81. Кіпрська проблема в зовнішній політиці Туреччини.

Турецкое вторжение на Кипр произошло в 1974 году, в последние дни правления в Греции хунты «черных полковников», и стало в большой степени реакцией на бездеятельность США и Великобритании, выступавших гарантами ранее заключенного соглашения о разделе полномочий между общинами.

В 1964 и 1967 годах уже наблюдались вспышки межэтнической розни, между турками и греками, и обстановка на острове оставалась достаточно напряженной. В июле 1974 при поддержке греческой хунты президент Кипра Макариос был отстранён от власти, а контроль над островом перешёл к группе радикалов, возглавляемых Никосом Сампсоном, представителем греческой подпольной организации, выступавшей за присоединение Кипра к Греции, известной своим экстремизмом и антитурецкой активностью в прошлом. Несмотря на заверения нового руководства в лояльности по отношению к турецкому населению острова, в качестве ответной меры 20 июля 1974 года Турция отправила на остров свою армию (операция «Атилла»). Турция обосновала свои действия Договором о гарантиях независимости Кипра 1960, согласно которому гарантами независимости выступали Греция, Турция и Великобритания. Высадка и активность турецких войск привели к де факто разделу острова на две части, населенные турками и греками соответственно, и, уже во вторую очередь, к реставрации правительства Макариоса.

Остров Кипр в результате оказался разделённым на Север, контролируемый Турцией и Юг, контролируемый греками-киприотами. Советом Безопасности ООН признана оккупация Турцией северной части острова. Линию, разделяющую остров на два сектора, охраняет контингент Вооружённых сил ООН по поддержанию мира на Кипре (ВСООНК, англ. UNICYP). Осенью 2004 Генеральный секретарь ООН Кофи Аннан рекомендовал Совету Безопасности продлить мандат этих сил, но сократить на треть численность их военного компонента , укрепив при этом политический и гражданский компоненты миссии. В 1983 турецкий сектор провозгласил себя Турецкой Республикой Северного Кипра, однако это государство признала только Турция. Согласно международному праву, Республика Кипр сохраняет суверенитет над всей территорией, входившей в её состав до 1974.

Переговоры об объединении острова идут с момента высадки турецких войск на Кипре, но без видимых результатов. Последнее предложение по решению проблемы было провалено на референдуме, который прошёл на острове под эгидой ООН 26 апреля 2004. Против объединения проголосовали 75 % греков-киприотов, в отличие от турок-киприотов, большинство из которых поддержали объединение на основе плана, предложенного Генеральным секретарём ООН Кофи Аннаном. Определенные надежды на прогресс в области переговоров связываются с победой на президентских выборах 2008 года Димитриса Христофиаса, сторонника активизации усилий по достижению компромисса.

82. Турецько-грецькі відносини.

Стосунки цих двох країн завжди були дуже напруженими. І одним із найбільш впливових факторів погіршення грецько-турецьких відносин по завершенні ІІ світової війни стало підписання 1947 року в Парижі мирного договору з Італією, за яким усі острови Егейського моря перейшли під суверенітет Греції. Під час підписання договору на протести Туреччини переможці уваги не звертали. Очевидно, це й стало причиною жорсткої політики Анкари щодо населення островів, які належали Туреччині, але були заселені греками. У вересні 1955 року в Стамбулі було спровоковано погроми грецького населення, у 1958 році турецький уряд заборонив Грецький союз Константинополя – культурно-просвітницьку організацію. В 1964 році Туреччина односторонньо денонсувала Договір про торгівлю і навігацію від 1930 року. Того ж року із Туреччини було вислано всіх громадян Греції. Разом з тим, формально і фактично відносини між двома країнами залишались мирними. В кінці 60-х та в 70-х роках почалася нова хвиля греко-турецьких суперечностей, насамперед економічного і військово-стратегічного характеру. Наступне загострення у відносинах двох країн відбулося в 1975 році, коли Греція оголосила про розширення своїх територіальних вод до 12 морських миль, факт чого Анкара вважала casus belli, оскільки територіальні води грецьких островів у такому випадку, блокували б три із п’яти Егейських портів Туреччини. Далі, в 1989 році Анкара оприлюднила закон “Про пошуки і рятування”, який розширював її компетенцію аж до середини Егейського моря.

Початок 90-х років ознаменувався глобальними геополітичними змінами, що знайшло своє відображення в стосунках Туреччини та Греції та їх співвідношенні сил. Зникнення Радянського Союзу як постійного фактора загрози для Заходу, швидке. З наміром продемонструвати свою “політичну волю” Анкара розробила, а в 1994 році ввела в дію інструкцію про обмеження проходу торгових суден через чорноморські протоки, мотивуючи це екологічною обстановкою в Мармуровім морі, хоч режим проток регламентується Конвенцією Монтре 1936 року. В 1994 році відбулася нова серія інцидентів щодо 12-мильної зони територіальних вод Греції. Вона досягла свого апогею в 1995 році. 8 червня 1995 р. Турецький парламент санкціонував будь-які дії уряду, включаючи військові, якщо Греція здійснить розширення своїх територіальних вод. У грудні 1995 р. Турецьке судно увійшло в води грецького острова Імія (архіпелаг Додеканес). Офіційна Анкара заявила, що вказаний район не є територіальними водами Греції. Випадок на острові Імія набув дещо символічного характеру: час від часу представники однієї з сторін висаджувалися там, знімали державний прапор своїх візаві і піднімали свій.