- •Проблема територіального суверенітету у зовнішній політиці Японії в 50-і – 70-і рр.
- •Основні правові та політичні засади демілітаризації японської політики.
- •Доктрина Йосіди.
- •Основні пріоритети зовнішньої політики Японії у 1980-і рр.
- •Зовнішньополітичні стратегії Японії у 1990-і - 2000-і рр.
- •Концепції політики Японії щодо країн Південно-Східної Азії.
- •Атр у зп Японії в 1980-2000 рр.
- •Миротворча діяльність у зовнішній політиці Японії.
- •Проблема нерозповсюдження ядерної зброї у зовнішній політиці Японії.
- •Проблема суверенітету Японії в японсько-американських відносин у 1950-і – першій половині 1970-х рр.
- •Основні проблеми японсько-американських відносин у другій половині 1970-х-1980-і рр.
- •Трансформація японсько-американського союзу у 1990-і-2000-і рр
- •Нормалізація японсько-радянських відносин. Спільна декларація 1956 р.
- •14. Японсько-китайські відносини у 1990-і – 2000-і рр.
- •15. Становлення зовнішньополітичної програми кнр у 1940-і- на початку 1950-х рр.
- •6. Зовнішньополітичні доктрини кнр у 1950-х – першій половині 1960-х рр.
- •17. Зовнішньополітичні концепції кнр періоду „культурної революції”.
- •18. Зовнішньополітичні концепції кнр кінця 1970-х рр.
- •19. Вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на зовнішню політику кнр у другій половині 1980-х – 1990-і рр.
- •4 Грудня 1982 р. – 4 конституція. Основні елементи зп Китаю:
- •20. Зовнішньополітичні доктрини кнр у 1980-і – 1990-і рр.
- •21. Доктрина зовнішньої політики кнр на початку ххі століття.
- •22. Виникнення тайванської проблеми та підходи кнр до її вирішення у 1950-і – 1960-і рр.
- •23. Тайванська проблема в зовнішній політиці кнр у 1980-і – 2000-і рр.
- •24. Китайсько-американське зближення на початку 1970-х рр. Китайсько-американські комюніке.
- •25. Проблеми китайсько-американських відносин у другій половині 1990-х – 2000-і рр.
- •26. Причини розколу у китайсько-радянських відносинах.
- •27. Китайсько-російське стратегічне партнерство.
- •28. Проблема “возз’єднання батьківщини” в сучасній зовнішній політиці кнр.
- •29. Політика кнр в Індокитаї у 1960-і – 1980-і рр.
- •30. Енергетична безпека в зовнішній політиці кнр в 1990-і – 2000-і рр.
- •31. Проблема об’єднання у зовнішній політиці країн Корейського півострова.
- •32. Міжкорейський діалог у 1980-і – 2000-і рр.
- •33. Міжнародні механізми розв’язання «ядерної проблеми» на Корейському півострові.
- •34. Основні пріоритети та принципи зовнішньої політики Індонезії в кінці 1950-х – на початку 1960-х рр.
- •35. Зовнішньополітичні концепції Індонезії у другій половині 1960-х – 1980-і рр.
- •36. Місце асеан у зовнішній політиці Індонезії
- •37. Ісламський фактор в зовнішній політиці Індонезії.
- •38. Регіональна політика Індонезії в пса та атр в 2000-і рр.
- •39. Регіональна політика Індії в Південній Азії у 1990-і – 2000-і рр.
- •40. Проблема регіонального лідерства в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1980-і рр.
- •41. Нейтралізм і неприєднання як основи зовнішньої політики Республіки Індії.
- •42. Проблеми міжнародної безпеки в зовнішній політиці Індії в 1970-і – 1990-і рр.
- •43. Зовнішньополітичні концепції Індії у 1990-і – 2000-і рр.
- •45. Індійсько-американські відносин у 1990-і – 2000-і рр.
- •46. Вплив територіальних проблем на відносини Індії із сусідами у 1960-і –1970-і рр.
- •47. Кашмірська проблема в зовнішній політиці Індії.
- •48. Індійсько-пакистанські конфлікти у 1960-і – 1970-і рр.
- •49. Індійсько-пакистанські відносини у 1990-і – 2000-і рр
- •50. Нормалізація індійсько-китайських відносин
- •51.Еволюція Індії на Середньому і Близькому Сході
- •52. Ракетгно-ядерна програма Індії та етапи її реалізації
- •53. Багатостороння дипломатія Індії на сучасному етапі. Індія і реформа оон.
- •54. Відносини стратегічного партнерства в з.П. Індії у постбіполярний період
- •55. Відносини Індії із країнами снд
- •56. Роль Індії в русі неприєднання
- •57. Засади зовнішньої політики Пакистану у 1950-60-і роки
- •58. Основи пакистансько-американського і пакистансько-китайського зближення у 1980-і рр.
- •60. Місце Афганістану у зовнішній політиці Пакистану.
- •61. Кашмір у зовнішній політиці Пакистану.
- •62. Бангладешська криза та її наслідки для зовнішньо-політичної стратегії Пакистану.
- •63. Етнічний фактор у з.П. Пакистану
- •Религия
- •Проблеми енергетичної безпеки в Пакистані.
- •66. Основні проблеми зовнішньої політики Ірану у 1940-і – на початку 1950-х рр.
- •67. Політика Ірану на Близькому та Середньому Сході у 1960-і – 1970-і рр.
- •68. Зовнішньополітичні стратегії Ірану в 1970-і рр.
- •69. Конституційні та ідеологічні засади зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран.
- •70. Концепція та політика експорту ісламської революції у зовнішній політиці Ісламської Республіки Іран.
- •71. Зовнішньополітичні концепції ірі в 1990-і рр.
- •72. . Ірансько-російські відносини
- •73. Ірансько-американські відносини у 1980-і – 2000-і рр.
- •74. Основні проблеми зовнішньої політики ірі в 2000-і рр.
- •75. Політика Ісламської Республіки Іран щодо країн Перської затоки.
- •76. Ядерна програма Ісламської Республіки Іран і позиції великих держав
- •77.Зовнішня політика Турецької Республіки на початку "холодної війни" (1948-1953 рр.)
- •78.Зовнішньополітичні концепції Туреччини в 1980-і -1990-і рр.
- •79.Проблеми безпеки в зовнішній політиці Туреччини в 1940-і - 1950-і рр.
- •80. Турецько-американські відносини після завершення «холодної війни».
- •81. Кіпрська проблема в зовнішній політиці Туреччини.
- •82. Турецько-грецькі відносини.
- •83. Місце нато в зовнішній політиці Туреччини.
- •84. Проблема інтеграції Туреччини в єс в 1990-і – 2000-і рр.
- •85. Турецько-ізраїльські відносини.
- •86. Арабська політика Туреччини у 1960-і - 1970-і рр.
- •87. Зовнішньополітичні концепції Туреччини в 2000-і рр.
- •88. Політика Туреччини на Близькому Сході у 1990-і – 2000-і рр.
- •90. Політика Туреччини на пострадянському просторі.
73. Ірансько-американські відносини у 1980-і – 2000-і рр.
До исламской революции в Иране (1979 год) Вашингтон и Тегеран были близкими союзниками. После этого отношения резко ухудшились. Посольство Ирана в Вашингтоне и иранские консульства были закрыты в 1979 году, а здание посольства и иные активы были заморожены (то же самое с американской собственностью сделал Иран). Единственным дипломатическим представительством Ирана на территории США осталось посольство при ООН в Нью-Йорке. В 2002 году, после терактов 11 сентября 2001 года, несколько членов иранской делегации были задержаны в момент, когда они производили видеосъемку - их немедленно попросили покинуть США. В свою очередь, у США не осталось никаких представительств в Иране. Бывшее посольство США в Тегеране ныне превращено в музей антиамериканской пропаганды.
В 1979 году США ввели экономические санкции против Ирана. Эти санкции периодически продлеваются и действуют по сей день. С 1995 года США не закупают товары и услуги у фирм, которые ведут бизнес в Иране. Иранцы убеждены, что США активно используют свое влияние в международных финансовых структурах - таких, как Всемирный Банк\World Bank и Международный Валютный Фонд\International Monetary Fund, чтобы лишить Иран доступа к кредитам.
США успешно препятствуют строительству международных нефте- и газопроводов, проходящих по территории Ирана. Кроме того, в 1990-е годы США заблокировали ряд крупных инвестиционных проектов в Иране (к примеру, в 1994 году Япония отказалась предоставить Ирану крупный кредит на строительство дамб). В 2002 году США не допустили вступления Ирана во Всемирную Торговую Организацию\World Trade Organization (с 2005 года Иран имеет статус наблюдателя в ВТО).
США и Иран не первый раз оказываются на грани военного противостояния. Ситуация, подобная иракской, в начале 1980-х годов сложилась в Ливане, в котором шла полномасштабная гражданская война, осложненная вторжением израильских войск. Тогда Иран финансировал, вооружал и обучал шиитские группировки, которые атаковали американские объекты в Ливане. В частности, "Хезболла" в 1983 году взорвала посольство США в Бейруте, а в 1984 году взорвала казарму, в которой находились американские морские пехотинцы (часть международного миротворческого контингента, расквартированного в Ливане).
В 1986 - 1987 годы шла "танкерная война" между Ираком и Ираном - нападения авиации и военно-морских сил враждующих сторон на нефтепромыслы и танкеры. Всего были атакованы 546 танкеров (данные страховой компании Lloyd), принадлежавших различным странам мира. После того, как Иран атаковал одновременно несколько кувейтских кораблей, Кувейт обратился к Вашингтону с просьбой о защите. Тогда США разрешили танкерам ряда государств идти под американским флагом (то есть, атака на подобный танкер означала атаку на США) и создали международные силы по охране коммуникаций в Персидском заливе. Этим было положено начало постоянному присутствию ВМФ США в зоне Персидского залива. Военные корабли эскортировали танкеры (большей частью перевозившие иракскую нефть) и проводили поиск мин. В результате, флоты Ирана и США оказались в опасной близости друг от друга. Это не могло не привести к столкновению. В 1987 году иранский самолет атаковал (как утверждали иранцы - по ошибке) американский эсминец Stark, убив 37 моряков. Чуть позже ВМФ США уничтожили иранскую нефтяную платформу в Персидском заливе в ответ на ракетный обстрел танкера, шедшего под американским флагом из Кувейта. В 1988 году силы коалиции задержали иранский корабль, который устанавливал мины в международных водах - ранее Иран угрожал заминировать международные судоходные маршруты в Персидском заливе и Индийском океане, если иные государства не прекратят поддерживать Ирак. В середине апреля 1988 года произошло настоящее морское сражение между ВМФ США и Ирана - по числу кораблей, крупнейшее со времен Второй Мировой войны. Целью США было уничтожение иранских нефтяных платформ в качестве возмездия за подрыв на иранской мине, установленной в международных водах, американского фрегата Samuel B. Roberts. превосходство США в силах быстро сказалось: Иран потерял шесть ракетных катеров, США - вертолет-разведчик, потерпевший крушение, возможно, в момент ухода из-под обстрела.
Последним актом противостояния стала гибель иранского пассажирского лайнера, сбитого ракетой, выпущенной американским крейсером Vincennes, в результате чего погибло 290 человек. США впоследствии утверждали, что команда крейсера приняла лайнер Airbus за иранский истребитель. Впоследствии появились сообщения, что в момент атаки Vincennes находился в территориальных водах Ирана. В 1996 году США согласились выплатить семьям погибших пассажиров компенсацию в $61.8 млн., причем Вашингтон отказался компенсировать стоимость самого самолета.
В 1990 году Иран разработал стратегию противостояния США. Эта стратегия получила название "арка кризиса". Суть ее заключается в том, что в гигантском регионе - от Индии до Марокко - Иран поддерживает близкие по идеологии движения, которые осуществляют постоянное давление на США и стремятся уменьшить влияние Запада в своих странах. В общей сложности, близкие Ирану структуры (наиболее известной из них является ливанская "Хезболла") действуют в 17-ти государствах этого региона.
В последующие годы США (а также ряд иных государств) постоянно обвиняли Иран в поддержке международного терроризма - путем вливания денег, снабжения оружием и обучения боевиков(особенно мощными проиранские структуры были в Ливане - "Хезболла" и в Палестине - "Хамас" и "Исламский Джихад"). Периодически США и Иран делали определенные шаги навстречу друг другу, однако заметный прогресс достигнут не был. Например, в конце 1990-х годов возникла идеология "диалога цивилизаций" (подразумевались Иран и демократический мир). Тогда президент США Билл Клинтон\Bill Clinton публично принес извинения Ирану за предыдущие американские ошибки (в частности, за помощь в свержении правительства Моссадыка - 1952 год).
Впоследствии высокопоставленные представители США и Ирана объявляли о намерении сотрудничать в деле борьбы с наркоторговлей, стабилизации обстановки в Афганистане. И Иран, и США рассматривали режим талибов как угрозу - в 2002 году американские и иранские дипломаты впервые участвовали в двусторонних переговорах, которые, правда, закончились ничем. Схожие взгляды были у Вашингтона и Тегерана и по поводу режима Саддама Хусейна - наиболее мощного и последовательного врага Ирана в этом регионе. Ситуация изменилась к худшему после прихода к власти в Иране президента Махмуда Ахмадинеджада (сменившего Хатами, пользовавшегося репутацией реформатора и призывавшего - хотя бы на словах - к нормализации отношений с США), который сделал ряд агрессивных заявлений и активно защищает право Ирана на создание ядерного цикла.
Иран долгое время претендует не только на титул региональной супердержавы, но и пытался стать лидером мира Ислама. К примеру, во время войны в Югославии Иран вооружал мусульман-боснийцев. Ныне эта политика вызывает раздражение у традиционных лидеров исламского мира - Саудовской Аравии и Египта.
В течение последних двух лет у Ирана и США появился один важный общий интерес − Афганистан. Там Иран имеет сравнительно меньший потенциал влияния, и в этом контексте сотрудничество с США для подавления талибской оппозиции для Ирана является естественным. Контакты Вашингтона и Тегерана по афганскому вопросу скорее всего участятся по мере потенциального роста нестабильности в Афганистане.
Реальные цели (и реальные шаги) внешней политики США в отношении Ирана сводятся к тому, чтобы:
Создать международную антииранскую коалицию из числа стран, граничащих с Ираном. Окружить Исламскую Республику сетью военных баз;
Уничтожить режим Асада в Сирии, чтобы ослабить влияние Ирана в Ливане;
Жестко противодействовать стремлению Ирана расширить собственное влияние в Персидском заливе;
Максимально ослабить отношения Ирана с Россией и Китаем;
Не допустить иранского лидерства в процессах "исламского возрождения".
А дестабилизация обстановки в самом Иране — это самая главная задача США.
