Виникнення і розвиток письма у східних слов’ян

Дослідники вважають, що слов’яни, наші предки, мали примітивне письмо ще в першій половині І тисячоліття. Пізніше вони стали стихійно користуватися грецькими буквами. Не випадково до нас дійшли у пізніших списках тексти договорів русичів з греками за 912, 945, 971 роки. Свідчення про наявність писемності слов’ян ще на початку X ст. знаходимо в арабських мандрівників та істориків. Проте на жаль, тогочасні писемні пам’ятки до нас не дійшли.

У середині IX ст. німецькі феодали і католицькі місіонери намагалися прибрати до рук владу в Моравії – слов’янському князівстві, поширюючи християнство латинською мовою. Щоб протистояти німецькій експансії, моравійський князь Ростислав у 862 році звернувся до Візантійського імператора з проханням прислати освічених людей, які б навчили моравів правити в церкві зрозумілою для них мовою. Той запропонував приїхати до Моравії братам Кирилу і Мефодію, які добре знали слов`янську і грецьку мови. Посланці склали слов’янські азбуки, переклали на рідний їм солунський діалект церковні книги і в 863 році вирушили до Моравії. Там вони проповідували християнство, користуючись близькоспорідненою до моравійської мовою. Азбук було дві: глаголиця і кирилиця. Глаголицю укладено на основі грецького курсивного письма, яке близько до скоропису, а уставного письма. Ряд букв кирилиці і глаголиці запозичено з інших алфавітів.

Глаголиця була обмежена у вжитку, про що свідчать писемні пам`ятки, а кирилицею користувалися широко. Вона і стала азбукою для східних і деяких південних слов’янських народів.

Після смерті Кирила і Мефодія користуватися слов’янською писемною мовою в Моравії було заборонено, а учнів Кирила і Мефодія вигнали до Болгарії. Болгарія прийняла християнство у 865 році, наприкінці IX-X ст. стала центром слов’янської писемності. Саме з Болгарії було запрошено вкінці X ст. до Київської Русі перших служителів церкви і завезено церковні книги, написані мовою, якою перекладали Кирило і Мефодій. У науковому обігу цю мову називають старослов’янською.

3.3. Перевірка ефективності розробленої методики

Із метою перевірки ефективності запропонованої системи навчання в кінці педагогічної практика в двох 9 (експериментальному і контрольному) класах були проведені контрольні роботи, основним завданням яких було виявити рівень сформованості в учнів умінь відтворювати готові зразки і створювати власні тексти в науковому стилі.

Досліджуваним класам було запропоновано такі завдання:

1. Скласти план тексту наукового стилю.

2. Написати стислий переказ тексту за складеним планом.

3. Дати відповіді на запитання анкети (аналогічні до запитань анкети констатуючого зрізу).

Зупинимось коротко на аналізі результатів кожного з них зокрема.

Для складання плану та написання з ним стислого переказу учням було запропоновано текст «Українська еміграція».

Українська еміграція

Українська еміграція почалася ще з давніх часів, пов`язаних із періодом поширення та розквіту України-Русі. Процес переселення українців ніколи не припинявся. Він посилювався чи зменшувався, змінював свій напрям залежно від потреб українського населення та політичних обставин. Ця тяглість еміграційних процесів охоплювала два широкі потоки: із західних українських земель – на захід за океан. Із східних і центральних – на схід у Сибір та інші регіони. Перший з них, переборовши неймовірні перешкоди, створив мільйонні українські поселення в Новому Світі. Другий, колонізуючи азіатські простори, накопичив кількамільйонний український потенціал, який нині перекидається до свідомого національного життя.

Сьогодні українська діаспора, одна з найбільших серед інших планетарних та етнічних розселень. Умовно її поділяють на західну і східну. Східна – поза Україною на теренах колишнього СРСР. До неї входять (за переписом 1988 року) 6,8 мільйона українців, які проживають на території Росії.

Західна діаспора об’єднує понад 5 мільйонів громадян українського походження, які проживають у різних країнах Європи, в деяких країнах американського континенту, в Австралії. Але цілком імовірно, що світова українська діаспора становить більше ніж половину громадян України і чи не дві третини етнічних українців на їх рідній землі.

За соціальним складом українські емігранти в основному були вихідцями з села. Як результат – посідали найнижчий щабель у соціальній драбині країн через низький освітній рівень. Поступово вони інтегрувалися в життя країн поселення і досягли значних успіхів у галузі науки і культури. Нині українці на Заході – здебільшого люди середнього класу.

Результати оцінювання планів (за спеціально розробленими категоріями) відображені в табл. 3.1.

Таблиця 3.1.