15. Становлення зовнішньополітичної програми кнр у 1940-і- на початку 1950-х рр.

Китай з самого початку свого проголошення прагнув захистити свій суверенітет, територіальну цілісність і бути незалежним в діях під час співпраці з більш і менш потужними країнами. Іншою характерною рисою китайської ЗП було те, що проведення зовнішньої політики іноді не співпадало з офіційною політикою. Крім того, лідерам держави, часто доводилось приймати рішення у відповідь на події та обставини, а не просто розробляти раціональні зовнішньополітичні доктрини.

Зовнішня політика Китаю характеризується наступними основними моментами:

- Китай незалежно і самостійно виробляє свою позицію і політичний курс з усіх міжн. питань, не вступає ні в які союзи і не встановлює жодних стратегіч. відносин з великими державами чи блоками країн, виступає проти гегемонізму і політики сили.

- Метою зовнішньої політики Китаю є захист миру в усьому світі і створення мирної міжнародної обстановки, яка сприяла модернізації країни.

- Китай прагне розвивати відносини з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності і взаємної вигоди, мирного співіснування.

- Зміцнення солідарності та співробітництва з країнами, що розвиваються «третього світу».

Разом із тим китайські керівники висунули гасло «триматися однієї сторони», тобто СРСР. Визначений курс зумовлювався ворожою політикою США до комуністичного уряду КНР.

Війна в Кореї та участь у ній КНР ще більше за­гострила амер.-кит. суперечності, підкреслив­ши особливе значення для КНР підтримки з боку СРСР. Пекін неодноразово заявляв публічно про позитивну роль СРСР у справі розбудови народ. господарства в КНР.

У 50-ті роки бурхливо розвивалося співробітництво КНР з іншими країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22 % зовнішньоторговельно­го обороту КНР. Будь-яких серйозних чвар у відносинах КНР з соціалістичними країнами не виникало. Виняток становили відносини з Югославією. Пекін звинувачував Югославію в ревізіонізмі, змові з імперіалізмом. Специ­фічним був і підхід Китаю до Монголії: зовні відносини виглядали нормальними, але Пекін постійно порушував питання про повернення Монголії до складу КНР.

В умовах загострення рад.-кит. полеміки характер відносин КНР із країнами соціаліст. блоку почав змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. У зв'язку з при­хильністю лідерів соціалістичних країн до настанов КПРС, побоюваннями зіпсувати відносини з СРСР вони під­тримували Москву в її суперечках з Пекіном.

6. Зовнішньополітичні доктрини кнр у 1950-х – першій половині 1960-х рр.

У 50-ті роки бурхливо розвив. співробітництво КНР з ін. країнами соціалізму. За 1950—1956 рр. обсяг торгівлі з ними збільшився у 20 разів, на їхню частку припадало більш ніж 22% зовнішньо торг. обороту КНР.

В умовах загострення рад.-кит. відносин, відносини КНР із країнами соціалістичного блоку почали змінюватися. Китай став на бік Албанії в її конфлікті з радянським керівництвом. Після 1960р. більшість європейських країн соц. сис­теми разом з СРСР зменш. масштаби співробітництва з КНР.

Уже на початк. етапі свого існування КНР вда­лося прорвати амер. блокаду в Пд-Сх та Пд Азії. В 1949—1955 рр. були встановлені дипломатичні відносини КНР з Бірмою, Індією, Па­кистаном, Цейлоном, Афганістаном, Індонезією. Незважаючи на це, суттєві суперечки виникали з Індією щодо територіаль­них питань, політики Китаю в Тибеті. З'явилася потреба в уточненні кит.-бірман. кордону.Таїланд та Філілпіни не визнали новий китайський уряд.

Країни Азії і США створили військ.-політ. блоки СЕАТО, АНЗЮС, що значною мірою були спря­мовані проти Китаю. Успіхові політики США сприяв той факт, що кит. комуністи намагалися стимулювати революційний рух у сусід­ніх азіатських країнах. Проте ЗП можли­вості Пекіна в Азії суттєво обмежувала його участь у корейському конфлікті, що її Вашингтон кваліфікував як вияв «китайської загрози». З підписанням угоди про припинення війни в Кореї (1953) ситуація для КНР дещо поліпшилася. Зміцненню довіри до Китаю сприяла гнучка політика китайської делегації на Женев. на­раді з питань Кореї та Індокитаю (1954). Зусилля ки­тайської дипломатії спрямовувалися на те, щоб запобігти прямій воєнній конфронтації з США та забезпечити без­пеку південних кордонів країни.

Важливою віхою в ЗП діяльності КНР стала бандунзька конференція 1955 р. де кит.представник виступив із закликами боротися за цілковите знищення колоніалізму та запевнив молоді держави, що КНР не має до них територіальних або будь-яких інших претензій. Після цієї конференції Пекін пож­вавив відносини з Індонезією, Бірмою, Єменом, Іраком. Наприкінці 50—60-х років він установив дип. відносини з великою групою нових африкан. дер­жав (Алжир, Гвінея, Конго). Тоді ж Китай налагодив дружній діалог з Латинською Америкою.

КНР для розбудови власної економіки намагався вийти з ізоляції та нормалізувати відносини з США. Вашингтон розгля­дав Китай як продовження радянської могутності, як комуністичну загрозу Азії.

Дружні відносини з Індією не склалися. Незважаючи на інтенсивний політ. діалог територ.суперечки поглиблювалися. Китай відмовився зайняти чітку позицію в інд.-пакист. конфлікті. Серйозні прикордонні сутички, що від­булися 1959—1962 рр., підірвали й надовго за­гальмували розвиток китайсько-індійських відносин.

Великобританія визнала КНР, побоюючись за долю Гонконгу. Вста­новили офіц. віднос. з Китаєм скандин. дер­жави, Нідерланди, Японія пішла на певний розвиток торг-екон. та культур. зв'язків. Японія підтримувала Тайвань.

ЗП КНР у 60-ті рр. здійснювалася під гаслом «Завдавати ударів обома руками», тобто висту­пати одночасно проти «ревізіонізму й імперіалізму», які втілювали СРСР і США відповідно. Рад.-кит. відносини стали стрімко погіршуватися після відкликання з Китаю в 1960 р. рад.спеціалістів. Після цього суттєво скоротилися торгівля та екон. спів­робітництво між СРСР і КНР.

Дедалі непримиреннішого характеру набирали ідеоло­гічні протиріччя. Розгорнулося кит.-рад.е су­перництво в країнах, що розвиваються, посилювалися розбіжності в підходах Москви й Пекіна до проблем роз­зброєння, регіональних конфліктів. Китай усіляко пере­шкоджав участі СРСР у різних форумах країн Азії, Африки та Латинської Америки, звинувачуючи його в змові з Заходом. З 1960 р. по­чалися прикордонні інциденти. В 1966 р. КПК відмовилася направити пар­тійну делегацію на XXIII з'їзд КПРС, міжпартійні зв'язки припинилися. Водночас було припинено зв'язки по лінії комсомолу, товариств дружби, органів інформації та ін.. Почастішали інциденти на кордоні. В середині 60-х років китайські лідери звели СРСР у статус ворога разом зі США Увійшла у вжиток теза про «загрозу з Півночі». 

Це під­штовхнуло Пекін до пошуку нових партнерів — еко­н., політ., ідеологіч. Активізувалося на­магання зняти гостроту конфронтації зі США. Через різноманітні канали китайське керівництво да­вало зрозуміти Вашингтонові, що не бажає зіткнення та триматиметься осторонь від війни в Індокитаї. КНР установила непрямі екон.контакти з США, зокрема купуючи нафтопродукти та хімічні товари через Гонконг і Макао.

Досить успішно розвивалася торгівля Китаю з західно­європейськими державами, зокрема з ФРН, суттєво поглибилися неофіційні контакти з Японією.

Китай підтримував «третій світ» у його боротьбі за політичні та економічні права, закликав молоді держави до проведення курсу неприєднання, досягнення єдності та згуртованості, вирішення суперечок мирним шляхом.

Китайське керівництво почало розвивати концепцію революційних воєн. Але практика довела її нежиттєздатність, найкращим свідченням чого стала індонезійська трагедія 1965 р. Зірвалися спроби КПК розпалити партизанську війну в Малайзії, Бірмі, на Філіппшах, у деяких районах Латинської Америки.