62. Бангладешська криза та її наслідки для зовнішньо-політичної стратегії Пакистану.

Напруженість в індійсько-пакистанських відносинах зростала і з огляду на ряд інших причин. Зокрема, Індія негативно поставилася до пакистано-китайської угоди про будівництво шосе між Гілгітом і Синьцзяном, вважаючи цей район Кашміру незаконно окупованим Пакистаном і у зв'язку з цим таким, що не може бути об'єктом па-кистано-індійської угоди. Зі свого боку, Пакистан нега­тивно відреагував на будівництво Індією на річці Інд греблі Фаракка, яке, на його думку, позбавляло річкової води Східну Бенгалію і ставило її у скрутне становище. Двосторонні зустрічі як технічного, так і політичного ха­рактеру виявилися неефективними.

Суттєвою причиною напруженості була й нелегальна міграція пакистанців в Індію, що розцінювалося індійсь­кою стороною як порушення національного кордону. У зв'язку з ускладненням внутрішньої ситуації в Пакистані тисячі індусів та мусульман переселялися зі Східного Пакистану в Індію в пошуках безпеки й засобів для існу­вання. Додаткову напруженість у міждержавні стосунки вносила також релігійно-общинна проблема. Пакистан використовував будь-які заворушення на цьому грунті в Індії для різкої критики її внутрішньої політики й пропа­ганди своєї теорії двох націй. Індія висловлювала серйоз­не невдоволення роздуванням Пакистаном релігійних чвар та його втручанням у її внутрішні справи. Пік загострен­ня кризи в індійсько-пакистанських відносинах припав на період масового руху в Східній Бенгалії за відділення від Пакистану. Опозиційність східнобенгальських політи­ків особливо посилилася після встановлення в Пакистані військового режиму генерала Ях'я-хана. Ще в лютому 1966 р. лідер східнобенгальської Народної ліги Муджибур Рахман висунув програму з шести пунктів, центральним з яких була вимога про надання Східному Пакистанові цілковитої регіональної автономії при збереженні в ком­петенції федеральної влади тільки питань зовнішньої по­літики та оборони.

Політична криза в країні ще більше загострилася після загальнопакистанських парламентських виборів, що від­булися в грудні 1970 р. На цих виборах Народна ліга Муджибура Рахмана завоювала мало не всі місця від Східної Бенгалії й відповідно здобула більшість у Націо­нальних зборах країни. Згідно з парламентською прак­тикою Муджибур Рахман та його партія мали право сформувати центральний уряд, що було цілком неприй­нятним для правлячої еліти Західного Пакистану. Пере­несення на невизначений термін відкриття сесії, парла­менту у зв'язку з суперечностями між лідерами Партії пакистанського народу й Народної ліги, яка одержала біль­шість голосів на попередніх парламентських виборах, ус­кладнило внутрішньополітичну ситуацію в країні. Спроба її врегулювання була здійснена під час переговорів у лю­тому— березні 1971 р. генерала Ях'я-хана і 3. А. Бхутто з Муджибуром Рахманом. Проте, як показав подальший перебіг подій, розпочинаючи переговори з Народною лігою, західнобенгальська верхівка намагалася виграти час, щоб підготуватись до розгрому руху за автономію Східної Бенгалії. Під час цих переговорів у Дакку та інші східнобенгальські міста перекидалися військові частини й бойова техніка із Західного Пакистану. Військовий режим готувався завдати нищівного удару силам руху за авто­номію, щоб раз і назавжди зняти це питання внутріш­ньополітичного життя країни. З арешту в ніч на 26 березня 1971 р. лідера Народної ліги Муджибура Рахмана й роз­грому керівних органів партії в Східній Бенгалії розпо­чалися жорстокі репресії. В багатьох містах Східної Бен­галії відбулися збройні сутички між урядовими військами й загонами повстанців. Мільйони біженців рушили через кордони до Індії. Події в Східному Пакистані викликали занепокоєння й обурення Індії. Визнаючи, що вони є внутрішньою справою Пакистану, індійський уряд водночас засудив дії пакистанської армії й заявив про свою готовність надати допомогу жертвам репресій. Занепокоєність Індії зроста­ла в міру збільшення потоку бенгальських біженців. Стак­нувшись із проблемою забезпечення понад 10 млн бі­женців в умовах погіршення соціально-економічного ста­новища у власній країні, індійський уряд розпочав спо­чатку неофіційну, а потім і відкриту допомогу східно-бенгальським повстанцям. Своє занепокоєння ситуацією, що склалася на Індо-станському півострові у зв'язку з подіями в Східній Бен­галії, висловило радянське керівництво. Вже 2 квітня 1971 р. голова президії Верховної Ради СРСР звернувся до президента Пакистану із закликом вжити невідклад­них заходів до того, щоб припинити кровопролиття й репресії проти населення Східної Бенгалії, перейти до методів мирного політичного врегулювання. Москва активізовувала свої зв'язки з Делі в міру погіршення ра­дянсько-пакистанських і радянсько-китайських відносин. Це засвідчило підписання в Делі в серпні 1971 р. ін­дійсько-радянського Договору про мир, дружбу й спів­робітництво. Договір створив міцну базу для розвитку індійсько-радянських відносин, надав їм нового виміру, адже радянська підтримка стала вирішальним фактором в усуванні надзвичайно серйозної загрози безпеці й ці­лісності Індії. В опублікованій у вересні того самого року після радянсько-індійських переговорів на найвищому рівні спільній заяві вказувалось, що інтереси збереження миру в Південній Азії вимагають вжиття невідкладних заходів для досягнення політичного вирішення проблем, що там виникли, з урахуванням волі, невід'ємних прав і законних інтересів народу Східного Пакистану, а також для прискореного й безпечного повернення біженців на батьківщину.

Позиція американського уряду була далеко не одно­значною. Заявивши про свій нейтралітет як щодо Пакис­тану, так і щодо Індії, американський уряд фактично протягом 1971 р. дедалі більше схилявся до підтримки Пакистану, надаючи йому військову й економічну допо­могу. Хоч обсяги американської військової допомоги Ісламабаду були невеликими, проте вони стали формою його політичної підтримки. У протистоянні з Індією Па­кистан одержав допомогу й підтримку і з боку Китаю, уряд якого запевнив Ісламабад, що «якщо індійські екс­пансіоністи наважаться вчинити агресію проти Пакис­тану», Китай надасть йому «тверду підтримку». Суттєвий вплив на ситуацію на Індостані справляла й нормалізація китайсько-американських відносин, що розпочалася за згоди обох сторін.

За таких умов пакистанський уряд не здійснив заходів з політичного врегулювання в Східному Пакистані, а продовжував посилювати воєнні приготування проти Індії. З 21 листопада в прикордонних районах спалахнули бої, в яких були застосовані важка артилерія, танки й авіація. 2— 3 грудня пакистанські військово-повітряні си­ли здійснили нальоти на ряд міст та аеродромів Північно-Західної Індії, а артилерія піддала обстрілу індійську територію на кордоні між Індією і Західним Пакистаном. Так розпочалася третя пакистано-індійська війна.

Воєнні дії між Пакистаном і Індією проходили на тлі опосередкованого суперництва великих держав. Надаючи Індії військово-матеріальну допомогу в межах Договору про мир, дружбу й співробітництво, Радянський Союз підтримував її і політично, заблокувавши в ООН прий­няття будь-яких антиіндійських рішень. Зі свого боку, підтримуючи Пакистан, СІНА оголосили на початку грудня 1971 р. про припинення військової й економічної допомоги Індії. Поряд з цим Вашингтон удався до демон­страції військової сили, направивши до Бенгальської затоки кораблі 7-го флоту під виглядом турботи за долю американських громадян у Дацці.

Радянська підтримка позиції Індії в бангладешській кризі мала вирішальне значення для Індії, яка натрапила на об'єднану опозицію СІНА, Китаю та Пакистану. Ця підтримка дала Індії можливість знайти оптимальний для неї шлях виходу з серйозної кризи, що склалась на її східних кордонах і могла втягнути в конфлікт великі дер­жави. Спираючись на радянську військову допомогу, Індія легко завдала поразки Пакистану. 16 грудня пакис­танські війська в Східному Пакистані капітулювали, і того ж дня прем'єр-міністр Індії І. Ганді віддала наказ індійсь­ким військам про припинення вогню по всьому західному фронтові з 17 грудня.

Одностороннє припинення вогню Індією і перемога сил національного визволення Східної Бенгалії створили нову обстановку в Раді Безпеки ООН. 21 грудня 1971 р. Рада Безпеки ухвалила компромісну резолюцію, що під­креслювала необхідність забезпечення тривалого миру на Індостанському півострові й містила важливі положення, які сприяли нормалізації ситуації. В умовах перемоги сил національного визволення Східної Бенгалії положення резолюції про припинення вогню сприяли справедливому політичному врегулюванню в регіоні.

Воєнна поразка Пакистану спричинила ослаблення впливу США в Південній Азії. Військово-політичне спів­робітництво з Пакистаном дедалі більше втрачало зна­чення для Вашингтона, оскільки «в масштабах субкон­тиненту Пакистан перестав бути реальною противагою Індії». Вашингтон змушений був також заявити про своє невтручання у вирішення спірних питань, що виникли внаслідок бангладешської кризи, хоч Ісламабад дуже роз­раховував на американську підтримку. Така позиція Ва­шингтона визначалася, зокрема, тим, що в'єтнамська авантюра на той час багато в чому скомпрометувала його політику не тільки на азіатському континенті, а й у всьому «третьому світі». На початку 70-х років для СІЛА більш важливими були зв'язки з демократичною нейт­ральною Індією, ніж з військовим режимом Пакистану.

Криза 1971 р. справила глибокий багатосторонній вплив на внутрішнє життя Пакистану. Величезними були не тільки матеріальні, а й морально-політичні втрати. Цілковитого банкрутства зазнали як військово-політичні методи управління країною, так і спроби вирішення зовнішньополітичних проблем з позиції сили. 20 грудня 1971 р. прем'єр-міністром країни став 3. А. Бхутто — лідер Партії пакистанського народу, яка під гаслами широких соціально-економічних і загальнодемократич­них перетворень добилась перемоги в Західному Па­кистані на загальнопакистанських парламентських вибо­рах 1970 р. Наслідки чергового збройного конфлікту з Індією засвідчили життєву необхідність для Пакистану мати мирні, добросусідські відносини з цією країною

Зміни внутрішнього й зовнішнього характеру, що від­булися на Індостані в 1971 p., утворення незалежної На­родної Республіки Бангладеш справили значний вплив на співвідношення сил у Південній Азії, на розвиток систе­ми міжнародних відносин у цьому регіоні. Становище, в якому опинився Пакистан унаслідок подій 1971 p., вима­гало нагальних дій у сферах як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Для посилення позицій Пакистану на міжнародній арені необхідна була стабілізація ситуації всередині країни, а успіхи в економіці прямо залежали від зміцнення старих і встановлення нових міждержавних зв'язків, знаходження ринків збуту пакистанських това­рів, збільшення іноземної допомоги. Стабілізація внут­рішньополітичного становища значною мірою зумовлю­валась урегулюванням відносин з Індією, а також Бангла­деш, ставлення до якої в Пакистані було вкрай складним і напруженим. Це спонукало пакистанський уряд висту­пати за поетапне врегулювання відносин із сусідніми країнами, і передусім за репатріацію військовополонених і цивільних осіб та відведення військ із зайнятих у ході бойових дій територій. Індія висловлювалася за одночас­не врегулювання проблем за участі Бангладеш, що вима­гало визнання цієї держави Пакистаном.

Унаслідок мирних ініціатив Індії й доброї волі Па­кистану в червні—липні 1972 р. в Сімлі пройшла зустріч глав урядів двох країн, на якій були визначені шляхи розв'язання спірних проблем. 2 липня сторони підписали угоду, яка стала важливою віхою в процесі нормалізації обстановки в Південній Азії. Сімльська угода містила програму вирішення конкретних проблем і водночас визначала перспективи відносин між двома країнами, во­на стала правовою основою індійсько-пакистанських від­носин на тривалий період. Сімльська угода сприяла тому, що Національна Асамблея Пакистану в липні 1973 р. надала урядові повноваження визнати Народну Респуб­ліку Бангладеш. Офіційне визнання Ісламабадом цієї країни відбулося в лютому 1974 р.