76. Ідейно-політична доктрина: поняття і типологія.

Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, передусім суспільних класів. Особливо наочно зв'язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. За феодалізму, коли пануючою формою державного правління була абсолютна монархія і не існувало політичних партій у сучасному їх розумінні, політика не диференціювалась на різні типи за ідеологічною ознакою. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спільностей, виникають різні типи ідеологічного обгрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управління суспільством, здійснення влади стають ідейно-політичними доктринами (від лат. doctrina — вчення) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип. Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики й самої політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства й держави, шляхів та засобів суспільних перетворень і досягнення політичних цілей тощо. Відповідно до таких відмінностей можна виокремити чотири основних Ідейно-політичних доктрини: лібералізм, консерватизм, комунізм і соціал-демократизм. Виникли вони не одночасно і чітко орієнтовані на обгрунтування інтересів певних суспільних класів.

77. Соціально-політичні ідеї та цінності консерватизму. Неоконсерватизм.

Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — «охороняю», «зберігаю») — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальнихреформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сягають корінням у глибину історії. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення соціального статусу. Консервативною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних соціальних норм та інститутів. Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур, інститутів, покликаний захищати статус-кво, пояснювати необхідність його збереження, враховуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них. Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захисниками прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висловлюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємозв´язок між капіталізмом і демократією. Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.

Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганом/ка», «тетчеризм»). Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов´язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдосконалюється поступово за внутрішніми законами, закоріне-ними в минулому. Вирішальне значення, на думку сучасних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку представники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей. Сучасні консерватори наголошують, що розвиток суспільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого значення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини. Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори протитого, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єдність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспрямовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава. Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної боротьби за владу призводить до того, що громадяни стають неслухняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм політичного консенсусу, як свобода, правова держава, федералізм, вони виступають за політичну централізацію, проголошують концепцію «обмеженої» демократії. Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Адже розвиток суспільства відбувається за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспільстві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.