1.2. Взаємозв’язок громадянського суспільства з інформаційною

безпекою держави

В нинішній час визначився ряд великих досліджень про роль і місце інформації у забезпеченні національних інтересів суспільства і держави в різноманітних областях їхньої діяльності. Стало очевидним, що під впливом інформації всі сфери життя набувають нових якостей, але водночас зростає і потенційна уразливість суспільних процесів від інформаційного впливу. Інформація стала чинником, здатним призвести до великомасштабних аварій, військових конфліктів і поразці в них, дезорганізації державного управління, фінансових органів і наукових центрів. У цьому зв'язку, інформація стала вважатися стратегічним національним ресурсом, одним з основних багатств держави. Світовий обсяг виробництва інформаційної техніки і інформаційних продуктів в кінці 80-х років перевищив 500 млрд. американських доларів і до 1995 р. досяг одного трільйону доларів. В індустріально розвинених країнах це виробництво займає перше місце як по обсягу, так і по числу зайнятих в ньому людей. Під впливом інформації всі сфери життя суспільства, в т. ч. основна - економічна, набувають нових якостей - гнучкість, динамічність, тривалість[6].

Засоби інформаційного впливу полягають в спроможності ініціювати і контролювати речовинно-енергетичні процеси, параметри яких набагато порядків вище самої інформації. В цьому зв'язку вийшли на рівень суспільної свідомості і стали суспільними такі поняття як "інформаційний простір", "інформаційний вплив", "інформаційне протиборіння", "інформаційна зброя" та ін., що відбивають тенденції розвитку інформаційного впливу на (протистоячу) сторону, що конкурує, для забезпечення переваги в економічній, технологічній, військовій та ін. областях. При цьому агресивність діяльності полягає у впливі на інформаційні потоки (ресурси) з метою ускладнити прийняття обгрунтованих організаційно-управлінських рішень. В цьому зв'язку суттєвість стратегічного інформаційного впливу полягає в тому, що по рівню інформованості держави, що відставали в сучасному світі, приречені на відставання у відтворенні нових знань і примушені користуватися застарілими рішеннями, цілеспрямовано нав'язаними ззовні під виглядом новітніх досягнень в тій або іншій області. Тобто, держава з високим рівнем інформованості має можливість програмувати і спрямовувати в своїх інтересах розвиток слабко розвиненої в цьому відношенні держави під своїм постійним контролем. Заборона доступу колишнього СРСР до передових технологій країн "сімки" - один з прикладів відкритого застосування стратегічного інформаційного впливу часів "холодної" війни. Крім того, рівень інформаційної озброєності суспільства і вищого воєнно-політичного керівництва держави стали визначати ступінь ефективності державного і військового управління. "Хто володіє інформацією - той володіє ситуацією" - в цьому, що стало широко відомим, прислів’ї, досить точно висловлена роль інформації в сучасному житті суспільства і держави[7].

Чинність механізму тактичного інформаційного впливу простежується на можливості маніпулювання суспільною думкою за допомогою засобів масової інформації в умовах низької інформованості суспільства про істинний стан дій по тому або іншому питанню. Тобто, рівень інформованості суспільства стає одним з критеріїв оцінки могутності держави, найважливішим чинником виживання в боротьбі за економічну і політичну незалежність. В індустріально розвинених державах інформаційні технології, як першочергові, включені в державні стратегічні програми забезпечення національної безпеки, мають високий пріоритет по всім видам забезпечення, а їхнє виконання знаходиться під безпосереднім контролем парламенту країни.

Сучасні дослідники приходять до висновку, що підвищення ролі інформації може призвести до принципово нових форм війн: боротьба проти держав-конкурентів, що володіють високими інформаційними технологіями, з метою створення хаосу в їхніх інформаційних структурах і породження економічної катастрофи; збір економічної інформації про конкурентів і захист власних інформаційних ресурсів.

В будь-якому випадку гарантом національної безпеки країни є її економічний потенціал - сукупність всіх матеріальних і духовних сил суспільства, а також спроможність держави мобілізувати ці сили для відбиття агресії і забезпечення своєї безпеки. Інформація, охоплюючи всі сфери людської діяльності, по-перше, безпосередньо підвищує економічний потенціал країни, забезпечуючи зростання матеріальних і духовних сил суспільства і створюючи умові для найбільшого приросту мобілізаційних можливостей, роль яких постійно росте, особливо для держав, у яких оборонні військові доктрини.

По-друге, опосредовано, створюючи матеріальні і інтелектуальні ресурси країни для ефективного захисту від держав, що проводять агресивну інформаційну діяльність як на стратегічному, так і на тактичному рівнях. З Іншого боку науково-технологічний потенціал держави залежить від рівня інформаційного забезпечення праці вчених, інженерів і фахівців. Низький рівень цього забезпечення в нинішній час не дозволяє проводити дослідження на передових рубежах науки і техніки і, на думку ряду дослідників, є однією з причин "витоку мозку" з країни. Таким чином, по мірі розвитку науково - технологічного прогресу роль інформаційної безпеки суспільства і держави збільшується і її забезпечення одержує пріоритетний початок. Стало загальновизнаним, що чим вище рівень інтелектуалізації і інформованості суспільства, тим стйкіше її національна безпека, оскільки реалізація інтересів, досягнення мети держави всі більше здійснюється по засобах інформаційного, а не речовинно-енергетичного впливу[8].

Аналіз сучасних досліджень показує, що інформаційна безпека держави характеризується ступенем її захищеності і, отже, тривалістю основних сфер життєдіяльності (економіки, науки, техніки, освіти, культури, управління, суспільної свідомості і ін.) по відношенню до небезпечних (дестабілізуючих, деструктуризуючих інтереси держави) інформаційних діянь, що ущемляють національні інтереси як по впровадженню дезінформації, так і по витягу конфіденційної інформації. Вона стала визначатися тривалістю до подібних діянь. Окрім цього, інформаційна безпека суспільства характеризується захищеністю психики і свідомості людей від небезпечних інформаційних дій: маніпулювання, дезинформації, спонукання до самознищення та ін. Джерела інформаційних небезпек для суспільства і держави можуть бути природніми (об’єктивними) і неприродніми (навмисними).

Відомо, що в розвиток технологій і побудову взаємовідносин, притаманних «інформаційному суспільству», державою вкладено й дотепер вкладаються значні сили й кошти, створюються спеціальні центри, комісії, державні відомства. В основі зусиль лежить усвідомлення того, що формування й розвиток інформаційної інфраструктури, знаходження адекватних відповідей на виклики глобального інформаційного середовища стають необхідною умовою сталого розвитку структур громадянського суспільства, держави загалом і запорукою її повноцінного входження в ланцюги світової економіки.

Немає потреби доводити, що процес цей складний і що наслідки нашої діяльності не є винятково позитивними. Розуміти треба й те, що поряд із можливостями, які відкриваються в процесі інформатизації країни, перехід до функціонування в нас глобального інформаційно-комунікаційного середовища пов’язаний із низкою нових і загостренням старих загроз і викликів у всіх сферах людської діяльності, зокрема й політиці.

Про це переконливо свідчать історичні хроніки розвитку подій на Близькому Сході, де цілеспрямоване застосування сучасних технологій, соціальних мереж із засобами сучасних комунікацій стали основним ресурсом організаторів масових заворушень і революційних виступів людей проти існуючих політичних режимів за свободу і справедливість. Справжнє соціальне цунамі в новітній історії світу створили й комп’ютерні технології збирання і обробки інформації, які було застосовано в глобальній мережі сайтом WikiLeaks. Без перебільшення, розвиток інформаційно-комунікаційного середовища, із притаманними йому засадами демократії для життя суспільства, непомітно перетворюється на надто складне для розвитку країни явище, а її інформаційний простір – на середовище, де постійно ведуться проти неї війни[9].

Безумовно, важливою є і проблема інформаційної безпеки держави на всіх рівнях (від впливів чинників світової політичної системи до повсякденного життя індивіда). Проблеми захисту людини від негативного впливу інформації, боротьби зі злочинністю в сфері високих технологій турбують нас щоденно.

Актуальними також є проблеми забезпечення свободи громадян щодо висловлювань, намагання влади контролювати Інтернет, захист у мережі інтересів етнічних меншин і підростаючого покоління, збереження національної гідності і мови, культурної спадщини загалом в умовах «інформаційної глобалізації». Всі вони сьогодні активно експлуатуються засобами масової інформації, однак загальні проблеми захисту прав людини на інтелектуальну власність, забезпечення доступу до змістовної науково-технічної інформації й багато інших проблем, пов’язаних із інформатизацією, яка, власне, зумовлює розвиток суспільства і економіки, проблеми, які виникають, на жаль, турбують владу й суспільство значно менше. А саме тут, зокрема, формуються витоки проблем позитивно-сталого функціонування, скажімо, нашої науки, яка є становим хребтом державності[10].

Важливо зазначити,що інформаційна безпека -це принципово нове явище в житті суспільства і держави. Відсутність інформаційного захисту веде до втрати політичної незалежності, тобто до фактичного програшу війни невійськовими засобами, а саме - національні інтереси однієї держави перепідпорядковуються інтересам іншої держави, у якій більш високий інформаційний потенціал.

Також питанню протидії корупції, відкритості й прозорості інформації у цій сфері відведено досить значне місце в міжнародних актах. Конвенція ООН проти корупції взагалі називає прозорість у переліку основних принципів, закликає забезпечити прозорість під час прийняття на державну службу, фінансування кандидатур під час висунення на виборні публічні посади, проведення державних закупівель. Тобто все, чим сьогодні опікуються влада і народ України, має бути інформаційно прозорим.

Визнаючи це, необхідно терміново запроваджувати відкритість інформації як нормативний антикорупційний стандарт державного управління. Особливо необхідно сприяти прозорості в діяльності приватних організацій, утворених партійно-владною номенклатурою структур, включаючи, за потреби, заходи з ідентифікації юридичних і фізичних осіб, причетних до створення корпоративних організацій і управління ними, сприяти залученню широких верств населення до процесів прийняття владних рішень. Усе це нині активно обговорюється в ЗМІ. Вони демонструють широкий діапазон потреб проявів прозорості й відкритості в протидії корупції. І це, за певних умов, дає підстави вважати відкритість однією з найголовніших умов успішності антикорупційної політики[8].

Однак розв’язання цих проблем, проблем надання громадянам країни ширшого доступу до глобального інформаційно-комунікаційного середовища лише частково вирішує наші проблеми. Завдання містить занадто широке коло правових аспектів гарантії доступності певних видів інформації, методів захисту авторських прав і суспільного надбання інформаційної сфери, захисту об'єктів традиційної культури від «приватизації». Надання громадянам контенту права на отримання знання зручною мовою, подолання соціокультурних передумов «цифрового розриву» шляхом здійснення різноманітних освітніх програм – усе це на порядку денному нашого розвитку.

Більшість цих питань і проблем, пов'язаних із розвитком ТКСЗ, може бути вирішено й розв’язано лише спільними зусиллями всієї світової спільноти. Скажімо, намагатися розв’язувати проблеми спаму, кіберзлочинності, забороняти азартні ігри або пропаганду насильства і порнографії в окремо взятій країні малоефективно. Не завжди ефективним є розв’язання цих проблем виключно традиційними методами сегментованого національного законодавства, за допомогою міждержавних угод, адже ефективність майже всіх запобіжних заходів окремих країн залежить від того, чи мають вони підтримку в інтернет-спільноті. Саме тому заздалегідь безперспективними є спроби нашої влади регулювати, скажімо, питання свободи слова та захисту прав журналістів силами функціонерів цієї сфери, у вигляді різноманітних робочих груп, створених за допомогою міжнародних інститутів.

Усі питання розвитку засад громадянського й інформаційного суспільства слід розглядати в комплексі правових проблем такого широкого поняття, як «комунікація». Воно містить широкий спектр тлумачень, як-от: «інформаційна сфера», «контакт», «зв'язок», «повідомлення», «передача», «взаємодія», «сприйняття», «емоційно чуттєва взаємодія», «вербальне і невербальне спілкування», система зв’язку і стосунків між суб’єктами, процес обміну або передачі інформації, ідей, знань, технологій і ресурсів, механізмів, за допомогою яких у суспільстві реалізується влада.

Безперечно, формування засад і умов входження України до світового інформаційно-комунікаційного простору вимагає відкрито й чітко викласти питання щодо розв’язання проблем свободи слова, доступу до інформації, гарантій прав людей в інформаційній сфері взагалі (скажімо, захист персональних даних тощо).

Однак максимальне використання потенціалу ТКЗС і знаходження відповідей на виклики часу безпосередньо пов'язане з розв’язанням проблем розвитку національного інформаційного законодавства, створення наукових і освітніх осередків, укомплектованих фахово підготовленими вченими, а також вирішенням невідкладних завдань у багатьох суміжних сферах, скажімо, підприємництві, актуальність і «проблемність» якого в умовах нової економіки не викликає сумніву навіть у найскептичніше налаштованих коментаторів.

Протягом усіх років незалежності в Україні під впливом процесів інформатизації вже сформовано певну організаційну структуру державних органів управління інформаційною сферою, яка прямо або опосередковано забезпечує діяльність країни, зокрема у сфері створення й обігу політичної та економічної інформації, інтелектуальної власності тощо.

Активно впроваджуючи новітні інформаційні технології, Україна намагається збалансувати сукупність різноманітних чинників впливу інформації на взаємовідносини в усіх сферах соціальних і професійних інтересів особи, суспільства й держави, дедалі більше виявляючи, що сьогодні інформаційні відносини потребують нових методів правового й економічного регулювання. На жаль, масштаб проблеми формування і впровадження сучасних стандартів поводження з інформацією не дає нам можливості розв’язати її самостійно, без раціонального й науково обґрунтованого запозичення досвіду інших країн. На жаль, інформатизація як процес приведення будь-якої діяльності до міжнародних стандартів поведінки і можливостей техніки виявила значні недоліки успадкованої Україною загальної системи державного управління. Через недоліки правового регулювання, корумпованість влади і суспільства, низьку професійну якість та застарілі стандарти управлінської діяльності найістотнішою для нас виявилася загроза впливу держави і суспільства на розвиток інформаційної сфери. Самі органи державної влади через свої дії або бездіяльність відіграють тут значну роль, а тому є гостра управлінська потреба приведення національного інформаційного законодавства у відповідність до законів і стандартів провідних країн світу: США, Росії, Китаю, Фінляндії, Німеччини, загалом Європейського Союзу тощо. Таке опанування нових знань і традицій, безперечно, потребує часу, хоча унікальність, комплексність, системність і нагальність розв’язання проблем управління інформаційною сферою в державі спонукає до термінового прийняття неординарних ексклюзивних управлінських рішень.

Проблеми облаштування інформаційної сфери, інформаційних відносин для нас не нові, але в умовах постійного реформування державного управління, впливу засад партійного будівництва вони залишаються вкрай актуальними, особливо нині – в умовах світової кризи і соціальних потрясінь. Окрім необхідності вибудовувати засади громадянського суспільства, підставою для їх термінового розв’язання є те, що інформація й суспільство невіддільні одне від одного за своєю природою та онтологією. Пізнання людиною навколишнього світу і самої себе відбувається, як відомо, внаслідок сприйняття об’єктивної реальності й розуміння своєї ролі в житті суспільства і глобального світу, аж до постановки завдань щодо розкриття понять і змісту його складових, зокрема складових соціуму[7].

Ми дедалі більше розуміємо, що інформація і знання набувають особливої ваги, стають найважливішим ресурсом і капіталом розвитку країни, визначають прогрес не тільки у високотехнологічних сегментах нашої економіки, а й у культурі. Вони формують характер трансформації суспільного розвитку, різних політичних структур і інститутів. Зокрема, нову класократію (від лат. сlassis – розряд), теоретичні концепції і практичні дії якої підпорядковано виокремленню в суспільстві нової елітної соціальної групи (класу) інформократії (від лат. іnformation), обґрунтуванню їхньої авангардної, провідної, панівної ролі у відносинах з іншими групами суспільства, громадянами і державою загалом.

Влада людей, які намагаються сьогодні приватно оволодіти інформаційно-комунікаційними ресурсами країни, що ми їх отримали у спадщину як загальнонаціональну цінність, створену й накопичену суспільством протягом століть розвитку, розподілити інформаційні потоки. Спроби зробити все це приватною власністю починають сьогодні відчуватися в концепціях і діях деяких можновладців. Такі дії є, безперечно, загрозою національній безпеці, і це спонукає народ України розвивати засади громадянського суспільства, власну юридичну науку, впливати на розвиток технологій роботи з інформацією. На наш погляд, позитивне розв’язання згаданих проблем можливе виключно на засадах розвитку структур громадянського суспільства, що сприяє обмеженню в державі проявів корупції й запобігає становленню інформаційної диктатури з боку інших країн глобального світу[10].

1.3. Загрози національним інтересам та національній безпеці в

інформаційній сфері, пов’язані з громадянським суспільством.

В Інформаційна безпека суспільства і держави характеризується рівнем захищеності, стійкістю основних сфер життєдіяльності (економіки, сфери управління, військової справи тощо) щодо небезпечних, дестабілізуючих інформаційних впливів. Інформаційна безпека особистості відображає рівень і якість її інформування щодо реального стану справ у всіх сферах життєдіяльності, захищеність її психіки та свідомості від небезпечних інформаційних впливів — маніпулювання, дезінформування тощо. Це такий стан правових норм та відповідних інститутів, що забезпечує постійну наявність достовірної інформації для прийняття обґрунтованих управлінських та політичних рішень і захист інформаційних ресурсів держави.

Значним кроком у створенні міжнародно-правових засад захисту інформаційної безпеки стало підписання в рамках Ради Європи Конвенції про кіберзлочинність, яке відбулося в Будапешті 23 лис-топада 2001 р. Україна ратифікувала цю Конвенцію у 2005 р. Особливістю цього міжнародно-правового акта є те, що він вста-новлює певну систему правил, щодо видів правопорушень з використанням інформаційних та телекомунікаційних технологій, які країни-сторони даної Конвенції зобов'язані імплементувати в національне законодавство. Аналізуючи структуру Конвенції можна виділити декілька груп правопорушень в цій сфері. Так, всі "кібернетичні" правопорушення класифікуються на групи, в рамках яких виділяються окремі їх види.

Перша група носить назву " Правопорушення проти конфіденційності, цілісності та доступності комп'ютерних даних і систем". До неї входять такі дії, як: незаконний доступ, нелегальне перехоплення; втручання у дані, втручання у систему, зловживання пристроями.

Другу групу складають "правопорушення, пов'язані з комп'ютерами", що яких відносять: підробку, пов'язану з комп'ютерами та шахрайство, пов'язане з комп'ютерами (мається на увазі створення або підміна даних із злочинною метою).

Третя група – "правопорушення, пов'язані зі змістом" до якої відносяться правопорушення, пов'язані з дитячою порнографією.

Нарешті, четверту групу складають " правопорушення, пов'язані з порушенням авторських та суміжних прав".

Таким чином, можна говорити про поступовий розвиток міжнародно-правових стандартів в галузі інформаційної безпеки, які мають важливе значення для інформаційної безпеки національних держав, враховуючи сучасні тенденції глобалізації та інформатизації. Існує нагальна необхідність більш ширкого сприйняття Україною цих стандартів, зокрема створених в рамках програм та планів Європейського Союзу з формування Єдиного європейьского інформаційного простору[11].

Залучення міжнародного та зарубіжного досвіду при формуванні національного державно-правового механізму інформаційної безпеки дозволить уникнути так популярного в нашій країні процесу "винаходження велосипеду", оскільки в світі існує досить багато країн з більш високим рівнем інформатизації, які раніше зіткнулися з тими проблемами, які постають перед Україною сьогодні. Найбільш прийнятні організаційно-правові підходи до проблеми реалізовані законодавством Сполучених Штатів Америки, Канади, країн-членів Європейського Союзу, Російської Федерації. При цьому йдеться як про запозичення конструктивного досвіду, так і про відмову від кроків, що призвели до негативних наслідків в інформаційній сфері.

Виходячи з цього слід зазначити, що певною мірою міжнародний досвід впливає на формування національного законодавства та на процеси створення дієвого механізму інформаційної безпеки[12].

Відповідно до законодавства України поняття "інформаційна безпека" має таке визначення: "стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобігається нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; негативні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване поширення, використання, порушення цілісності, конфіденційності та доступності інформації."

Загрози національній безпеці в інформаційній сфері:

Однією з основних загроз інформаційній безпеці ЗУ "Про основи національної безпеки" називає "намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації".

До інших загроз віднесено:

прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;

поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм;

розголошення інформації, яка становить державну таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави[13].

На жаль, сучасне українське суспільство, зокрема соціальний прошарок, який має репрезентувати так звану національну українську еліту, поки що перебуває в стані морально-психологічного скніння (відчуваються наслідки ідеологічних диверсій часів холодної війни), ідеологічного і політичного розколу. При цьому процес пошуку загальнонаціональних об'єднуючих моральних та ідеологічних основ стратегії розвитку суспільства відбувається в умовах постійної жорсткої ідеологічної боротьби між іноземними конкурентами за геостратегічні позиції та належний вплив на правлячі кола України.

Низький загальний рівень інформаційної інфраструктури сприяє експансії іноземними компаніями ринку інформаційних послуг, що створює сприятливі умови для перерозподілу ефірного часу на користь іноземних програм, окремі з яких засмічують український інформаційний простір, тим самим деструктивно впливаючи на суспільство і державу, руйнуючи морально-етичні основи генофонду української нації.

Недостатній професійний, інтелектуальний і творчий рівень вітчизняного виробника інформаційного продукту та послуг, його неконкурентоспроможність не лише на світовому ринку, а й в Україні, призводить до того, що українська аудиторія, природно, віддає перевагу російським, американським, ізраїльським, польським, німецьким, французьким та іншим іноземним телесеріалам, розважальним та інформаційно-аналітичним програмам.

Недостатній контроль з боку держави за дотриманням законів України політичними силами, ЗМІ та окремими особами, які займаються підприємницькою діяльністю в інформаційній сфері, призводить до того, що нині трапляються непоодинокі випадки надання ефірного часу теле- та радіопрограмам, спрямованим на руйнування моральних цінностей, свідомості української нації, підривання морального і фізичного здоров'я громадян[11].

У цьому випадку свідомо чи несвідомо ЗМІ створюють додатковий негативний вплив на психіку населення, "готуючи" її до проведення інших заходів прихованого вигідного впливу іноземців.

Втрата довіри до влади з боку значної частини населення відбувається, як уже зазначалося, внаслідок застосування "брудних" політичних технологій. Нині в Україні досить поширена практика оприлюднення "замовних" статей з метою дискредитації окремих громадян і посадових осіб, про яких свідомо розголошуються неправдиві чи конфіденційні відомості.

Неправдива інформація і так званий компромат активно поширюються через Інтернет. Для цього навіть створюються спеціалізовані веб-сайти. Розміщена на них інформація поширюється дуже швидко і може завдати моральної чи політичної шкоди громадянам України.

Потенційні можливості для поширення конфіденційної інформації про особу (без її згоди) мають відповідні банки даних, сформовані в довідкових службах, житлово-експлуатаційних конторах, бібліотеках, різних державних органах, лікарнях та інших установах. Наявність такої інформації створює передумови для протиправних дій, зокрема шантажу окремих громадян.

Отже, свідоме поширення неправдивої чи конфіденційної інформації стає важливим чинником інформаційно-ідеологічної безпеки, який завдає безпосередньої шкоди фізичним та юридичним особам у сфері забезпечення їх конституційних прав.

Нав'язування особі, суспільству бажаних іноземній стороні рішень у життєво важливих сферах суспільної та державної діяльності відбувається шляхом застосування великого арсеналу сил і засобів: від ЗМІ до звичайних благодійних організацій, культурних обмінів між державами, а також різних місіонерських структур, що поширюють нетрадиційні релігійні вірування чи окультно-містичні традиції[14].

Ще одним чинником, який впливає на стан забезпечення інформаційної безпеки, є конкурентна боротьба за володіння ЗМІ та процеси їх монополізації і концентрації інформаційної та політичної влади. Фахівці зазначають, що у нинішніх умовах боротьба за вплив в електронних і друкованих мас-медіа, за контроль над кінокомпаніями, видавництвами та інформаційними агентствами спричиняє зосередження їх у руках однієї особи чи обмеженого кола людей. Саме це призводить до концентрації влади над споживачами, які одночасно є й виборцями, над політичними партіями та громадськими організаціями, профспілковими об'єднаннями (їм або може бути надана підтримка, або з ними боротимуться, або зовсім обійдуть увагою, начебто вони не існують узагалі), над іншими видавцями, яких можна загнати в кут, над журналістами, на яких можна "натиснути" тощо.

Формування й використання інформаційних ресурсів є однією з ключових проблем створення національного інформаційного простору. Загалом інформаційні ресурси формуються в результаті діяльності як органів державної влади, так і державних і недержавних підприємств, наукових, освітніх і суспільних організацій (Таб.1.1).

В світовій практиці питання формування поглядів та підходів на вирішення актуальних питань державного життя, в тому числі й інформаційної безпеки, традиційно вирішуються в форматі так званих Зелених та Білих книг, які створюються як державними так і недержавними інституціями. "Зелена книга" представляє собою зібрання конкретних проблемних питань, які потребують вирішення і виносяться на обговорення чи то в рамках органів державної влади, чи то в суспільстві в цілому. В свою чергу, за результатами такого обговорення формується " Біла книга", яка міс-тить конкретні рекомендації щодо шляхів та способів розв'язання зазначених проблем.

В цьому аспекті цікавим є досвід Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, яка підготувала аналогічний проект під назвою "Біла книга з питань інформацій-ної безпеки". В рамках даної Білої книги висвітлюються стан та перспективи вирішення всього комплексу питань, пов'язаних з інформаційною безпекою України.

Зокрема, в Білій книзі запроваджена класифікація основних складових інформаційної безпеки, та конкретних завдань щодо їх захисту. Основними об'єктами захисту в рамках інформаційної безпеки в даній класифікації виступають інформаційний простір, інформація з обмеженим доступом та інформаційні ресурси.

Відповідно виділяються основні системоутворюючі складові ін-формаційної безпеки, до яких належать:

1) Захист інформаційного простору;

2) Захист інформації з обмеженим доступом;

3) Захист інформаційних ресурсів.

Політика інформаційної безпеки реалізується як системою інститутів публічної влади, так і інститутами громадянського суспільства, до компетенції яких входить вирішення питань щодо створення безпечних умов функціонування і розвитку інформаційної сфери[13].

Висновок до розділу

Підсумовуючи вище викладене і ґрунтуючись на власному баченні

громадянського суспільства, можна сказати,що громадянське суспільство-це це сукупність усіх громадян, їх вільних об'єднань та асоціацій, пов'язаних суспільними відносинами, що характеризуються високим рівнем суспільної свідомості та політичної культури, які перебувають за межами держави, її директивного регулювання й регламентації, але гарантуються та охороняються державою.

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СТАНУ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ