6. Політико філософські школи Стародавнього Китаю.

Політична думка не виділялася в самостійну галузь знання, відображалася в міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади. Течії давньокитайської політичної думки:

Перша течія – конфуціанство – заснував Конфуцій. Становить етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерна риса вчення Конфуція - антропоцентризм. У центрі уваги вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.

Друга течія — моїзм — заснував Мо Цзи. Трактат «Моїзм» містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного управління, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ´я, започаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Третя течія — легізм — заснував Шан Ян. У трактаті «Шан цзюнь шу» обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон — як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону — верховенство, універсальність, жорстокість, обов´язковість для всіх. Основні методи побудови деспотичної держави — матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих — до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Четверта течія — даосизм – заснував мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь». Згідно з ученням, Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина — природна частина Дао і космосу. Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання — це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

7. Політична думка Стародавньої Греції та Риму.

У цих державах відбувається поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремлення їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення ідеальної форми правління. Серед представників Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, Піфагор, Сократ, Платон, Аристотель, Сенека, Цицерон.

Античні філософи (Платон, Аристотель) сформулювали низку універсальних принципів, на які спирається політична діяльність, здійснили класифікацію всіх відомих на той час типів державного устрою. За Аристотелем людина є істотою політичною. Одна з праць Аристотеля має назву "Політика". Політику вважав практичною наукою про мистецтво управління. Завдання різних політичних інститутів - пошук такої форми, яка б найкраще відповідала політичній природі людини, її потребам та інтересам суспільства. Аристотель і Платон державу уявляли чимось цілісним, як продукт загальноісторичного розвитку. Держава — найвища форма відносин, яка охоплює всі інші, які досягають своєї мети й довершеності. Аристотель критикував прагнення Платона зробити державу занадто єдиною, цілісною й підкреслював, що вона складається з багатьох елементів, тому спільність майна, дружин і дітей у Платона призводить до загибелі держави.

Історія політичної думки Стародавнього Риму була започаткована Сервієм Тулієм у царський період історії держави. Вчений поклав кінець родовому устрою (поділу населення за майновим цензом на 5 класів і шосту верству – пролетарів). Політико-теоретична думка розвивається з початку завоювання Римом грецьких полісів, яке започаткувало еллінізацію римського суспільства, тобто поширення грецької культури серед римлян. Засновником римської політології вважають Марк Тулій Цицерон. У трактаті "Про державу" він визначав державу, як "справу народу", а народ - як сукупність громадян, пов´язаних згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Дотримувався думки про колообіг державних форм. Підкреслював особливу роль державного лідера в житті суспільства. Сформулював власну теорію природного права. Залежно від числа правлячих він розрізняв 3 простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади - благовоління до підданих, у оптиматів – мудрість, у влади народу – свобода. Недоліки: царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія – це зрівнялівка. Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Найкраща форма держави - змішана, утворена шляхом рівномірного поєднання переваг трьох простих форм правління. Змішана форма держави є міцною, громадяни в ній рівні.