3. Присяжними членами оун можуть стати дійсні члени, що заслуговують на цю честь.

а) Про перехід дійсного члена в катеґорію присяжних членів вирішують високі особисті прикмети даної особи та її заслуги перед ОУН, з тим, що та особа мас не менше 25 років життя та була не менше три роки дійсним членом ОУН. (Примітка: у виїмкових випадках і за виїмкові заслуги перед ОУН присяжними членами ОУН можуть стати й дійсні члени нижче 25 років життя, якщо були щонайменше 3 роки дійсними членами ОУН).

б) Номінацію присяжних членів ОУН переводить Голова ПУН за власною ініціятивою, або на пропозицію членів ПУН. (Примітка: на випадок неможливости персонально провести акт заприсяження, Голова ПУН може доручити це членові ПУН).

в) Заприсяження є урочистим актом, який підтверджує вже заслужене право даної особи бути присяжним членом ОУН. При цьому акті вона складає зобов'язуючу в ОУН присягу, згідно з устійненим ритуалом.

г) Приналежність до присяжних членів ОУН є досмертна. При надзвичайно вийняткових обставинах звільнити від присяги може тільки Головний Революційний Трибунал, вирішення якого затверджує Голова ПУН.

ґ) Виключення присяжного члена з ОУН може наступити тільки на підставі рішення Головного Революційного Трибуналу, затвердженого Головою ПУН.

Розділ В. Формації націоналістичної молоді

«1. В цілях ідейного націоналістично-державницького й суспільно-організаційного виховання української молоді існують при ОУН окремі формації доросту та юнацтва обидвох статей.

а) До груп доросту входять діти від 6 до 14 років життя.

б) До груп юнацтва входять юнаки від 14 до 18 року життя.

в) Організаційні форми згаданих формацій націоналістичної молоді визначають, відповідно до умов і обставин, опрацьовані керівними органами ОУН, затверджені Головою ПУН, правильники».

З «Відозви Президії II. ВЗУН»

«Націоналісти! Українці!

Українським народом після довгих років неволі відновлені та його іменем проголошені державно-правні акти Самостійности та Соборности України – існують і зобов'язують нас!

Героїчною смертю тисяч і тисяч борців закріпили ми їх у наших душах і чинах. І хоч хвилево нас переможено, то духово ми знову стали державним народом.

В найглибшій пошані до священної волі Першого Вождя Націоналістичної України, визнаючи довічне значення Його зусиль і трудів для нашого народу, — Великий Збір Українських Націоналістів однодушно затверджує рішення Євгена Коновальця призначити своїм наступником колишнього шефа штабу Дієвої Армії й Корпусу СС та Крайового коменданта УВО – полковника Андрія Мельника.

Українці! Щоб досягнути нашої мети, треба органічного з'єднання всього здорового українства навколо одної Ідеї, одної Організації і одної Людини. Єдиний національно-революційний фронт під кермою Вождя Андрія Мельника – це вимога хвилини.

На шляху Національної Революції не може бути приязної зустрічі і спільного маршу борців з рабами!

Чинна співпраця всіх верств і станів українського народу в революційній боротьбі – це передумова відбудови нашої держави.

Кожний українець – селянин, робітник і інтеліґент – прикладе руку до Великої Будови і боротьби, або він раб і безвартісна людина.

Українець іде до боротьби за Державу не ради лакімства нещасного, а тому, що він уже людина вільна і горда і воліє згинути героєм, як животіти рабом.

Власна Держава – це теж праця, земля і хліб.

Без національної революції – нема соціяльної. Націоналістична революція – це революція національна і соціяльна.

Україна для українців!

Не залишити ні грудки Української землі в руках ворогів і чужинців! Бо земля – це джерело внутрішньої сили українського народу і підстава його дужання з зовнішнім світом.

Наш змаг іде: за національну засаду організацій світу; за націю, а не клясу; за ідеалізм, а не матеріялізм; за державу праці і соціяльної справедливости, а не державу комуністичного чи капіталістичного визиску; за право власности, здобуте працею; за сильну владу найкращих з усіх верств народу; за героїчну культуру і вільну творчість українського духа; за безоглядне винищення сил руїни і розбрату.

Революціонери! Від вашої внутрішньої сили залежить перемога. Тільки кров і залізо розсудять нас із ворогами!

Зі шляху Української Національної Революції не сміє завернути вас ніщо, ні тортури, ні пекло тюрем і таборів, ні смерть!

За соборну Українську Державу проти ворогів іде наш кривавий змаг!

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!

Хай живе Українська Національна Революція!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Слава першому Вождеві Націоналістичної України Євгенові Коновальцеві!

Слава Вождеві Андрієві Мельникові!

Слава Україні!

Президія II. Великого Збору Українських Націоналістів».

Коли на порядок нарад Збору прийшла справа персонального складу ПУН, полк. А. Мельник повідомив учасників Збору про структуральну зміну також самого ПУН-у. Крім цього, що за новим устроєм сам «вождь» повинен був стояти понад Проводом Організації, у складі Проводу вирізнено тричленну Президію Проводу, членами якої він, як вождь, визначив: О. Сеника-«Грибівського», Я. Барановського-«Лімницького» і ген. М. Капустянського. Проти участи в ПУН-і Ярослава Барановського запротестували делеґати ОУН на ЗУЗ Дмитро Мирон і Осип Тюшка, але їхній протест полк. Мельник відкинув.8

Поданий на «римському II ВЗУН» новий «устрій ОУН», випрацьований інж. М. Сціборським за вказівками О. Сеника й Я. Барановського, повний текст якого ми вище цитували, вводив докорінну зміну в побудові ОУН, перетворюючи її на «елітарну» організацію з типово вождівською системою, чого до смерти полк. Коновальця не було. Згідно з цим новим устроєм, голова ПУН-у повинен уже бути не тільки провідником ОУН, а й «вождем» української нації, а в самій ОУН він повинен мати найвищу, нічим не обмежену, владу, відповідаючи за свою діяльність тільки «перед Богом, Нацією і власним сумлінням». Провід ОУН (ПУН), склад якого мав визначати «вождь» за власною уподобою, повинен бути тільки дорадчим органом, вирішення якого не можуть зобов'язувати «вождя», а тільки бути порадою для нього. Голова ПУН-у мав теж право визначати Генерального Суддю і Головного Контрольного ОУН, йому, врешті, прислуговувало право законодатної влади поміж сесіями ВЗУН, а всі постанови ВЗУН вимагали для своєї правосильности підпису, тобто згоди Голови ПУН-у.

Різкий зворот у закордонній політиці ПУН

Засадою зовнішньої політики ОУН під керівництвом полк. Коновальця був постійний і незмінний наказ: зберігати власнопідметність дій ОУН і, згідно з цим, надто не в'язатися з жодною з західньо-европейських великодержав, хоч не зривати з ними контактів. Тому полк. Коновалець завжди ставив натиск на якнайширше розгорнення праці як представництва ОУН у Німеччині, так і в Англії.

Очолений полк. Мельником ПУН зробив у цій ділянці різкий зворот, вирішивши зробити ставку на німецько-гітлерівську карту. У своїй дотеперішній праці в Німеччині ОУН підтримувала деякі контакти з військовими німецькими колами («Вермахт»), які ввесь час із застереженням ставилися до ідеології й політики гітлерівської партії. Між тими двома силами – гітлерівською партією й вермахтом – існувала засаднича ріжниця в питаннях, що заторкували майбутнє Сходу Европи. В той час, як намагання німецьких військових кіл ішли по лінії скинення пут ганебного версальського договору й привернення Німеччині кордонів з-перед листопада 1918 року, а можлива війна з СССР була для них тільки засобом усунення небезпеки, – то гітлерівська партія змагала до перетворення всієї Східньої Европи на німецьку колонію і терен для ступневого опанування його німецькими поселенцями. Тому контакти ОУН з німецькими військовими колами були доцільні, з точки зору українських інтересів, а всяка можлива співпраця з гітлерівською партією – шкідлива.

Одначе, ПУН після смерти полк. Коновальця став на протилежному становищі, вважаючи, що ставка на гітлерівську Німеччину в тогочасній політичній ситуації є «єдине, що на потребу» для українського визвольного руху.

Очевидно, що новий курс політики ОУН у Німеччині мусіли репрезентувати й нові люди. Тому ПУН відібрав від полк. Р. Ярого дане йому полк. Коновальцем право репрезентувати ОУН на терені Німеччини й вести там зовнішню політику ОУН, а передав ці справи в руки трійки: Барановського – Сеника – Сушка.

Наслідки тієї «реформи» зовнішньої політики ОУН, що її провів очолений полк. Мельником ПУН, виявилися вже під час подій в Карпатській Україні. В той час, коли членство крайової ОУН прагнуло стати в обороні волі й чести тієї української землі, не зважаючи чи це подобається стороннім силам, чи ні, – то тогочасний ПУН вирішив не анґа-жуватися в активну боротьбу проти мадярських загарбників, бо Мадярщина ... діяла за згодою Гітлера!

Черговим наслідком нової політики- ПУН-у були його напрямні щодо підготовки до майбутніх подій на Сході Европи. Після ліквідації чехословацької держави було очевидним, що найближчим кроком Німеччини буде її напад на Польщу, а після того на СССР. Але з якими політичними плянами йтиме на Схід Европи Німеччина і як мусітиме поставитися до тих її плянів український народ, про це тодішній ПУН повинен був дуже ґрунтовно довідатися і належно підготовити до майбутніх подій як цілу ОУН, так і ввесь український народ.

Тим часом вліті 1939 року ПУН заходився ... виготовляти конституцію та форми політичного й економічного життя «Української Західньої Держави», що її – за його переконанням – створить Німеччина в висліді війни з Польщею?. Цей факт виявив жахливу своїми наслідками політичну короткозорість. Тодішній ПУН, очолений полк. Мельником, виявив не тільки повне нерозуміння справжнього стану політичної ситуації та незнання плянів гітлерівської Німеччини, а й його нездатність підготувати ОУН і ввесь народ до нової ситуації, яка виринула з хвилиною вибуху німецько-польської, а згодом німецько-большевицької війни.

НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

А тим часом, місяці перед II Великим Збором ОУН, на політичний обрій світу чимраз виразніше насувалися хмари другої світової війни.

Коли загибель М. Тураша-«Грабовського» стала для ОУН очевидною, пост Крайового провідника ОУН на західньоукраїнських землях перебрав організаційний референт в КЕ Тураша – Володимир Тимчій-«Лопатинський», організаційним референтом став Володимир Гринів-«Кремінський», його заступником – Микита Опришко-«Медвідь».

Найгірше в тій ситуації було те, що вибух німецько-польської війни, як говорилося в той час, повинен настати уже в найближчих днях, – і то як неминучий факт, – а від ПУН потрібних у такій складній ситуації інструкцій щодо дальших дій ОУН в умовах майбутньої війни не було.

В колах львівської «Молодої Громади», що була об'єднанням колишніх старшин УГА, в той час зродилася думка про те, щоб українці з моментом вибуху війни підняли загальне протипольське повстання. Цей плян особливо підтримував сотн. Дмитро Паліїв. Знаючи, одначе, що такий плян можна здійснити лише тоді, коли за його реалізацію візьметься ОУН, управа «Молодої Громади» передала через інж. Пиндуса свій плян протипольського повстання до Крайової Екзекутиви ОУН. Посередником у передачі був мґр. Ярослав Рак. Одначе, Крайова Екзекутива не зважувалася зразу давати позитивну відповідь, бажаючи в тій справі порозумітися з ПУН-ом за кордоном. Справа в тому, що коли плян всенароднього протипольського повстання, з хвилиною вибуху німецько-польської війни, був дуже популярний серед широких кіл членства ОУН, то проте невиясненим залишилося питання постави Німеччини до українських державницьких змагань. Бо, з одного боку, ПУН запевняв прихильність деяких німецьких політичних кіл до українських державницьких прагнень, а з другого – постава гітлерівської Німеччини в справі подій в Карпатській Україні вказувала на щось цілком протилежне. До того ж митрополит А. Шептицький довірочно поінформував Провід ОУН на ЗУЗ про домовлення Німеччини з СССР на окупацію західньоукраїнських земель большевиками – на випадок розгрому Польщі.

ПУН, очолений у той час полк. А. Мельником, вірив, що німецький уряд щиро підтримає створення, після падіння Польщі, самостійної західньоукраїнської держави, тому з доручення полк. Мельника одні члени ПУН-у опрацьовували конституцію «Української Західньої Держави», яка мала б постати у висліді зудару Німеччини з Польщею, а інші займалися підготовкою в тому напрямі на всіх ділянках. Одначе, на запитання з боку КЕ ОУН на ЗУЗ, чи ПУН одержав якенебудь офіційне запевнення від німецьких політичних чинників щодо його позитивної постави супроти державницьких змагань українців, як також офіційне заперечення в справі згоди німців на большевицьку окупацію західньоукраїнських земель, – ПУН визнав, що він ані одного, ані другого не має. Німецький уряд не висловив жодного свого становища в справі підтримки для творення, після розгрому Польщі, «Української Західньої Держави», що її плянував ПУН, ані не схотів відповісти на запитання в справі домовлення Німеччини з СССР на большевицьку окупацію ЗУЗ.

У такій ситуації ОУН на українських землях рішуче відмовилася підняти, з вибухом німецько-польської війни, всенародне повстання. Тим більше, що ПУН не вмів дати відповіді на питання, що повинні робити українські повстанці, якщо на західньоукраїнські землі, за згодою німців, вмаршують московсько-большевицькі війська: чи мають складати перед ними зброю, чи виступати проти них?

ПУН прийняв до відома становище КЕ ОУН на ЗУЗ, тому Організація відмовилася реалізувати плян «Молодої Громади» щодо підняття протипольського повстання. Замість того, членство ОУН на ЗУЗ одержало інструкцію бути в найбільшій готовості й, не виступаючи із зачіпними діями, організувати, на випадок потреби й відповідно до витворених у даній місцевості умов, оборонні дії для захисту українського населення перед польськими погромами.

Така постановка справи заощадила для українців зайве пролиття крови. Польські репресії проти українського населення обмежилися в основному масовими арештуваннями тисячів українців у Березі Картузькій; для відкритого збройного виступу польської поліції й війська проти українського населення не було причини, а спостережена поляками готовість українців до збройної оборони відбирала їм охоту провокувати українців. Тому збройні зудари українців з польським військом обмежилися тільки на нечисленних окремих випадках, в яких українці були примушені оборонятися перед польськими напасниками.

Більші збройні зудари українців з польським військом відбулися в Миколаївщині над Дністром, у Щиреччині й Стрийщині.

ПОВСТАНСЬКІ БОЇ З ПОЛЯКАМИ

Бої в Миколаївщині

Оборонне збройне поготівля в Миколаївщині над Дністром перетворилося 10 вересня 1939 року в невелике повстання. З ініціятиви членів ОУН Василя Демури з Демні та Дмитра Ґаджери з Лівчиць, який протягом одного року ховався в миколаївських лісах, роззброєно польську поліцію та встановлено українську владу в селах Демня, Устє, Надітичі, Веринь, Крупсько, Розділ, Ілів, Стільсько, Березина й Наддністрянська-Дем'янка. Всіх віком від 18 до 35 років життя мобілізовано. Польську охорону залізничного моста на Дністрі біля Розвадова зліквідовано й роззброєно кілька ватаг польських мародерів.

Одначе, в Жидачеві були скупчені відділи польської поліції, евакуйовані з округ Дрогобича й Самбора, силою 600 людей, які 14 вересня 1939 року, під командою якогось полковника польської армії, вирушили на згадані українські села, щоб їх спацифікувати. В обороні українських сіл стало приблизно 500 українських повстанців, слабо озброєних. Бої тривали три дні. Перший зудар відбувся біля Волцнева, в якому згинуло 3 повстанців і 7 польських поліціянтів. Завзяті бої відбулися опісля в Дем'янці та в Надітичах, у яких на полях Надітич згинуло 42 поліціянти. Поляки знущалися над селянами й запалили атаковані ними села. Але після трьох днів польські поліційні відділи залишили миколаївсько-жидачівський район і через Стрий втекли на Мадярщину.

Бої в Щиреччині

Бої в Щиреччині мали типово оборонний характер. Вніч з 11 на 12 вересня озброєні боївки ОУН під проводом братів Івасиків, Бордуна та колишнього українського старшини проф. Льва Шанковського, як військового фахівця, роззброїли приблизно 500 польських вояків, що скупчилися були в селах Ставчани й Оброшин та погрожували погромами тим і сусіднім селам. Роззброєних поляків замкнено в селянських клунях, а після проведення слідства затримано тільки старшин, а рядовиків випущено на волю, попередивши їх, що за всякі спроби тероризувати українське населення їх зустріне з боку українців сувора кара.

14 вересня новий польський військовий відділ напав на Бартатів, але озброєні українські відділи з Оброшина, Ставчан і Бартатова розгромили їх.

Бої у Стрийщині

11 вересня 1939 року боївки ОУН роззброїли або прогнали польську поліцію також у районі Стрия. Не чинив їм спротиву й військовий відділ, що переляканий появою німецьких пробойових з'єднань, поспішно тікав до Мадярщини. Одначе, німецькі відділи подалися з Самбірщини на Львів, а на терен Стрийщини прийшли через Дрогобич нові польські військові відділи, що тікали перед німцями з Самбірщини. Почувши про те, повернувся також той польський військовий відділ, який утік був із Стрия; поляки кинулися «пацифікувати» українські села, спаливши село Дуліби й поруйнувавши інші сусідні села. В Завадові поляки закололи баґнетами кількох спійманих молодих українців – після варварських знущань над ними. Між замордованими був також син пароха Завадова, о. Охримовича, наймолодший брат Степана Охримовича.

У зв'язку з тим прийшло до кількакратних збройних зударів між польськими військовими відділами й українськими самооборонними частинами, що їх організувала ОУН.

Бої зорганізованих Організацією Українських Націоналістів самооборонних відділів з польською поліцією та утікаючими відділами польської армії відбулися у вересні 1939 року майже в кожному повіті. Жахливі образи сіл, в яких полякам пощастило провести варварське плюндрування, – попалені хати, постріляні жінки й діти, змасакровані трупи спійманих чоловіків, з видовбаними багнетами очима, – виразно свідчили про те, чого мала очікувати вся українська людність від озвірілих поляків, якщо б з ініціятиви й під проводом ОУН не творилися були відділи самооборони.

22 вересня 1939 року, з часу капітуляції Львова, Польща перестала існувати; оборона обложеної Варшави й фортеці Модліна, яка дещо протяглася, була вже тільки епізодом фіналу. Тисячі українських в'язнів із польських тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій вийшли на волю.

Зарозуміла своєю нібито могутністю, Польща розлетілася. Великий розділ революційної боротьби ОУН – боротьби проти польського окупанта закінчився.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Л. Ребет в своїх споминах пише про це так: «Інструкція із закордонного центру організації (ОУН – ред.) забороняла масовий перехід членів на Закарпаття, посилаючись на те, що Закарпаття забезпечене і без того достатньою кількістю організаційних кадрів, які зрештою можна ще скріпити людьми з Европи, і що не можна оголювати Галичини й Волині від людей, бо тут теж чекає організацію важка проба... Жменька тих членів, що без дозволу подалася на Закарпаття, виконала там велике завдання». («Український Самостійник», ч. 11, 13 березня 1955).

[2] Перша велика демонстрація у Львові в справі Карпатської України відбулася 26 вересня 1938 року, але скеровувалася проти мадярських зазіхань на українські землі.

[3] «Америка», ч. 136, 24 листопада 1936.

[4] Заява Л. Ребета, що: «В усіх випадках доходило до зудару з відділами поліції, які були завчасу стягнені адміністрацією для протидії, і з цього виходить, що вона була попереджена конфідентами про пляновані виступи підпілля». («Укр. Сам.», ч. 11, 1955) – є безпідставна, бо в той час по всіх містах ЗУЗ поліція була в постійному поготівлі, підкріпивши себе поліційними відділами з корінної Польщі. Якщо б, як твердить Ребет, поліція була заздалегідь поінформована донощиками про запляновані демонстрації, то вона була б завчасу виарештувала організаторів і не допустила б до українських виступів.

[5] «Америка», ч. 128, 5 лист. 1938.

[6] Цей список виготовлено з пам'яті щойно під час опрацювання цієї книги і тому він неповний.

[7] Львівських політичних в'язнів звільнила ще польська тюремна сторожа.

[8] Потім уповноваженим призначено З. Карбовича-Стецька через те, що перший уповноважений, Іван Ґабрусевич-«Іртен», був хворий.

[9] У своєму спогаді про зустріч із полк. Коновальцем у серпні 1937 року полк. А. Мельник свідчить: «З ентузіязмом, властивим йому, ділився він (полк. Є. Коновалець) відомостями про розгортання праці нашими резидентами, залишеними на Осередніх і Східніх Землях з відходом наших військових частин на захід у волинський «чотирокутник смерти». Вказував він, що праця Адруха і Кучерішки, з їх ліквідацією, не припинилася, їх вклад не пішов намарне, що створені ними та їхніми переємниками точки опертя діють, що з деякими з цих осередків збройного спротиву тримається зв'язок, що в розбудові є лінії зв'язку з іншими осередками. При цьому з притиском завважив, що коли дотеперішнє темпо праці на цих землях утримане буде без перебою й надалі, то він уважає за потрібне вже в наступному році відвідати Осередні Землі і в цьому напрямі почав підготову. Свою подорож на рідні землі плянував Євген Михайлович ще перед II Великим Збором Українських Націоналістів, що його підготовляти почав окремий уповноважений, ним призначений. В пляні його було мати на черговім Конґресі більше представників з Осередніх і Східніх Земель».

[10] З. Книш: Перед походом на Схід. Перша частина, стор. 79-93.

[11] У протоколі приявних на Конґресі учасників не подано псевда Онацького (Домотенко), Давидовича (Давид), ані Ярого (Карпат), хоч це останнє псевдо є подане в складі Військової Комісії на Конґресі. В названому протоколі 6 псевд учасників не є уточнені з прізвищами. Це такі псевда: 1. Залісецький, 2. Ш. Зеленоклинець (делеґат з Манджурії), С. Половець (мабуть делеґат з СУЗ), 4. Сорочинський, 5. Суп і 6. Шепарович.

[12] Нам ніколи не доводилося зустрічатись ані з ориґіналом, ані з відписом тексту «заповіту полк. Коновальця», що його відчитав у Римі О. Сеник, ані теж з провідними членами ОУН, які б – поза Я. Барановським і О. Сеником – заявили, що вони бачили той текст. Ніколи не публіковано його в жодних виданнях Організації полк. Мельника та не подавано, з якої дати мав би бути той «заповіт».

[13] Звертаємо увагу, що тут ні словечком не згадується про якесь «надрядне становище в ОУН на Рідних Землях», що його нібито мав займати в час свого перебування на західноукраїнських землях полк. А. Мельник, як це твердять члени його Організації, не подаючи джерела речень наведених у лапках у нашому тексті.

[14] Хоча автор твердить, що прихильники полк. Мельника «створили нову організацію», є фактом, що ОУН(м) надалі називалася Організацією Українських Націоналістів - «ОУН» без жодних додатків, а також затримала стару організаційну символіку і старий склад Проводу (ПУН), тоді як ОУН(б) змінила герб, визнала нечинним ІІ. Великий Збір ОУН в 1939 році, обрала новий склад Проводу («Революційний Провід ОУН»), а до своєї назви додала «революційна» і називалася спочатку ОУН(р), а ще пізніше ОУН-СД (Самостійників-Державників), очевидно для того, щоби відрізняти себе від «просто ОУН» під проводом Мельника. До речі, прихильники Мельника твердять, що саме організація Бандери є «новою». Отже, питання «хто створив нову організацію» є неоднозначне. Мабуть, доцільніше говорити про створення двох нових організацій, а найрадше про те, що з одної організації зробилося дві. В усякому разі, в ОУН стався розкол, а формальною підставою цього розколу умовно можна вважати постанови ІІ. Великого Збору в 1939 році, про які мова в цьому розділі. - (Примітка web-упорядника)

[15] Під час нарад ВЗбору не було змоги скласти протесту проти призначення Я. Барановського членом Президії ПУН-у, щойно після нарад, коли полк. Мельник «приймав» на розмови в окремій кімнаті учасників Збору, до нього зголосилися два крайові делеґати ОУН: Дмитро Мирон і Осип Тюшка. Вони заявили полк. Мельникові, що залишення Барановського в складі членів ПУН-у викличе в Краю рішучий спротив. Тим більше, що полк. Мельник виразно обіцяв був, що відсуне Барановського, але аж після Великого Збору, щоб до того часу не спричинювати «потрясень». Ці обіцянки він дав Гриніву-«Кремінському», військовому референтові Крайової Екзекутиви ОУН, який мав з полк. Мельником розмову в Зальцбурзі (травень – початок червня 1939 року). В той час Гриніва супроводив до Німеччини Роман Шухевич, який якраз був приїхав до Данціґу-Оліви. Одначе, полк. Мельник піднесеним тоном заявив, що: «вождь так сказав і так буде!» На тому розмову закінчено й Барановський залишився в складі ПУН-у.

© Петро Мірчук. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920-1939.

За редакцією Степана Ленкавського. Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968.

--- КІНЕЦЬ ---

Текст звірено з виданням: Петро Мірчук Нарис історії Організації Українських Націоналістів. Перший том: 1920-1939. За редакцією Степана Ленкавського. Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968.

Оригінальний текст взято з сайту МНК:

www.ukrnationalism.org.ua

У *.txt форматував Віталій Стопчанський