Форма № Н-9.02

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

юридичний факультет

кафедра кримінального права та криміналістики

Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру

Дипломна робота

ОКР «Магістр»

Виконала: студентка 5 курсу, групи 509

спеціальності 8.03040101 «Правознавство»

Мельничок М.В.

Керівник к. ю. н. доц. Данилюк Т.М.

Рецензент___________________________

(прізвище та ініціали, кафедра, університет)

До захисту допущено:

Протокол засідання кафедри № 14

від „28” травня 2013 р.

зав. кафедри_________проф. Музика А.А.

Чернівці–2013

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………

І РОЗДІЛ. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ ОСІБ. ЗАГАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ.……

1. Головні аспекти формування інституту звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх крізь призму історії…………………………………………………………..………

2. Сучасний стан законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні та світі.………

Висновок до І розділу…………………………..

ІІ РОЗДІЛ. ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ЗВІЛЬНЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ………………………………

2.1. Дослідження спірних питань правової природи застосування заходів кримінально-правового примусу до неповнолітніх……….

2.2. Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру.....……

2.3. Особливості кримінального провадження щодо звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру..………………………..

Висновок до ІІ розділу………………………………..

ІІІ РОЗДІЛ. ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА ШЛЯХИ ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ………………………………………….

3.1. Характерні особливості застосування примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх з урахуванням судово-слідчої практики……………………………………………………………….……………

3.2. Шляхи вдосконалення інституту звільнення від кримінальної відповідальності……………………………………………………………………

Висновок до ІІІ розділу…………………………………………..

ВИСНОВКИ…………………………………………………………..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………….

ВСТУП

Актуальність теми. Злочинність неповнолітніх є особливо небезпечною, оскільки в силу своєї несформованості: психічної, психологічної, фізичної, моральної, такі особи легко піддаються впливу (переважно негативному) і при відсутності дієвих способів перевиховання неповнолітніх осіб, вони можуть «перетворитись» на рецидивістів, «професійних» злочинців, що становить вже велику небезпеку для суспільства та держави вцілому. Тому, однією з найважливіших задач вітчизняної юридичної науки є розробка правових заходів і створення юридичного поля, що визначало б якість і ефективність протидії злочинності неповнолітніх.

Примусові заходи виховного характеру, застосовувані до неповнолітніх при звільненні їх від кримінальної відповідальності, являють собою в сучасних умовах одну з необхідних ланок системи заходів протидії злочинності неповнолітніх. Одним із актуальних завдань є гармонічне включення примусових заходів виховного характеру, що застосовують до неповнолітніх, в теорію і практику правозастосовчих відносин в цілому. Хоча примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх правопорушників у відповідності зі ст. ст. 97, 105 КК України, носять державно-примусовий характер, водночас, за своєю сутністю полягають у суспільно-виховному впливі на правопорушника.

Завдяки дослідженню практики відомо, що саме примусові заходи виховного характеру, засновані на профілактичному впливі мають найбільшу ефективність у плані загально соціального попередження та перевиховання неповнолітніх осіб, що вчинили суспіно небезпечне діяння. Саме тому чинне кримінальне законодавство, слідча і судова практика повинні бути спрямовані на більш широке застосування щодо неповнолітніх примусових заходів виховного характеру у зв’язку із звільненням від кримінальної відповідальності, в тих випадках, коли ці заходи забезпечують досягнення тієї ж мети, що й кримінальне покарання, але більш м’яким, менш травмуючим неповнолітнього та його близьких методом.

Питання про сутність примусово-виховних заходів вирішується науковцями по-різному. Визначаючи їх правову природу, одна група авторів дійшла висновку, що ці заходи є виховними, інші вважають, що вони надто наближені до покарання, фактично є особливим різновидом покарання, що застосовується до неповнолітніх¹. Так, В.Я. Марчак та В.І. Руляков зосереджують свою увагу на педагогічному характері таких заходів, аргументуючи свою тезу тим, що ці заходи не містять елемента кари, не спричиняють судимості, хоча і обмежують волевиявлення неповнолітніх, оскільки застосовуються всупереч їх бажанню². В.М. Бурдін та О.О. Ямкова сутність примусових заходів виховного характеру вбачають в іншому. На їх думку, обмеження, які зазнають неповнолітні від застосування примусових заходів виховного характеру, за своєю тяжкістю не поступаються окремим видам покарання, особливо з огляду на соціально-психологічні та вікові особливості неповнолітніх правопорушників³.

Як видно з проведеного дослідження інститут звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру має багато невирішених питань та колізій як у застосуванні на практиці так і в теоретичному визначенні правової природи, тому дана тема потребує подальших досліджень та удосконалень і є актуальною на даний момент.

Отже, актуальність даної теми визначається недостатньо дослідженнними правовими питаннями, що виникають в ході звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру. До таких малорозроблених проблем належать: потреба подальшої диференціації видів примусових заходів виховного характеру, що застосовуються при звільненні від кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх різного віку; правова природа примусових заходів виховного характеру; проблеми, що виникають у судовому провадженні даних справ у зв’язку з прийняттям нового КПК та відсутності практики його застосування.

Ступінь наукової розробки. В основу дослідження лягли положення КК України, КПК України інші нормативно-правові акти міжнародного характеру. Під час роботи автор брав за основу праці таких вчених як: І.І. Астеміров, Ю.В. Баулін, Р.В. Вереша, Є.М. Вечерова, Є.Л. Воронова, Т.О. Гончар, Г.О. Єремій, В.Ю. Івонін, С.Г. Келина, А.Ф. Кістяківський, О.Ф. Ковіді, С.А. Маркунцов, М.І. Мельник, І.М. Михайлова, А.А. Музика, В.О. Паневін, А.А. Рождествіна, Н.С. Таганцев, М.І. Хавронюк, П.В. Хряпінський, О.І. Чистякова, Є.В. Шаломєєв, А.Е. Якубов, О.О. Ямкова, та ін.

Також питання звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру було розглянуте в одному із підрозділів кандидатської дисертації «Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні» Бурдіна В.М., захищеної у 2002 р. та в навчально-методичному посібнику «Особливості розгляду кримінальних справ щодо неповнолітніх і застосування до них примусових заходів виховного характеру» виданого в 2008 році у співавторстві Марчака В.Я., Рулякова В.І.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вивчення особливостей звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру, здійснення порівняльного аналізу практики та теорії застосування даного інституту, вироблення на цій основі пропозицій щодо вдосконалення норм чинного КК України, що стосуються особливостей звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, з урахуванням національного досвіду, судової практики, досвіду інших держав, а також міжнародних стандартів у галузі охорони прав неповнолітніх. Дослідити норми чинного КПК України, що стосуються регулювання кримінального процесу звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру. Враховуючи наведене, були поставлені такі завдання:

– дослідити історичний розвиток інституту звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

– провести аналіз міжнародного законодавства, що регулює дану проблематику;

 дослідити правову природу примусових заходів виховного характеру;

 провести аналіз кримінально-правових норм, що стосуються особливостей звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності та покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

 обґрунтувати доцільність закріплення в самостійній нормі КК України положення відносно застосування примусових заходів виховного характеру;

– узагальнити та проаналізувати особливості кримінального провадження щодо звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

– провести статистичний аналіз застосування примусових заходів виховного характеру у судовій практиці та визначити найпоширеніші помилки;

 розглянути пропозиції по удосконаленню кримінального законодавства України щодо застосування до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру.

Об’єктом дослідження є суспільно-правові відносини, що виникають в процесі звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру.

Предметом дослідження є сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру з урахуванням практики застосування таких норм та системи наукових поглядів із досліджуваної проблематики.

Методологічною основою дослідження та його теоретичною базою є прийняті сучасною правовою наукою загальнонаукові методи пізнання, що засновані на визнанні загальнолюдських цінностей як пріоритету будь-якого наукового дослідження. Основою дослідження виступає діалектичний та аналітичний методи пізнання.

Спеціальними методами дослідження, використаними в магістерській роботі, є: історико-правовий метод – як можливість показати розвиток законодавства про звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх, становлення інституту примусових заходів виховного характеру; порівняльно-правовий (застосовувався в процесі порівняння КК України та кримінального законодавства зарубіжних держав, що дало можливість внести конкретні пропозиції щодо удосконалення чинного КК України); метод системного аналізу правових норм (цей метод використовувався, зокрема, в процесі порівняння загальних і спеціальних норм та при аналізі систем примусових заходів виховного характеру й покарання); статистичний метод (його використання забезпечило обгрунтування теоретичних положень роботи з даними судової статистики та іншою статистичною інформацією);

Наукова новизна одержаних результатів. Враховуючи питання, що розглядались, дана робота містить комплексне дослідження інституту звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру.

На підставі проведеного дослідження та одержаних результатів, автором сформульовано низку положень, що виносяться на захист:

1. провівши історико-правове дослідження встановлено хронологічний розвиток інституту звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх. Проаналізовано перші нормативні акти, що регулювали даний інститут та відповідність положень чинного КК України міжнародним стандартам у сфері охорони прав неповнолітніх;

2. обгрунтовано проблемні питання правової природи звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру та визначено шляхи їх вирішення;

3. проведено статистичний аналіз судової практики у сфері звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру;

4. на основі судової практики визначено найпоширеніші процесуальні помилки, встановлено їх головні причини та можливі шляхи усунення;

5. обґрунтовується низка нових концептуальних у науковому плані та важливих для практики понять, положень і висновків, отриманих особисто автором, що дозволяє на захист винести такі конкретизовані положення:

• сформульовані пропозиції щодо необхідності подальшої диференціації видів примусових заходів виховного характеру, застосовуваних до неповнолітніх при звільнені їх від кримінальної відповідальності;

• запропоновано виділити окремий перелік примусових заходів виховного характеру, що застосовувався б до осіб, які до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинили суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, при звільненні від кримінальної відповідальності і диференціювались залежно від тяжкості вчиненого суспільно небезпечного діяння.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані висновки, обґрунтовані рекомендації та пропозиції можуть використовуватися:

• у науково- дослідній сфері – для розробки окремих проблем звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру;

• у законотворчій діяльності – для вдосконалення шляхом внесення змін і доповнень до КК України;

• у правозастосуванні – при звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру;

• у навчальному процесі – під час викладання курсів дисциплін «Кримінальне право» та «Кримінальний процес».

Структура магістерської роботи. Дана робота складається зі вступу, трьох розділів, перший розділ містить два підрозділи, другий – три, третії – два, висновків до розділів та роботи вцілому і списку використаних джерел. Повний обсяг магістерської роботи становить 105 сторінок.

І розділ. Звільнення від кримінальної відповідальність неповнолітніх осіб. Загально-теоретичні аспекти

1.1.Головні аспекти формування інституту звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх крізь призму історії

Звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема неповнолітніх осіб, в кримінальному праві та законодавстві пройшло етапи виникнення, становлення й розвитку. Його сучасний, розвинутий стан є результатом складного історичного процесу усвідомлення суспільством і державою безперспективності боротьби зі злочинністю виключно шляхом примусу і жорстокості кримінальних покарань. Історичний нарис звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх необхідний передусім для того, щоб усвідомити об’єктивну необхідність й доцільність впровадження в чинне законодавство видів звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх як одного із дієвих складових протидії певним злочинам та запобігання злочинності неповнолітніх в цілому.

Кримінальне законодавство пройшло складний шлях, на якому мало місце первісна кровна помста, звичаєве право запорізьких козаків, магдебурзьке та великодержавне російське право⁴. О. Ф. Кистяківський зазначав, що в процесі розвитку та змін кримінального права немає нічого безпідставного, немає стрибків та несподіванок. Навпаки, усе в ньому підпорядковане загальному, притаманному усій природі, закону поступового розвитку, за яким одна формація явищ породжується іншою, але де дві крайні формації, не втративши своєї родової схожості, корінним чином різняться між собою⁵.

Стародавні пам’ятки кримінального законодавства не мали приписів про звільнення від кримінальної відповідальності, а тим паче не виділяли вони і звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх. У ст.4 Договору слов’ян з візантійцями 911 р. зазначалось, якщо будь-хто вбиває (будь-кого) – русич християнина чи християнин русича, – нехай помре на місці вчинення вбивства. Якщо ж вбивця втече та виявиться заможним, то ту частину його майна, що належить йому по закону, нехай візьме родич вбитого, але і жінка вбивці нехай збереже те, що належить їй по звичаю. Якщо вбивця виявиться незаможним, і (при тому він втік), то нехай опиниться під судом до тих пір, поки не буде знайдений (якщо ж буде знайдений), то нехай помре⁶. У найважливішій пам’ятці раннього феодального права Руській правді (коротка редакція) заборонні кримінально-правові норми були основними. Стаття 3 цієї пам’ятки передбачала, «аще лик кто кого ударить батогом, любо жердью, любо пястью, или чашею, или рогом, или тилеснею, то 12 гривне; аще сего не постигнуть, то платити ему, то тут конець»⁷.

Розглядаючи становлення законодавства щодо особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, треба зазначити, що досить тривалий час законодавець взагалі не вирішував питання про особливості їх кримінальної відповідальності, а тим паче звільнення. Перші спроби встановлення таких особливостей сягають Новоуказаних статей, якими доповнювалося Соборне уложення 1649 р. Так, зокрема, тільки в Новоуказаних статтях 1669 р. було введено таке положення: якщо дитина у віці 7 років учинить убивство, то вона за це не карається смертною карою⁸. Отож до початку ХVІІІ століття в кримінальному законодавстві спостерігаються лише поодинокі спроби визначити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, які природно спершу стосувалися не системи покарань, а встановлення мінімального віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Перші згадки про можливість спеціального звільнення від кримінального покарання або його суттєвого пом’якшення у разі вчинення певної посткримінальної поведінки знаходимо в Артикулах військових 1715р. В артикулі 96 передбачалося, що «ежели кто после своего побегу, раскаюсь на дороге, сам возвратится, и добровольно у своего офицера явится, оный по правде живота лишен не имеет быть, однакож ради его имевшего злаго замыслу по состоянию времени и по разсмотрению, шпицрутенами или иным каким наказанием наказать подобает»⁹.

Перші законодавчі спроби пом’якшити кримінальну відповідальність неповнолітніх стосуються кримінального законодавства Петра І. Так, у Військовому статуті Петра І у тлумаченні на артикул 195 було зазначено, що покарання за крадіжку пом’якшується або особа взагалі не карається, якщо це дитина і вона може бути віддана батькам на виховання¹⁰. Згодом обов’язкове пом’якшення покарання для злочинців віком від 10 до 17 років було передбачено в указі 1765 р.¹¹ (п. з.з. № 12424).

Треба зазначити, що на Україні традиційним вважалося застосування Маґдебурзького права, Саксонського зерцала, крім того діяли також Литовські статути в різних редакціях¹². Аналізуючи Короткий покажчик Маґдебурзького права у книзі «Порядок», Н.П. Василенко зазначав, що за цим правом неповнолітні звільнялись від страти та тілесних покарань¹³. Згідно з Саксонським зерцалом дитина в малолітньому віці, тобто до досягнення нею 12 років, не відповідала за вчинене нею вбивство чи іншу шкоду в кримінальному порядку, – обов’язок відшкодувати її лежав на батьках в цивільному порядку з майна дитини. Стосовно тих неповнолітніх, які могли бути суб’єктами злочину, особливостей кримінальної відповідальності не було¹⁴.

Досліджуючи виникнення інституту звільнення від покарання в кримінальному праві України другої половини XVII-XVIII ст. ст., Шаломєєв відмічає, що в цей історичний період примирення винного з потерпілим та його родичами було досить поширеним явищем. Цей правник зазначає, що суди Гетьманщини широко застосовували процедури примирення. Так, у 1693 р. Стародубський суд засвідчив примирення між убивцею та родичами загиблого. У рішенні зазначалось, що вони «того смертного вбивцю Гришка за смертне вбивство пробачили і замирилися». Аналогічне рішення зафіксоване Бориспільським судом у 1656 р.: «Між вбивцею Юськом Рижком та батьком загиблого поєднання відбулося»¹⁵.

Указом Анни Іоанівни 1734 р. «Права, названі Маґдебургські да Саксонські статути, за якими судиться малоросійський народ», було зобов’язано перекласти російською мовою та укласти в єдиний кодекс¹⁶. Результатом став проект Кодексу 1743 р., який хоч і не одержав офіційного затвердження, проте дає можливість зрозуміти, яке саме право застосовували на території України в ті часи та як воно регулювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх¹⁷. Такими джерелами відповідно до зносок, що містить Кодекс, були: Литовський статут в редакції 1588 р., німецьке право, звичаєве право, поточне гетьманське законодавство та російське законодавство. Особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх у Кодексі був присвячений артикул 10, в якому йшлося, що неповнолітні, а такими визнавались особи чоловічої статі не старше 16 років та жіночої не старше 13 років «коли будуть піймані на крадіжці, не віддавались кату», – до них суд на свій розсуд міг застосувати покарання різками. Крім того, батьки повинні були відшкодувати завдані збитки¹⁸. До неповнолітніх чоловічої статі віком до 16 років, а жіночої віком до 13 років, смертна кара не застосовувалась. Проте було передбачено, що коли неповнолітній такого віку вчинить злочин, за який відповідно до закону передбачена смертна кара, незважаючи на те, що до неповнолітнього вона не могла бути застосована, батьки повинні були відшкодувати завдані збитки, а суд застосував до таких неповнолітніх ще і покарання на власний розсуд¹⁹.

З поступовим поширенням на територію Лівобережної України російських адміністративної, фінансової, політичної систем, з другої половини XVIII ст. відбуваються спроби кодифікувати малоросійське законодавство на основі переробки Литовського статуту, а також німецьких прав – Маґдебургського, Хелмінського та Саксонського зерцала²⁰. Результатом став підготовчий матеріал для проекту під назвою «Зібрання малоросійських прав 1807 р.». Цей проект являв собою зібрання норм, які продовжували діяти або ж втратили своє значення²¹. Стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх було передбачено, що неповнолітні віком до 16 років звільнялись від кримінальної відповідальності за вчинені ними суспільно небезпечні діяння, але батьки чи опікуни таких неповнолітніх повинні були відшкодувати заподіяні збитки²².

Відповідно до ст. 138 Зводу законів Російської імперії малолітніх віком до 10 років, які вчинили суспільно-небезпечні діяння, без втручання суду віддавали батькам чи родичам для перевиховання. Особи віком від 10 до 14 років, якщо встановлено, що вони діяли з «розумінням», підлягали загальним покаранням, окрім каторжних робіт та деяких інших. Стосовно неповнолітніх віком від 14 до 17 років, то тільки тоді вони підлягали загальним покаранням (за винятком тілесних), коли було констатовано, що вони діяли «з розумінням»²³.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. ще більш диференціювало систему покарань, формально поділивши їх на основні (смертна кара, поселення, ув’язнення в виправному домі, фортеця, тюрма, арешт та штраф), додаткові (позбавлення певних прав, праця в арештанських ротах та конфіскація майна), замінюючі покарання (примусове лікування та опіка)²⁴. Відповідно до ст. 98 та ст. 100 Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. діти віком до 7 років взагалі не підлягали кримінальній відповідальності. Діти віком від 7 до 10 років також не підлягали суду, проте стосовно них було особливо обумовлено, що вони передаються батькам чи родичам для суворого нагляду, виправлення та повчання. Так само належало поводитись і з малолітніми віком від 10 до 14 років, коли суд достовірно встановить, що вони діяли без розуміння. Коли такі особи визнавались осудними, вони підлягали покаранням, але для них ці покарання пом’якшувались або замінялись на більш м’які²⁵.

Статут про покарання, що застосовується мировими суддями, від 20 листопада 1864 р., у цілому розвивав закладені Укладенням про покарання кримінальні і виправні 1845 р. положення про звільнення від кримінального покарання в разі здійснення винними щиросердного розкаяння, добровільного відшкодування збитків, явки з повинною тощо. Так, у ст. ст.310, 774, 775 та ін. Статуту про покарання 1864 р., мировим суддям надавалося право пом’якшувати покарання у випадках: явки із зізнанням, щиросердного каяття, добровільної винагороди потерпілому, котрому заподіяно шкоду або збитки²⁶.

Встановивши, що у неповнолітнього віком від 14 до 17 років відсутнє «повне розуміння», суд міг застосувати до нього такі ж покарання, як і до неповнолітніх віком 10-14 років, або влаштувати його у притулок до досягнення 18-річного віку, а там, де таких установ немає, – у в’язницю, проте не більше, ніж на рік та чотири місяці²⁷. Відповідно до Статуту про покарання, що застосовуються мировими суддями 1864 р. для малолітніх віком від 10 до 17 років покарання зменшували удвічі. Дітей віком від 10 до 14 років можна було віддавати батькам для перевиховання²⁸.

З приходом радянської влади всі галузі зазнали значних змін, суспільству почала нав’язуватись нова ідеологія, нові обов’язки і права. Не обішли зміни і кримінальне законодавство.

Після Жовтневої соціалістичної революції в Декреті РНК РРФСР від 14 січня 1918 р. «Про комісії для неповнолітніх» вказувалося, що «суди та тюремне ув'язнення для малолітніх і неповнолітніх скасовуються, а справи стосовно неповнолітніх до 17 років, помічених у діяннях суспільно небезпечних, підпадають під розгляд комісією»²⁹.

Основна ідея декрету – виправлення неповнолітніх правопорушників насамперед заходами виховного характеру – знайшла своє втілення при розробці кримінального законодавства про відповідальність неповнолітніх. Статтею 13 передбачалося, що неповнолітні до 14 років не підлягають суду і покаранню. До них застосовуються лише виховні заходи. Такі ж заходи застосовуються до осіб перехідного віку від 14 до 18 років, «діяння без розуміння». Неповнолітні того ж віку, «діючи з розумінням», тобто усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій, могли піддаватися заходам кримінального покарання. Право вирішення цього питання надавалося суду.³⁰

Декрет РНК РСФСР від 4 березня 1920 р. «Про справи неповнолітніх, обвинувачених у суспільно небезпечних діях», підвищив вік неповнолітніх, справи яких підлягали розгляду комісіями, до 18 років. Відповідно до ст. 4 Декрету, комісії мали право розглядати справи про правопорушення осіб у віці 14-18 років і передавали їх до суду лише у тому випадку, якщо заходи медико-педагогічного впливу не здійснювали на них належного впливу³¹.

До 1920 р. на території РРФСР було створено 245 комісій у справах неповнолітніх, детально розроблені заходи, які комісії могли застосовувати до правопорушників-підлітків. Перелік заходів медико-педагогічного характеру містився в Інструкції, затвердженій в 1920 р. спільною постановою народних комісаріатів освіти, охорони здоров'я та юстиції. Комісії широко використовували надані їм права. Їх діяльність відіграла важливу роль у ліквідації безпритульності та попередження злочинності серед неповнолітніх. Однак багато підлітків, які жили поза сім'єю і спілкувалися з дорослими злочинцями, потребували більш ефективних методів перевиховання, пов'язаних з поміщенням у виховні або лікувально-виховні установи. Перші з них були створені вже в 1918 р. Це були дитячі будинки, приймальники-розподільники, школи-комуни, інститути трудового виховання для особливо важких підлітків, реформатор. На створений, зокрема, в 1918 р. російський реформатор для юних правопорушників у віці від 17 до 21 року було покладено завдання навчання, виховання і підготовки молоді до трудового життя, але проіснували ці установи недовго. Труднощі економічного порядку, відсутність достатнього числа педагогів і вихователів призвели до їх ліквідації.³²

Аналогічно складалися долі і в інших виховних установ для неповнолітніх правопорушників (школи фабрично-заводського навчання, трудові комуни та ін.) Комісії у справах неповнолітніх, що діяли в основному на громадських засадах, не могли забезпечити належний рівень роботи з дітьми, запущеними з точки зору педагогіки. Контингент самих комісій був нестабільний, члени їх у більшості випадків не мали педагогічної освіти та досвіду роботи з дітьми.

КК РРФСР 1922 р. знову знизив вік кримінальної відповідальності з 18 до 16 років. Для осіб до 16 років основним засобом впливу, як і раніше були заходи виховного характеру. Кримінальна відповідальність до підлітків 14-16 років застосовувалася у виняткових випадках за постановами комісій у справах неповнолітніх і тільки тоді, коли заходи виховного характеру не чинили на правопорушника належного впливу.³³

Основними засадами 1924 р. були введені поняття «малолітній» і «неповнолітній» правопорушник. У ст. 7 Основних почав вказувалося, що до перших застосовуються лише заходи медико-педагогічного характеру. До других вони підлягають застосуванню тоді, коли відповідні органи визнають неможливим призначити заходи судово-виправного характеру. Визначення віку, з настанням якого пов'язували поняття малолітнього і неповнолітнього, а також обов'язкові випадки залучення неповнолітніх до кримінальної відповідальності, було віднесено до компетенції союзних республік. Однак КК РРФСР 1926 р. не вказав точного віку кримінальної відповідальності. Поділ на малолітніх та неповнолітніх провадився лише теоретично, в законі були відсутні самі ці поняття³⁴. У ст. 12 КК (в ред. 1935 р.) був даний перелік злочинів, за які встановлювалася кримінальна відповідальність осіб, які досягли на момент вчинення злочину 12-річного віку, виходячи зі змісту якої можна було зробити висновок, що малолітні – це діти до 12 років, а старші 12 – неповнолітні.

Наступний період у розвитку кримінального законодавства стосовно неповнолітніх почався з ухвалення постанови ЦВК і РНК від 7 квітня 1935 р. «Про заходи боротьби зі злочинністю неповнолітніх». Документ носив декларативний характер і не був підкріплений практичними заходами щодо його забезпечення. Положення про комісії у справах неповнолітніх, прийняте ще в 1931 р., не містило чіткого переліку заходів виховного характеру. Була відсутня матеріальна база для збільшення кількості дитячих виховних і лікувальних закладів. Більш того, названою постановою від 7 квітня 1935 комісії у справах неповнолітніх було взагалі ліквідовано. З 1935 по 1960 р. в країні не було спеціального органу, що координує роботу установ, відомств і громадських організацій щодо попередження злочинності серед неповнолітніх.

Одночасно було прийнято Закон від 7 квітня 1935 р., затверджений тією ж постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заходи боротьби зі злочинністю неповнолітніх», який різко знизив вік кримінальної відповідальності за ряд найбільш поширених серед неповнолітніх злочинів. З 12 років стали залучатися до кримінальної відповідальності із застосуванням усіх заходів кримінального покарання підлітки, які скоїли крадіжку, насильство, тілесні ушкодження, каліцтва, вбивство або спробу вбивства.³⁵

Помилковість прийнятого напрямку була очевидною для практичних працівників суду та прокуратури. Не маючи можливості застосовувати до неповнолітніх правопорушників заходи виховного характеру, суди часто призначали покарання, пов'язані з короткостроковим позбавленням свободи. Це призводило до негативних наслідків. Засуджені підлітки, спілкуючись під час етапування з дорослими злочинцями або з неодноразово судимими однолітками, отримували додатково негативний вплив і поверталися додому після відбуття покарання з великим вантажем асоціальних поглядів, звичок, нахилів, ніж до засудження³⁶.

Тривалий період застосування кримінального законодавства щодо неповнолітніх показав, що в основному обраний шлях у визначенні віку кримінальної відповідальності, а також можливості застосовувати заходи виховного характеру до тих підлітків, які скоїли злочин і не становлять великої суспільної небезпеки та здатні виправитися без застосування кримінального покарання, є правильним.

Якісно новий етап розвитку вітчизняного законодавства започаткував Кримінальний кодекс Української РСР 1960 р³⁷. Його прийняттю передувала кодифікація Загальної частини кримінального законодавства у вигляді Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р., що регламентували найважливіші питання кримінально-правової політики. Уперше в практиці радянського законотворення на рівні кодифікованого нормативного акта був задіяний термін «звільнення від кримінальної відповідальності». Зазначене зумовило посилення наукового інтересу та активізацію досліджень проблем кримінальної відповідальності та звільнення від неї.

По КК РРФСР 1960 р. (ч. 1 ст. 10), кримінальній відповідальності підлягають неповнолітні, яким на час вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі злочини, зазначені в законі, вона можлива починаючи з 14 років (ч. 2 ст. 10 КК РРФСР). Стаття 11 КК УРСР передбачала можливість застосування примусових заходів виховного характеру. До осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років або суспільно небезпечне діяння до виповнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність, суд може застосувати такі примусові заходи виховного характеру:

1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;

2) застереження;

3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за його згодою, а також окремим громадянам на їх прохання;

4) покладання на неповнолітньго, який досяг п'ятнадцятирічного віку і має майно або заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяні збитки;

5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються спеціальними положеннями.

Відповідно до положень КК РРФСР 1960 р. до неповнолітнім злочинцям не застосовувалася смертна кара, а також такі міри покарання, як заслання, висилка, приміщення у в'язницю.

Гальперін І.М., говорячи про роль переконання і примусу, зазначав, що в соціалістичній державі створюється зовсім інша соціальна і справді моральна основа для застосування примусу, яка виступає лише як крайній засіб після широкого використання методу переконання. Він підкреслював, що ідея перевиховання, а не покарання неповнолітніх була чільною для Росії того часу. Правоохоронні органи орієнтувалися на застосування до цієї категорії осіб таких заходів виховного характеру, як передача їх під нагляд трудового колективу, громадської організації та ін.

Отже, проаналізувавши історичний аспект розвитку інституту звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх із застосуванням примусових заходів виховного характеру, автор дійшов висновку, що він характеризується довготривалим історичним періодом формування, пройшовши історичні етапи зародження, розвитку, занепаду та відновлення. В різні історичні періоди інститут зазнав змін, але сучасного вигляду почав набувати лише з приходом радянської влади.