8 Жовтня 1935 року суд у Золочеві за поширювання видань оун засудив Степана Гулика на 2 роки ув'язнення.

Під час поновної розправи проти М. Василькова та М. Гоя, за приналежність до ОУН і поширювання підпільної літератури, Васильковому зменшено кару з 4 років на 15 місяців, а Ґоеві з 3 років на 13 місяців ув'язнення. Під час поновної розправи проти Семена Куліша й Івана Перегінця з Литвинова, пов. Підгайці, суд у Бережанах зменшив їм кару з 5 років на 4 роки тюремного ув'язнення.

В Чорткові в днях 28 і 29 жовтня 1935 р. відбулася чергова розправа перед лавою присяглих проти селянських хлопців з Романівки: Миколи Ладики, Петра Лисого та Степана Кораля, обвинувачених у приналежності до ОУН, в знищенні портрету польського президента і державного гербу та нелеґальної кольпортажі протишкільних летючок, за що у січні їх засуджено по 5 років в'язниці. Після скасування цього присуду Найвищим судом друга розправа звільнила їх вердиктом лави присяглих від вини й кари. Підсудні просиділи у в'язниці 14 місяців.

Окружний суд у Луцьку засудив Михайла Чигину, обвинуваченого в тому, що він був пресово-пропаґандивним референтом у Повітовій Екзекутиві ОУН, – на 5 років тюремного ув'язнення.

В Луцьку закінчився 4 грудня 1935 р. політичний процес проти Кіндрата Швеця та сімох його товаришів, молодих українців з Луччини, обвинувачених у приналежності до ОУН та в виконанні різних актів з її наказу, м. ін., у розбитті таблиці з прізвищами през. Мосціцького і воєводи Юзефського в с. Ківерцях, вбивстві Гната Притули, свщ. П. П'ятаченка та ін. У висліді процесу К. Швеця засудили на 10 років в'язниці, А. Слюсарчука, Н. і М. Дроздюків – по 6 літ в'язниці та П. Сидорука на 2 роки в'язниці.

В Самборі 4 грудня 1935 окр. суд засудив за зелено-святочний похід на могили, несення тернових вінців і образу польського народу в селі Старій Солі, пов. Самбір: 41-річного мельника Василя Сидора і 32-річного робітника Антона Блонара по 1 і % року, 34-річного сел. Івана Рудзінського – на 1 рік, 27-річну селянку Степанію Кліщову на 10 місяців і 20-річного студента прав Богдана Мартиновича на 6 місяців в'язниці. Осипа Бакалу, Юрка Мартиновича, Михайла Фарила, Тому Ґжеська, Степана Бачинського, Івана Ганусея, Михайла Плитича, Степана Олача та Михайла Полюгу суд звільнив.

Апеляційна розправа 18 грудня перед Станиславівським судом присяглих уневажнила присуд суду від 7 червня 1935 р. і видала новий вирок, яким засудила Корнила Чорнія на 2 роки, Івана Шляхтича на 1.5 року в'язниці із зачисленням арешту від жовтня 1934 р. Тому, що ці кари підпадали під амнестію, підсудних на внесок оборонців, звільнено.

В Самборі в листопаді за приналежність до ОУН засуджено ученицю 8 кл. ґімн. Анну Кавалець з Дрогобича на 6 місяців в'язниці, а ученицю 4 року семінарії Ярославу Кульчицьку звільнено.

У Тартакові, пов. Сокаль, в грудні 1935 року арештовано ґімназиста Івана Бойка, а в Лещатові – учня торговельної школи Вол. Андрущака, під закидом поширювання нелеґальної літератури.

21 січня 1936 року суд у Луцьку засудив 23-річного Олександра Куця, про якого підсудні з Варшавського процесу зізнавали, що він був Обласним провідником ОУН на Волині й організував атентат на волинського воєводу Юзефського, – на 9 років тюремного ув'язнення. На підставі амнестії цю кару зменшено на 6 років.

11 лютого звільнено з львівських Бриґідок Дмитра Сусідка зі Львова, який просидів у слідчій в'язниці, під закидом приналежности до ОУН, 18 місяців. Після 6 місяців звільнено М. Лісового і М. Капарника з Ставчан.

В Стрию в лютому-березні 1936 року відбувся великий політичний процес проти 26 підсудних з Миколаївщини над Дністром (веринська справа), про яку згадано вже окремо.

[Бережанський суд проти 12 селян обвинувачених за приналежність до ОУН засудив 3 березня 1936 року: Миколу Василишина на 6 років, Теодора Слободу на 5 років, Гриня Николина на 3 роки, Дмитра Лалака на 4 роки, Михайла Чорного на 5 років, Івана Сидора на 4 роки, Михайла Левицького на 6 років; Михайла Євчина і Федька Зозулю по 2 роки; Степана Гамдзія і Осипа Гарасевича кожного по 2 роки і 3 місяці; Марію Ґембайло звільнено.

7 квітня 1936 року в Луцьку на Волині за приналежність до ОУН засуджено: Євгена Шульгу, Т. Терпла, І. Корнелюка, Лідію Кушнірук і Зінaїду Бах на кару по 2 роки ув'язнення.

Львівський суд наприкінці квітня засудив за ОУН чотирьох селян: О. Івасика та М. Порохняка по 9 років в'язниці; Пакоша на 7 років та М. Пришляка на 5 років. Зголошено відклик.]

У травні суд у Стрию засудив на 20 днів ув'язнення і 200 злотих грошової кари Петра Мірчука – за надрукування у видаваному ним двотижневику «Наш Світогляд» гимну українських націоналістів. Наклад часопису сконфісковано.

10 червня 1936 року суд у Львові за приналежність до ОУН і поширювання підпільних видань в сокальському повіті засудив: Івана Бойка з Тартакова на 6 років, Володимира Андрущака з Лещатована 5 років, Петра Максимова й Івана Семенюка з Лещатова по 15 місяців, Омеляна і Дмитра Олеськів із Лещатова по 18 місяців ув'язнення. До всіх засуджених пристосовано амнестію і зменшено їм кару на одну третину.

У жовтні 1936 року в Бережанах відбувся процес проти 19 українців із Німчина й Денешк овець, пов. Рогатин, і Перловець, пов. Станиславів, обвинувачених у приналежності до ОУН та в участі в політичному вбивстві. Суд засудив: Івана Любомирецького й Андрія Засядку на кару смерти, замінивши кару, на підставі амнестії, на досмертне ув'язнення; Теодора Тутка на 15 років, Петра і Матвія Тутка по 12 років, Омеляна Орната на 5 років, Івана Тутка на 3 роки, Яр. Тутка на 2 роки, М. Бублінського й О. Довгого по півтора року, Г. Білоуса на 6 місяців тюремного ув'язнення. 7 підсудних звільнено.

29 жовтня 1936 року бережанський суд засудив за ОУН мґра Василя Лабу на 1 рік в'язниці (з завішенням кари) і селянина Дмитра Чмира на 10 місяців.

У Ряшеві засуджено в листопаді 1936 року абсольвента медицини Володимира Кобільника на 3 роки в'язниці за ОУН.6

5 листопада суд у Бережанах судив 13 українців за участь у сутичках з поліцією під час панахиди на могилах героїв у Залипю. Засуджено: Андрія Кушалу на 2 і пів року, І. Куп'яка, В. Сенаха, В. Ворону – по 2 роки, С. Стодольського на півтора року, М. Галузу та М. Матульську – по пів року ув'язнення. 5 підсудних звільнено.

У січні 1937 року бережанська поліція заарештувала, під закидом приналежности до ОУН, Михайла Семчишина і Дм. Стецюка з Вербова, та Василя Лихолата з Потока.

16 січня 1937 року львівський суд присяглих засудив за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність Володимира Макара на 7 років і Василя Хому на 5 років ув'язнення. Третього підсудного з Сокальщини, Мирона Смулку, звільнено.

8 лютого суд у Львові засудив за приналежність до ОУН, трьох українців з Гологоравського, пов. Рава: Дмитра Пелипа на 5 років, Теодора Чорного на 3 роки, а М. Богуша на 2 роки тюремного ув'язнення. Двох підсудних звільнено. На підставі амнестії двом першим засудженим зменшено кару на одну третину, а третьому всю кару.

Суд у Станиславові 18 лютого 1937 року судив богослова М. Остап'юка та вчительку О. Шандрівську, обвинувачених у приналежності до ОУН і в участі в шкільній акції. Підсудних звільнено, але на другій судовій розправі засуджено М. Остап'юка на 10 місяців, а О. Шандрівську на 8 місяців ув'язнення.

26 лютого 1937 року бережанський суд засудив селянку Варвару Перефенко з Залипя, пов. Рогатин на 8 місяців в'язниці під закидом, що вона в сутичці з поліцією під час панахиди за поляглих спільно з іншими побила поліційного аґента, обшукала його кишені, щоб забрати револьвер і закликала людей: «бийте ляха, нехай здохне».

28 лютого в Самборі заарештовано, закуто в кайдани і відвезено до в'язниці в Городку Льва Шкреметка.

З березня 1937 року, за розліплювання летючок, суд у Тернополі засудив Степана Шахрая зі Ступок на 2 роки ув'язнення.

В Журавні в березні арештовано, під закидом протидержавної діяльности, Степана Федака, який у 1921 році стріляв у Львові до Пілсудського, а після відбуття кари та закінчення студій за кордоном працював в українській кооперації.

Суд у Тернополі засудив М. Івасєчка з Константинівки, за виголошення протипольської промови під час похорону вбитого польськими «стшельцами» Ю. Недошитка, на 8 місяців, а Павла Попова, Михайла Попельняка і Захара Недошитка з Ходачкова Малого за співання революційних пісень під час того похорону – першого на 4 місяці, а двох інших по 3 місяці ув'язнення.

9 березня 1937 року львівський суд присяглих засудив студента права Андріяна Горницького на 3 роки в'язниці за «накликування до злочину», під час Варшавського процесу Ст. Бaндери і товаришів.

12 квітня окружний суд у Сяноці засудив завідателя парохії о. Василя Гарцулу в Скороднім біля Лютовиськ на 9 місяців в'язниці за те, що він роздавав шкільним дітям дитячий леґальний місячних «Дзвіночок» і мав конфлікт з управителькою школи.

Львівський суд присяглих засудив 14 квітня 1937 року, за приналежність до ОУН, Дмитра Гукала з Кожич, пов. Львів, на 2 і пів року ув'язнення. Обвинувачення закидало, що ревізія знайшла в нього листа до одного селянина, який наказував йому віддати його сина до розпорядимости Екзекутиви ОУН під загрозою кари смерти. Лист закінчувався підписом «Смерть ляхам! – Екзекутива ОУН». Гукало, 28 літний селянин, заперечив свою приналежність до ОУН, признався, що хоч закінчив дві кляси народньої школи, написав реферат, але ніде не виголошував його. Написав також кілька творів, але рукописи їх будуть зберігатися в безпечному місці «доки не повстане тут Україна».

28 квітня 1937 року в Луцьку почався судовий процес проти 44 українців і українок, обвинувачених у державній зраді. Обвинувальний акт закидає їм приналежність до «Українського Народнього Козацького Руху», що його зорганізував кол. підполковник І. Волошин.7

10 травня 1937 року суд присяглих у Бережанах судив 15 селян і робітників за те, що вони брали «участь у збіговищі» в Котові бережанського повіту і зневажили та побили солтиса, що хотів розігнати сходини. Перед судом відповідали: 25 річний селянин Теодор Сеньків, робітники: 24 річний Василь Баричка, 24 річний Гринько Корбило, 29 річний Михайло Хичій, 23 річний Іван Хичій, 21 річний Михайло Канюка, 27 річний Михайло Вальків, 27 річний Іван Левицький, 29 річний Василь Лапунька – усі з Потутор; 22 річний Гаврило Засядко, 25 річний Петро Бесага, 25 річний Ярослав Ковальчук, 23 річний Богдан Лапунька, 23 річна Ольга Бесага – усі робітники з Котова та Ольга Мур, заміжня Фолюк у Носівцях біля Завалова. Обидві підсудні підбурювали юрбу словами: «бийте поляків, ляхів і мазурів».

4 червня 1937 року в Стрию суджено студента Ярослава Гербового з Долини – за приналежність до ОУН і виготовлення реферату про Варшавський процес проти членів ОУН. Суд присяглих звільнив підсудного від вини і кари, але трибунал уневажнив це вирішення. Під час нової судової розправи 30 вересня 1937 року Я. Гербового засуджено на 7 років тюремного ув'язнення. Судова розправа відбувалася при закритих дверях.

29 червня 1937 року суд присяглих у Львові засудив 23 річного Степана Трохимчука з Боб'ятина, пов. Сокаль на 4 роки в'язниці за приналежність до ОУН і влаштування листопадового свята в селі Боб'ятині.

У Коломиї в червні 1937 року суд присяглих засудив абсольвента ґімназії Петра Михайловича, за діяльність у студентській клітині ОУН. на 2 роки тюрми.

У червні 1937 року в Станиславові відбувся процес проти 20 українських студентів, обвинувачених у тому, що вони з доручення ОУН вели в товаристві «Відродження» протиалькогольну й протинікотинну акцію на шкоду польській державі. Були засуджені: Никифорчин – 4 роки, Косарчин – 3 роки, Орляк, Лапчинський і Пилипонько – по 2 і пів року, Ярослав Дзиндра – 2 роки, Цап, Антків, Дусяк, Цар і Осадца – по півтора року, Михайлів – 20 місяців, Кручковський, Бацвин і Скородинська – по 15 місяців, Солодуха, Гоманович і Гапій – по 1 рокові, Крушельницька – 10 місяців, Стасюк – 8 місяців ув'язнення.

1 липня 1937 року в Перемишлі й околиці арештовано студентів: Бориса Вітошинського, Вол. Полянського, Вол. Ґоцького, Р. Домарадського, Петра Ґенґала, Вол. Павлика, С. Павлика, Я. Демчука, Масляника, Вол. Стасіва і В. Барицького, закидаючи їм протидержавну діяльність.

В Луцьку на Волині в серпні-вересні 1937 року відбувся великий політичний процес проти 42 українців, обвинувачених за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність. Підсудних засуджено разом на 133 роки тюремного ув'язнення.

Суд присяглих уБережанах засудив 21. 10 за знищення польських державних гербів, Дмитра Василюка з Чагар ова на 2 роки й 3 місяці, а Гната Сабатовича з Журавна, пов. Рогатин, на 1 рік ув'язнення.

В Xирові арештовано 21 вересня І. Цебенка, В. Гулика, І. та М. Мацуських, М. Савчака, а в Посаді Хирівській – Коропая та І. Пертака.

29 вересня 1937 року почався перед львівським судом присяглих процес проти 10 українців з Сокальщини обвинувачених у приналежності до ОУН. Дня 3 жовтня суд засудив: Олену Жарську, 23 річну учительку, за переховування «Бюлетеня КЕ ОУН» і «Юнака» – на б років в'язниці; Василя Ваврука, 28 річного ґімназійного абсольвента з с. Себечова – на 6 років; Івана Кравчука, 29 річного селянина – на 8 років; Степана Ґайошку – 24 річного селянина – на 4 роки; Івана Ґрунтаса, 28 річного купця – на 4 роки; Грицька Бойчука, 21 річного селянина, Гаврила Морхала, 28 річного селянина, Семена Солдака, 24 річного селянина, та Івана Смулку, 31 річного селянина – по 3 роки, 36 річного селянина Костя Луцькова звільнено. Підсудні сиділи 1 рік у слідчому ув'язненні, що зараховано їм у присуд.

У Станиславові 14 жовтня 1937 року арештовано урядовця «Просвіти» Д. Скорика й урядовців «Рідної Школи» П. Рогатинського та О. Ясеницького.

29 жовтня 1937 року львівський суд присяглих засудив 21 річного селянського хлопця Михайла Іванишина з с. Мальчич, пов. Городок на 2 і пів року в'язниці за те, що він дав 12 літньому учневі Іванові Соколові картку з похвальною піснею в честь Біласа і Данилишина, яку в учня знайшла учителька. На першій розправі присяглі судді заперечили вину Іванишина, але після протесту голови суду відбулася друга розправа, що винесла цей присуд.

У Борщівщині в жовтні 1937 року, під закидом участи в підпалах господарств польських колоністів, арештовано С. Пшеничного, П. Січкаря, В. Малиника, П. Дульчина і В. Дубика.

Суд у Бережанах у жовтні 1937 року засудив за приналежність до ОУН і підстрілення солтиса-»хруня»: Івана Стельмаха з Поручина, пов. Бережани, на 8 років, а Гринька Николишина на 2 і пів року тюремного ув'язнення. Г. Возняка звільнено.

Львівський суд засудив у листопаді 1937 року, під закидом приналежности до ОУН, Миколу Футуйму і Павла Хому по 3 роки, Мирона Гайдука на 2 роки ув'язнення, а М. Цьопу, Б. Ценка і Б. Конашевича звільнив.

У Коломиї в листопаді 1937 року за приналежність до ОУН заарештовано – Б. Войткова. С. Гошовського і Б. Тичинського. У Львові 24 листопада арештовано студента Степана Галамая з Плугова, пов. Золочів. У Щирці – студентів Івана Однорога, Костя Фітія й Івана Медведя, в Дрогобиччині – 20 осіб.

8 грудня 1937 року за приналежність до ОУН у Львові засуджено В. Гоція з Жовкви, В. Зеленого з Камінки Волоської і Д. Марка з Камінки Лісної по 3 роки ув'язнення.

13 грудня 1937 року в Чорткові відбулася розправа проти Івана Бараника за приналежність до ОУН. Обвинуваченого звільнено.

17 грудня 1937 р. львівський суд засудив І. Мельника, селянина з с. Корчмина пов. Сокаль на 10 років важкої в'язниці без зарахування слідчого арешту.

У Луцьку на Волині в грудні 1937 року за приналежність до ОУН засуджено Івана Васильчука на 4 роки, Олександра Кокоса на 3 роки ув'язнення.

Золочівський суд засудив Осипа Балка на 10 місяців арешту за «образу польського народу». Балко сказав: «Якщо б я був поляком, то я мусів би застрілитися».8

У Золочеві в грудні за приналежність до ОУН та участь у протиколонізаційній акції засуджено: Б. Казанівського на 12 років, Д. Кушинського – 11 років, В. Демчука – 10 років, І. Шпака, В. Федишина й І. Харчука – по 8 років, Е. Апонюка, Б. Шпура та Гричанюка – по 7 років, Г. Березюка – на 6 років, Войцєховського – 2 роки тюремного ув'язнення.

ВИСТУПИ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ПОГРОМНИКІВ

У зв'язку з львівським процесом проти членів КЕ ОУН вліті 1936 року, польська преса висунула твердження, що поліції вдалося нарешті завдати смертельного удару Організації Українських Націоналістів. Припинення офіційним проводом ОУН на ЗУЗ всяких зовнішніх виступів ще підсилювало те переконання поляків. Це додало відваги польському шовіністичному шумовинню й воно вирішило підплатитися українському населенню у Львові. Бойового духу додавали польській шовіністичній молоді її легкі «перемоги» під час довготривалих погромів над жидами, що їх влаштували польські студенти.

[Безпосереднім приводом до протиукраїнських виступів було подразнення викликане серед поляків українськими демонстраціями з нагоди подій у Карпатській Україні і нападом боївки ОУН на польську поліцію в Гаях.]

2 листопада 1938 року на окремому студентському вічу в залях львівського університету польські студенти (а було їх у Львові понад 5 тисяч) прийняли постанову не допускати українських студентів на виклади в університеті й політехніці та знищити українські вивіски на українських крамницях і установах Львова. Після закінчення віча багатотисячна юрба польських студентів вирушила групами на місто, щоб нищити вивіски українських установ, а при тому плюндрувати українські крамниці.

Одначе, тут їх зустріла дошкульна несподіванка з боку українців, які дали напасникам гідну відсіч. Та відсіч була зорганізована під проводом Романа Шухевича згадуваним «середовищем Академічного Дому», тобто, українським націоналістичним студентством. Сам «Академічний Дім», після кількакратного використання його як інтернату для українських богословів, був пізніше, в 1937 році, знову переданий для вжитку студентів. Але центром тодішньої діяльности українського студентства у Львові стала студентська харчівня на розі вулиць Міцкевича і Зємялковського, де містилися теж різні організації українських студентів.

Погромницькі пляни польських студентів заздалегідь стали відомі українському студентству, яке зразу приспупило до зорганізування належної відсічі. Керівництво тією акцією, як сказано, перебрав Роман Шухевич, а працівник текстильної фірми «Полотно» Омелян Грабець зорганізував групу львівських «батярів» українського походження, які опісля дуже добре справилися із завданням – під час нападу польських студентів на український «Академічний Дім». Проникаючи в гущу польських напасників, вони «оперували» серед них ножами, вдаряючи в спини. У висліді такої «операції» кількох польських студентів забрано до шпиталю, де, як були поголоски, дехто із них помер.

За короткий час зорганізовано кілька інших боївок, які одержали призначені їм об'єкти оборони. Коли ж вістка про напади польських студентів дійшла до українського робітництва у Львові, воно масово ввімкнулося в активну дію. Отож, юрбу польських погромників зустріла прикра несподіванка вже за кілька кроків від університету. Коли вони вийшли на вулицю й кинулися демолювати «Українську Гостинницю», приміщення «Української Преси», український банк і станицю українського «Маслосоюзу», що містилися при вулиці Костюшка, – то в той час із вікон тих усіх установ посипалися на голови погромників каміння, а навіть револьверові постріли. Полилася кров, польських погромників охопив страх і вони кинулися втікати. Врятувала їх поліція, яка наскочила на українських оборонців, та, арештувавши їх, відвела до в'язниці. Очевидно, що з польських напасників нікого не арештовано, навпаки, поліція дала їм змогу з-поза своїх плечей вибивати камінням вікна в українських установах.

Таку саму разючу відсіч зустріли польські напасники по всіх інших українських установах. Невдалий наступ на український «Академічний Дім» кількох польських погромників оплатило своїм життям, а оборона дому «Просвіти» напроти міської ратуші перетворилася в регулярний кількагодинний бій, що його зліквідувала щойно поліція, яка заарештувала багатьох оборонців дому. Ув'язненими в той час українцями були переповнені не тільки камери, а й подвір'я всіх львівських в'язниць. Такий стан розбурхав прилюдну опінію й викликав інтервенцію в польського уряду, тому з Варшави прийшов наказ до польської поліції у Львові звільнити всіх ув'язнених українців.

Сутички українців з польським шовіністичним шумовинням продовжувалися кілька тижнів, набувши вигляду ніби поділених ролей: під вечір на вулиці Львова виходила юрба польських погромників, щоб під охороною поліції плюндрувати українські крамниці й установи, а коли цілком стемніло, тоді починали свою роботу українські боївки, масакрували поляків. І хоч вигляд знищених українських крамниць наповнював радістю польських погромників, то велика кількість побитих, а навіть убитих з-поміж них швидко відібрала польському шумовинню відвагу й охоту продовжувати небезпечну для дних «війну».

Легку «перемогу» здобули польські шовіністи тільки в житловому будинку українських богословів, тому, що керівництво дому не хотіло прийняти української боївки, яка мала обороняти дім. Самих богословів під час нападу не було в будинку. Польські напасники легко вдерлися до будинку й по-варварськи його знищили, зламавши при тому хрест і порізавши ножами образ Богоматері. Але й ця «перемога» повернулася проти поляків. Саме в той час у Львові випадково перебував японський кореспондент і ним пороблені знимки з поламаного хреста й порізаного образу Богоматері, з поясненням, що це зробили польські католицькі студенти з ненависти до католиків українців, – появилися в японській пресі та спричинили інтервенцію папи Пія XI в цій справі.

НА РОБІТНИЧОМУ ВІДТИНКУ

Економічна скрута і зростаюче безробіття в Польщі щораз більш актуалізували теж питання робітництва. Цю ділянку намагалися повністю опанувати комуністи, але революційний націоналізм і тут виступив до бою з комунарськими впливами, активно анґажуючись в організовану боротьбу робітництва за його права. Голосні робітничі страйки в 1930-их роках у Скільщині, Долинщині, на Лемківщині й Гуцульщині були організовані під впливами українських націоналістів, завдяки чому поєднювано в дії боротьбу за національні та за соціяльні права і тим поширювано та закріплювано націоналістичні впливи також серед найширших мас українського робітництва.

Коли в 1936 році у Львові вибух голосний страйк робітників, котрі працювали при каналах, який закінчився кривавими зударами з поліцією, то в страйковому комітеті був також один член ОУН – Юліян Петречко. Пов'язання ОУН із робітництвом у боротьбі за його соціяльні права закріплено й у Львові.

Свої контакти з українським робітництвом Юліян Петречко використав для пожвавлення праці українського робітничого товариства «Сила» й для опанування його націоналістичними впливами. У цій праці в «Силі» допомагали йому Степан Ніклевич, колишній референт Юнацтва у дрогобицькому повітовому проводі ОУН, В. Жданович і Николяк, а далі й низка інших членів ОУН. Завдяки їхній праці українське робітництво у Львові стало під прапори українського націоналізму.

Політичну настанову українського робітництва у Львові ілюструє хоча б така коротка нотатка в тодішній українській пресі: На з'їзд москвофільської «Руської Селянської Організації», що відбувся у Львові (на початку 1937 р.), прийшов гурт українських робітників, щоб запротестувати проти деструктивної роботи москвофілів. Прийшло до сутички, після чого робітники відспівали «Ще не вмерла». Поліція арештувала робітників Шияна, Садового, Баричка, Максимова, Павлика й Іванусу, списала протокол й опісля випустила їх на волю.9

Перехід українського робітництва у Львові під прапори українського революційного націоналізму особливо яскраво виявився в 1938 році, коли львівські українські робітники масово стали разом із українськими студентами-революціонерами, щоб у вуличних зударах дати відсіч польському шовіністичному шумовинню.

З ініціятиви Ю. Петречка та С. Ніклевича у вересні 1937 року при робітничому товаристві «Сила» відкрито перший Український Робітничий Народній Університет. У доповіді під час святкового відкриття цього університету Степан Ніклевич заявив, що українське робітництво стоїть і завжди стоятиме на позиціях українського націоналізму. Численно зібрані українські робітники підтримали ту заяву бурхливими оплесками.

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ПРЕСИ

У тому періоді проблема відбудови леґальної націоналістичної преси відчувалася особливо пекуче тому, що на переломі 1933-34 рр. польська влада заборонила видавати націоналістичні тижневики «Наш Клич» і «Наш Фронт», а крім того, від половини 1934 року перестали появлятися теж закордонні націоналістичні видання «Розбудова Нації», «Сурма» та «Український Націоналіст», а на ЗУЗ підпільні видання – «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ», «Юнак» і «Юнацтво».

Ініціятива відновлення націоналістичних видань вийшла від т. зв. «старої ґвардії», провідних членів ОУН. Таким чином, у різних містах західноукраїнських земель, незалежно один від одного, почали виходити різні пресові органи, які протривали, хоч і не довго, все ж виконали своє завдання. В Коломиї почав друкуватися «Рідний Ґрунт», у Львові «Голос Нації» та об'єднані в один концерн «Дешева Книжка» такі видання: «Дешева Книжка», «Самоосвітник», «Антибольшевик» і «Юні Друзі»; у Стрию – «Наш Світогляд».

Крайова Екзекутива ОУН нав'язала з тижневиком «Рідний Ґрунт» співпрацю і в зв'язку з тим ця газета перенесла свій осідок до Львова, де виходила 4 місяці до часу її заборони. До «Голосу Нації», що виходив за редакцією Жиґмонта Процишина та Богдана Кравцева, був делеґований, як співробітник, член КЕ ОУН інж. Осип Бойдуник. Одначе, в складі редакції виникли персональні конфлікти, у висліді чого часопис змінив свою назву на «Голос» і врешті також був припинений польською поліцією.

[Ліценцію на видання селянського тижневика «Рідного Ґрунту» одержав шкільний товариш пропаґандивного референта М. Коржана, Іван Шавель, який мав мале книжкове видавництво, і не бувши націоналістом, не був підозрілий поліції. Видання першого числа виявилося дефіцитним і Шавель відпродав Коржанові, тобто Організації, газету, залишаючися формально ніби далі її видавцем. М. Коржан передав редакцію «Рідного Ґрунту» пропаґандивно-ідеологічному референтові Василеві Р. Злосливі конфіскати цензури доводили до того, що деякі числа іноді передруковувано тричі, що було фінансовою руїною. Все ж таки вдалося видати 14 чисел «Рідного Ґрунту», а це скріпило мораль зневірених симпатиків, що організаційна дія і на цьому відтинку віджила. Правдиву причину закриття староством «Рідного Ґрунту» вияснив прокурор на процесі в справі Копача в червні 1937 року. Ствердивши, що підсудний Василь Іванонько працював в адміністрації «Рідного Ґрунту», прокурор запитався його, чому староство закрило газету? Підсудний: «В мотивах було написано, що тому, що відповідальний редактор не перебував у Львові». – Прок.: «А я вам скажу за що. За те, що «Рідний Ґрунт» пропаґував ідеологію ОУН».10

В серпні 1935 р. городське староство у Львові припинило видавання націоналістичних часописів: тижневика «Рідний Ґрунт», літ. двотижневика «Дажбог» та місячника для дітей «Юні Друзі». Причина – невідповідний відповідальний редактор.]

До видавництва «Дешева Книжка» тодішня КЕ ОУН поставилася неґативно, тому, що видавець і редактори не хотіли координувати своєї видавничої ділянки з працею Організації, хоч користувалися фірмою націоналістичних видань і через це мали великі успіхи. Видавцем того концерну був Володимир Кунанець, керівником – Роман Паладійчук, редактором «Самоосвітника» – Іван Вітушинський, редактором «Антибольшевика» – Іван Мітрінґа, а «Юних Друзів – Богдан Гошовський. Видавництво зразу здобуло собі велику популярність серед націоналістичної молоді на західньоукраїнських землях і його щомісячні книжкові видання невеличкого формату розходилися багатотисячним накладом. Корисну роботу серед молодняцьких мас вів теж добре редаґований «Самоосвітник», в якому систематично ведено популярні виклади з різних ділянок науки й знання. Особливо цікавим та цілком ориґінальним був, редаґований Іваном Мітрінґою, журнал «Антибольшевик», завданням якого було ідеологічно-політичне поборювання большевизму, а який масово пачковано на східньоукраїнські землі.

Одначе, як згадано, тодішня Крайова Екзекутива ОУН неґативно поставилася до концерну «Дешева Книжка», мережа членів ОУН одержала наказ бойкотувати його видання, у висліді чого видавництво почало занепадати, а врешті мусіло самоліквідуватися. Ідеологічно-політичний двотижнивик «Наш Світогляд» появлявся за редакцією Петра Мірчука в другій половині 1936 і на початку 1937 року спершу в Стрию, згодом у Львові, де польська влада його закрила, а видавця i редактора заарештувала. «Наш Світогляд» розходився головно на Волині завдяки тому, що його кольпортажем на тій території зайнявся був тодішній референт юнацтва в КЕ ПЗУЗ Ігор Шубський, котрий також співпрацював із редакцією того двотижневика. «Наш Світогляд» між іншим популяризував писання М. Міхновського, переповідаючи на своїх сторінках основні думки з його брошур «Самостійна Україна», «Справа українського робітництва», «Справа української інтеліґенції».

Одним із найбільших (щодо тиражу) тодішніх тижневиків, що появлявся у Львові, був часопис «Нове Село», який хоч і не був пов'язаний безпосередньо з Організацією, проте вів гостру протимосковську й протибольшевицьку лінію. В той час у ньому працювали такі члени ОУН: Ярослав Старух, Роман Малащук, Борис Левицький, Ярослав Матла, Мирослав Стиранка, Данило Чайковський, Ярослав Флінта та ін. Не зважаючи на постійні конфіскати з боку польської влади, тижневик проіснував до вибуху другої світової війни. На початку 1939 року польська поліція різними шиканами намагалася припинити висилку цього тижневика на Волинь, а 31 серпня того ж року львівське воєвідство взагалі заборонило його видавати.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Термін «Крайовий Провід ОУН» був у ті роки поточно обживаний на окреслення «Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ» (ред.)

[2] Див. розділ «Арешти й засуди – січень 1935 – вересень 1939».

[3] Арештована большевиками 1940 р. і заслана з сестрами.

[4] Пізніший командир УПА, знаний під псевдом Шелест.

[5] Повішений тітовськими партизанами в Заґребі в 1945 році.

[6] «Неділя» від 15.11.1936 р. не подає дати процесу.

[7] «Діло» за 1 травня 1937.

[8] «Неділя» за 21.XI.1937 р. не подає дат процесу Фуйтули ні Балка.

[9] «Америка», ч. 25, 4 березня 1937.

Онуфрій Максимів після відсидження судового присуду за саботажну акцію був приділений в 1938 році до праці в робітничому секторі ОУН. Про неї згадує він у своїй розповіді, опублікованій З. Книшем (З. Книш: «Голос з підпілля» (Розповідь Кривоноса), вид. «Срібна Сурма», Торонто) таке:

«Було у Львові старе, всіми забуте робітниче товариство «Сила». Десь колись заложили його якісь ініціятори, мало воно затверджений владою статут і свою домівку, але з роками зовсім завмерло і в половині тридцятих років уже ніхто про нього не знав. Аж відгребали його націоналісти. Робітничого українського елементу у Львові більшало тоді з кожним місяцем і переважно були це молоді люди, свідомі національне, що не піддавалися комуністичній пропаґанді... Виринула тоді на обрії трійка молодих, енерґійних робітників-націоналістів. Були це політичне вироблені й ідейні молоді хлопці: Юліян Петречко, Музика й Іванчук... Завдяки зусиллям цієї трійці праця в товаристві дуже пожвавилася. Товариство придбало нову велику домівку, видавало власний орган п. н. «Гомін Басейну», що з цензурних причин друкувався у Львові, але виходив у Бориславі, відповідальним за нього був один з двох братів Гладиловичів, правників у Дрогобичі. В скорому часі товариство дістало стільки членів, що первісна трійця організаторів не в силі була б опанувати їх ідейно й організаційно. Стояла вона в зв'язку з ОУН і звідти мусіла дістати поміч. Ідейну опіку над товариством виконував, мабуть, Василь Качмар, колишній редактор «Українського Голосу» в Перемишлі, засуджений пізніше на п'ять років тюрми, а в тому часі працював він у редакції «Нашого Прапора» в видавництві Івана Тиктора у Львові. Він частенько заходив до «Сили» з рефератами на освітні, політичні й суспільно-організаційні теми і з ним я, на доручення ОУН, увійшов у зв'язок. Мені було зручно це діло робити з двох причин: поперше якийсь час Петречко працював у фабриці мила, я мав добру нагоду без нічийого підозріння кожного дня з ним стрічатися й обговорювати всякі організаційні справи...

... На коротко перед війною була це одна з найбільших числом своїх членів українська організація. Не диво, що знайшлися й конкуренти за впливи серед неї. Комуністам туди шлях був замкнений, може й пробували вони добиратися до окремих її членів, але не важилися на ніякі виступи внутрі організації. Зате нагострила собі на «Силу» зуби партія «Фронт Національної Єдности». Заложив її здібний і енерґійний та знаний на галицькому ґрунті політик, Дмитро Паліїв, колишній член УВО, а потім УНДО і посол до варшавського сойму з рамени тієї партії...

ФНЄ, або як цю партію називали по-львівськи «файно є», пробувала запустити коріння серед робітництва через «Силу», та це їй не вдалося. З того приводу на сторінках своєї преси зачала вона полеміку з націоналістами, що скінчилося доволі неприємно для обидвох сторін. Гарячекровні робітники під проводом Петречка прийшли одного дня до редакції, здемолювали редакційні кімнати і побили декого з персоналу, кого там застали. Цей неприємний інцидент вийшов зовсім спонтанно, не був він організований ОУН, як це ФНЄ пізніше говорила. Попросту обурені протинаціоналістичними виступами «Українських Вістей» робітники дали тому вияв так, як їх до того спонукала молода кров і гарячі голови юнаків».

[10] «Новий Час», 12.6.1937.