1.3. Класифікація витрат на виробництво за окремими ознаками

Собівартість як комплексний показник включає найрізноманітніші за характером і призначенням витрати, пов'язані з виготовленням продукції, організацією виробництва і управління. Це вимагає чіткої їх класифікації, тобто систематизації і групування за певними ознаками. У процесі господарської діяльності при плануванні, обліку й аналізі використовують два основні способи групування витрат на виробництво: за економічними елементами і за калькуляційними статтями використання.

У галузях промисловості використовується групування витрат за економічними елементами, які є, так би мовити, узагальнюючими: сировина й основні матеріали (в тому числі комплектуючі вироби і напівфабрикати); допоміжні матеріали; паливо; енергія (теплова й електрична); заробітна плата (основна і додаткову); відрахування в соціальне страхування; амортизація основних фондів; інші грошові витрати.

У кожний елемент включається вартість тільки первинних для підприємства ресурсів. Групу поточних витрат за економічними елементами використовують для пов'язування показників собівартості з іншими розділами планів (звітів) підприємств: з фондом заробітної плати, фінансовим планом, планом матеріально-технічного постачання; для визначення й аналізу структури собівартості на всіх рівнях господарювання; для класифікації підприємств і галузей на матеріало-, паливо-, енерго-, фондо- і трудомісткі, що має значення для вирішення питань розміщення їх з урахуванням наявності ресурсів, які передбачається використовувати в виробництві продукції і які безперечно матимуть вплив на її собівартість.

Класифікація витрат за калькуляційними статтями використовується для обчислення собівартості одиниці продукції. На практиці застосовують таке типове групування витрат за статтями використання:

1) сировина і матеріали;

2) повернення відходів (вираховуються із основних матеріалів);

3) паливо та енергія на технологічні цілі;

4) основна і додаткова заробітна плата робітників, зайнятих безпосередньо в виробництві;

5) відрахування на соціальне страхування;

6) витрати на підготовку та освоєння виробництва;

7) цехові розходи (витрати);

8) витрати на утримання і експлуатація обладнання;

9) загальнозаводські витрати;

10) втрати від браку;

11) інші виробничі витрати;

12) невиробничі витрати.

Перші 8 статей утворюють цехову собівартість, перші 11 — виробничу (заводську) собівартість. У сукупності всі статті становлять повну собівартість продукції.

Класифікація витрат за статтями дає змогу визначити ступінь впливу окремих факторів на формування собівартості і за якими напрямками слід шукати шляхи її зниження.

Втрати класифікують також за ступенем однорідності витрат, способом обчислення на одиницю продукції і зв'язком з обсягом виробництва.

Залежно від ступеня однорідності витрати поділяють на прості (одноелементні) і комплексні.

Прості витрати, однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них зараховують витрати на сировину, матеріали, оплату праці, відрахування на соціальні потреби, амортизацію, інші витрати.

Комплексні витрати об'єднують декілька економічних різновидів, але мають однакове виробниче призначення (втрати на утримання й експлуатацію обладнання, цехові й загальнозаводські витрати, утрати від браку та ін.).

За способом обчислення на одиницю продукції витрати поділяються на прямі й непрямі.

Прямі витрати йдуть безпосередньо на виготовлення продукції. Їх можна обчислити безпосередньо на одиницю продукції (сировину, основні матеріали, заробітну плату, паливо, енергію на технологічні потреби).

Непрямі витрати пов'язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому (амортизацією, заробітною платою обслуговуючого й управлінського персоналу, цеховими і загальнозаводськими витратами та ін.).

Поділ витрат на прямі і непрямі залежить від рівня спеціалізації виробництва, його організаційної структури, методів нарахування й обліку. Це дає змогу визначити їх вплив на собівартість одиниці продукції.

На підставі зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні і змінні.

Постійні витрати не змінюються залежно від зміни кількості виготовленої продукції. Лише за істотних змін обсягу виробництва, що приводить до зміни виробничої та організаційної структури підприємства, стрибкоподібно змінюється величина постійних витрат, після чого вона знову залишається постійною. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель, споруд, організацію виробництва, управління ним.

Змінні витрати залежать від обсягу виготовлення продукції. їх ще розділяють на пропорційні і непропорційні.

Пропорційні витрати змінюються прямопропорційно обсягу виробництва. Для них коефіцієнт пропорційності (КП) дорівнює 1. До пропорційних належать витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби (вузли, деталі), відрядну заробітну плату робітників.

Непропорційні витрати поділяють на прогресуючі й дегресуючі.

Прогресуючі витрати зростають швидше ніж обсяг виробництва (Кв > 1). Ці витрати виникають, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це можуть бути витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові витрати на торгову рекламу, інформацію та ін.

Дегресуючі витрати зростають повільніше за обсяг виробництва (Кп < 1). До цих витрат зараховують витрати, пов'язані з експлуатацією машин і устаткування, витрати на ремонтні потреби, інструмент, окремі допоміжні матеріали тощо. Динаміку витрат (С) залежно від обсягу виробництва (У) показано на рис. 1.

Рис. 1. Динаміка витрат (С) залежно від обсягу виробництва (V):

а — постійні витрати; б — дегресуючі; в — пропорційні; г — прогресуючі.