82. Основні положення сучасної теорії конфлікту.

Конфлікт як соціальне явище вперше був проаналізований в роботі шотланського економіста та філософа XVIII ст. А. Сміта "Дослідження про природу і причини багатства народу". В основі конфлікту, вважав А. Сміт, лежить поділ суспільства на класи і економічні змагання, які роз­глядаються ним як дуже важлива рушійна сила суспільства.

У науковій думці XX ст. співіснують дві парадигми – функціоналістська і конфліктологічна. Функціоналісти (Е. Дюркгейм, Г. Спенсер, Т. Парсонс, В. Парето та ін.) наголошують на важливості внутрішньої гармонії та упорядкованості суспільства. Для того, щоб суспільство продовжувало існування, усі його спеціалізовані інституції мають гармоніювати одна з одною. Т. Парсонс вважає, що суспільство завжди прагне стану "абсо­лютної рівноваги", а конфлікти - явище аномальне, своєрідна "хвороба" суспільства.

Прихильники конфліктологічного підходу (Л. Козер, Дж. Рекс, Р. Дарендорф та ін.) розглядають конфлікт як явище цілковито нормальне й не­минуче у суспільстві, розділеному на класи, які мають неоднакові ресур­си. Л. Козер обґрунтовував ідею позитивної функції конфлікту, який є своєріднимстрахувальним клапаном системи, котрий дозволяє приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінюються. Конфлікт Л. Козер визначав як "боротьбу за цінності та обмежені ресурси, статус і владу, у якій завданням опонентів виступає нейтралізація, обмеження або знищення свого супротивника". Причини конфлікту, на його думку, поля­гають в існуючій у суспільстві системі розподілу, і чим більше незаможні групи суспільства сумніваються у законності існуючого розподілу, тим більша ймовірність їхнього бажання викликати конфлікт. Також виник­ненню конфліктів сприяє можливість у суспільстві вільно висловлювати незадоволення в межах існуючого суспільного ладу.

Чинниками, які визначають гостроту конфлікту, на думку Л. Козера, є: жорсткість соціальної структури; рівень емоцій, які викликають конфлікт; ступінь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інте­ресів. Дослідник вважає, що конфлікти сприяють виявленню реальних проблем, що стоять перед конфліктуючими групами, і не вирішуються суспільством. Розв'язання цих проблем сприяє інтеграції цілого сус­пільства або певних його частин, тобто конфлікти зміцнюють суспіль­ство. Усі конфлікти Л. Козер поділив на "дійсні" та "уявні". "Дійсні" виникають через невиконання вимог всередині певних відносин або об'єднання та через наявність прагнень перемогти у окремого опонен­та. "Уявні" конфлікти не викликаються протилежними цілями, а лише передбачають зменшення напруження в суспільстві чи окремій його частині.

Одним із найрадикальніших представників сучасної конфліктології є німецький соціолог і політичний діяч Р. Дарендорф.

Він вважає, що конф­лікти є всюдисущими, бо кожне суспільство спирається на примушення од­них членів спільноти іншими. Антагонізм викликається відмінністю інте­ресів, нерівністю соціальних позицій. Суспільства розрізняються не за на­явністю чи відсутністю конфліктів, а за ставленням до них з боку влади. "Той, хто вміє справлятися з конфліктами шляхом їх визнання й регулю­вання, той бере під свій контроль ритм історії. Той, хто втрачає таку мож­ливість, дістає цей ритм собі у супротивники". Р. Дарендорф розрізняв соціальну та політичну революцію: соціальна революція – це фундамен­тальна трансформація структур суспільства, яка вимагає тривалого часу, а політична революція - це швидка поверхова зміна можновладців шля­хом насильницьких дій.

Дж. Бертон бачить витоки конфлікту в утисненні (чи неадекватному задоволенні) людських потреб, які утворюють особистість як суб'єкта со­ціального процесу. Тому реальне розв'язання конфлікту вимагає виявлен­ня тих потреб, які виявляються утисненими.

Конфлікт, на думку Г. Зіммеля, – універсальне явище. Єдина і гармо­нійна група або суспільство взагалі немислимі, а якщо вони і виникали б, то таке суспільство святих, не володіючи механізмом саморозвитку і не піддаючись впливу імпульсів, які створювали б зміни, виявилося б не­життєздатним. Отже, конфлікт розглядається Г. Зіммелем як необхідний аргумент розвитку суспільства.