8. Основні риси політичної думки Середньовіччя (а. Августин, ф. Аквінський, м. Падуанський).

Центральна проблема політичної думки - питання про те, яка влада повинна бути пріоритетною: духовна чи світська. За домінування духовної влади виступали Ф. Аквінський, А. Августин, а за пріоритет світської - М. Падуанський.

А. Августин та Ф. Аквінський - творці християнської політичної концепції. А. Августин різко протиставляв церкву та державу, стверджував, що держава пов'язана із царством диявола, але в той же час обговорював ідею оновлення «граду земного» у руслі християнської доброчесності. Ф. Аквінський запозичив у Аристотеля ідею про людину як істоту політичну, і державу, як ціле, що логічно випереджує індивідів, що її складають. Благо держави є важливіше за благо її громадян. Головне завдання державної влади - сприяння державному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві. Народ має право скинути владу несправедливого та жорстокого монарха, якщо він посягає на право Церкви. Найкраща форма правління – політична монархія, у якій влада правителя залежить від закону та не виходить за його рамки. За Ф. Аквінським держава зберігає мир, є виявом божого провидіння та волі в ім'я людей. Політика – це моральна відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. Ф. Аквінський розглядає вічне право (мудрість бога, як правителя усього), божественне право (заповіді, які усім відомі), природне право (належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам, існує один стандарт істини та справедливості, він природний і усі його знають), позитивне право (те, що існує насправді). Останнє потрібне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир. Якщо право, яке увів суверен протирічить природному - воно незаконне і народ має право на виступ проти монарха, якщо влада виступає проти бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Остаточне рішення про долю влади, на думку Ф. Аквінського залежить від церкви. Влада мала сприйматися тільки як тягар відповідальності.

Марсилій Падуанський рішуче виступав проти теократичної теорії, покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави миру. На думку вченого, церква має бути відокремленою від держав. Розмежовував закони людські й божественні. Стверджував, що до компетенції церкви належать тільки божественні. Духовенство має право лише навчати, проповідувати християнське віровчення, але не примушувати. Карати порушників божественних законів може лише Бог, який їх установив. Держава на його думку виникла в процесі поступового ускладнення форм людського співжиття (сім'ї об'єднуються в роди, роди — в племена, племена утворюють міста, а міста – державу). Джерелом влади в суспільстві виступає народ, від нього виходить влада як світська, так і духовна, він один є носієм суверенітету і верховної законності. Під народом учений розумів лише представників впливових і заможних суспільних станів — військових, священиків, чиновників, торговців, землевласників і ремісників. Державна влада здійснюється за допомогою законів, право видавати які має народ, а від його імені — обрані ним представники. Закони є обов'язковими для всіх. М. Падуанський висунув та обгрунтував ідею розмежування законодавчої і виконавчої влади. Законодавча влада визначає компетенцію та організацію виконавчої влади. У здійсненні влади важливе місце має виборності як засіб утворення установ і підбору посадових осіб держави всіх рівнів. Найкраща форма державного правління - виборна монархія, в якій правитель обирається народом. 9. Політична доктрина Н. Макіавеллі. Ідеальний володар. Ідея співвідношення політики та моралі.

Н. Макіавеллі вважають творецем нової науки про політику. Він відокремлює політику від теології та етики, доводить, що політичні події, зміни в державі мають об'єктивний характер. Не можливо провадити вдалу політичну діяльність керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика за своєю природою є позаморальними явищами.

З Н. Макіавеллі. пов'язують введення терміна «держава», в політичну науку. Держава – вищий вияв людського духу, а служіння державі – це зміст, мета і щастя життя людини. Вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому підкорятися. Мета держави - забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Для цього приймаються закони і призначаються покарання. Спадкова влада, її абсолютизм швидко розбещують як правителів, так і підданих. Тому монархія перетворюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом з тираном. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, потім олігархія, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється. Форми правління за Макіавеллі: монархія, аристократія і народне правління (правильні форми), спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Найкраща форма - змішана, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбільше відповідає вимогам рівності і свободи, є більш стійкою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забезпечує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм.

Образ ідеального володаря викладені у трактаті «Правитель». Заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб лякати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Політика — це сфера підступності й віроломства. Аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» називається «макіавеллізм». Об’єднання в єдину міцну державу може зробити лише сильний одноосібний правитель, який для зміцнення держави, не нехтує ніякими засобами. Засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдовував її стосовно тогочасних італійських умов. Він вважає, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси, наголошував, що вони можуть змиритися з будь чим, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаний в покірності підданих, яка найкраще гарантується примусом і страхом, має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовувати так, щоб вони сприймалися як благодійництво. Благодійництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і щоб піддані відчували його якомога повніше і краще. Самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності.

Макіавеллі відокремлював реальну політику від моралі. Мо­ральних правил і шляхетних почуттів для політики замало. Вчинки політичних діячів повинні оцінюватися не з точки зору моралі, а по їх результатах, ставленню до блага держави. Головна мета полі­тичного життя —загальне благо — допускає використання будь-яких засобів, що ведуть до нього. Мистецтво політики повинно спиратись на аналіз самої дійсності, на практику суспільного й державного життя, а не на мораль.