83. Місце нато в зовнішній політиці Туреччини.

Туреччина приєдналася до НАТО 18 лютого 1952, тобто через три роки після створення альянсу. Цей крок Анкари продиктований її історичним вибором на користь співпраці з Заходом і бажанням протидіяти поширенню комуністичних ідей на інші країни регіону. Яскравою демонстрацією цього бажання стало рішення про відправку турецьких військ до Кореї у складі коаліційних сил, що виступили проти КНДР. Вступ Туреччини до альянсу, з одного боку, дозволив НАТО посилити її «південний фланг», а з іншого - звільнив Анкару від радянського тиску через доступ до стратегічних морських маршрутів.

1954 р. – угода про військове співробітництво (США) , що закріпила: статус американських баз в Тур.(7 баз), технічне співробітництво, продаж сучасної зброї для Туреччини.

1954-1960 р. – закріплення проамериканського курсу в ЗП курсі Туреччини

Займаючи важливе стратегічне положення в Середземномор'ї і на Близькому Сході, Туреччина протягом багатьох десятиліть залишалася вірним членом альянсу. Вона внесла значний внесок у безпеку НАТО, особливо в період «холодної війни», забезпечуючи захист найдовшого кордону з колишнім СРСР. Туреччина надала в розпорядження блоку значні контингенти своїх збройних сил: майже всі сухопутні об’єднання і обидві повітряні армії. Таким чином, вона зайняла в альянсі одне з перших місць за кількістю виділених військ. У цей же час Анкара робила активні кроки для зниження напруженості між Заходом і Сходом.

Після розпаду Радянського союзу і закінчення «холодної війни» Туреччина підтримала ідею розширення альянсу в рамках політики «відкритих дверей», спрямованої на прийом в союз країн колишнього соціалістичного табору. Вона також взяла активну участь у механізмах партнерства альянсу з іншими державами не членами НАТО. Зокрема, підтримуючи розвиток особливих партнерських відносин між альянсом і країнами Центральної Азії та Кавказу, посольства Туреччини взяли на себе роль «контактного пункту НАТО» в столицях Азербайджану, Туркменістану і Киргизії. Крім цього в рамках розвитку програми «Партнерство заради миру» у 1998 р. в Анкарі було створено спеціальний навчальний центр, в якому проводяться курси та семінари з метою забезпечення стратегічної і тактичної підготовки та навчання військового і цивільного персоналу країн-партнерів НАТО відповідно до принципів і завданнями цієї програми. Будучи активним учасником «середземноморського діалогу» (ініційованого альянсом в 1994 р. для зміцнення безпеки стабільності в цьому регіоні), Туреччина відкрила у себе навчальний центр для проведення курсів для підготовки фахівців у рамках цього діалогу.

Туреччина є активним учасником операцій з підтримання миру, що проводяться під егідою НАТО. Військовослужбовці турецької армії були задіяні в операції в колишній Югославії і війні в зоні Перської затоки. Підрозділи Туреччини діють у складі Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані (ISAF), а ВПС цієї країни також були залучені до участі в операції НАТО в Лівії. Туреччина є одним з п'яти держав-членів альянсу (нарівні з Бельгією, Німеччиною, Італією та Нідерландами), які мають на своїй території ядерні боєприпаси НАТО. Цікаво, що уряд Туреччини відмовив США у базуванні літаків-носіїв ядерної зброї, щоб не допустити повного підпорядкування бази командуванню НАТО, що є поодиноким випадком у практиці альянсу.

Територія Туреччини досі залишається місцем зосередження великих іноземних військових об'єктів та проведення натівських вчень. У рамках низки двосторонніх угод з США в Туреччині побудовано більше 60 різних військових об'єктів.

В останні роки відзначається більш самостійна поведінка Анкари в рамках Альянсу. Так, Туреччина активізувала свої військові зв'язки з Росією і Китаєм. Крім цього вона зайняла особливу позицію щодо ядерної програми Ірану.

У відносинах НАТО і Туреччини існує проблема, викликана тим, що Анкара блокує участь Кіпру в стратегічній співпраці між НАТО і ЄС. У свою чергу, ЄС відмовляється вести діалог про співпрацю без участі всіх своїх членів. Як наслідок, вето Туреччини перешкоджає спільним діям у Афганістані збройних сил НАТО і поліції, підпорядкованій ЄС. За словами Расмуссена, співпраця НАТО і ЄС у сфері безпеки поступово поглиблюється. Найбільшою перешкодою на шляху розвитку взаємодії виявилася позиція Туреччини, яка не дозволяє Кіпру скористатися можливостями співпраці з НАТО. За словами Расмуссена, дана ситуація піддає ризику солдатів НАТО і знижує ступінь їх захищеності від терористичних атак. На думку Расмуссена, керівництву Туреччині слід подивитися на ситуацію більш широко, так як під загрозою опиняються й турецькі солдати, які беруть участь в операціях НАТО в Афганістані.

Анкара послідовно займала сторону Тегерану, підтримуючи Махмуда Ахмадінежада, захищаючи іранську ядерну програму, підтримуючи розробку іранських нафтових родовищ, передаючи іранську зброю Хезболлі, відкрито підтримуючи Хамас, злісно засуджуючи Ізраїль і підбурюючи турецьку громадськість проти США.