8. Проаналізуйте процес обмеження та остаточної ліквідації царським урядом автономії України (друга половина XVII…хviii ст.) Виділіть етнополітичний аспект цієї проблеми.

Російський уряд вів планомірний наступ на самобутній державний устрій Запоріжжя протягом всього 18 століття. Козацька республіка не мала жодної перспективи не тільки для розвитку, а навіть для збереженості в складі монархічної держави, якою була Російська імперія. Демократичний устрій Січі становив смертельну небезпеку існуванню освіченого деспотизму і вже тим був приречений на знищення. Серед інших причин ліквідації Січі були також небезпідставне побоювання російського уряду можливого союзу Козацької республіки з Кримським ханством, спрямованого проти Росії; небажання мати в себе під боком державне об'єднання, яке у відносинах з своїми південним і західним сусідами часто не дотримувалось офіційної загальнодержавної лінії; реальність небажаного унезалежнення Запоріжжя; недоцільність існування на шляху Росії до чорноморських портів державного утворення з власною митною системою; зазіхання на багатющі чорноземи Запоріжжя, його надра й тваринний світ; загроза перетворення Січі на ядро визвольного руху всього українського народу проти російського володарювання, як це сталося у XVII ст. з Польщею; зосередження на Запоріжжі втікачів з багатьох російських і українських місцевостей.

У своїй політиці стосовно Запоріжжя уряд діяв за випробуваною схемою: контроль — обмеження — ослаблення — ліквідація. Царизм спробував взяти під свій контроль насамперед формування вищих органів влади й через них впливати на внутрішнє життя запорізького козацтва. Ще в 1753 р. він заборонив запорожцям самостійно обирати кошового отамана. Набагато успішніше ішов наступ на державну територію і економічне становище Запоріжжя. Щоб ослабити економіку й ізолювати запорізький край від центральних регіонів, царський уряд оточив його адміністративно-територіальними й військовими округами. У 1752 р. на запорізьких землях поміж Синюхою і Дніпром він утворив Нову Сербію, а наступного року на території південної Полтавщини, Донеччини і Луганщини — Слов'яно-Сербію. Відторгнуті простори були віддані для розміщення втікачів від османського іга — сербів, угорців, молдаван, греків, болгар. Населення нових округів захоплювало запорізькі ниви, лісові та рибні угіддя. Подеколи справа доходила до жорстоких сутичок. Серйозного удару самостійності Запоріжжя завдало створення в 1764 р. Новоросійської губернії з центром у Кременчуці. До неї увійшли Нова Сербія, дві сотні Миргородського, 12 сотень Полтавського полків, а також Слов'яно-Сербія. Губернське чиновництво ще більше ізолювало Запоріжжя від Гетьманщини й Слобожанщини, призупинило потоки втікачів на Січ і активізувало дальший наступ на козацькі володіння. Значних обмежень зазнала традиційна торгівля запорожців кримською сіллю та іншими південними товарами. Щоб протиставити запорізькій вольниці силу, царський уряд оточив Січ п'ятьма ретраншементами, у тому числі Новосіченським, Усть-Самарським, Новобогородським. Поставлені в них гарнізони були готові до збройного наступу на Січ. Наприкінці 60-х років Запорізька Січ опинилась у своєрідному мішку. Залишалося лише затягти зашморг, що царські власті вже й збиралися зробити.

Тільки початок у 1768 р. війни з Туреччиною відсунув задумане. У війні найактивнішу участь взяли Запоріжжя, Лівобережна Україна і Слобожанщина. У 1769 р. запорожці й місцеве населення не допустили прориву 100-тисячної турецької армії в глиб України. Влітку козаки завдали декількох поразок турецько-татарським загонам у Північному Причорномор'ї, спільно з гусарами ходили глибокими рейдами до Бендер і гирла Дунаю. На останньому етапі війни російський уряд узяв курс на повне знищення Запоріжжя. 23 квітня 1775 р. придворна рада ухвалила рішення про ліквідацію Запорізької Січі. На початку червня регулярні війська під командуванням генерал-аншефа Петра Текелі вступили на Запоріжжя й почали просуватися до Січі. 4 червня вони непомітно зняли вартових, увійшли в передмістя Січі, захопили артилерію, козацький флот і оточили січову фортецю. Старшинська рада за участю духовенства вирішила не починати кровопролитного бою і капітулювати, хоч багато козаків з цим не погоджувалися. Після зачитування указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Нападники зруйнували курені, пушкарню, корабельні верфі, різні майстерні, вивезли артилерію, боєприпаси, різні цінності, січові регалії та архів. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Найбільшого покарання зазнали кошовий отаман Калнишевський, суддя Павло Головатий і писар Іван Глоба, яких було заслано до віддалених монастирів. Майже замурований у монастирській келії Калнишевський дожив до 113 літ і помер у 1803 р.

Січ зникла, та січове товариство вижило. Незначна частина запорожців залишилася на місці або повідходила на Правобережжя, Лівобережжя й Слобожанщину. Чимало січовиків повтікало на очаківську територію, підвладну турецькому султанові. Зосередження козацтва в Причорномор'ї не на жарт стурбувало російський уряд. У зв'язку із загостренням російсько-турецьких відносин він наказав новоросійському губернаторові перетягти втікачів на свій бік і створити з них військо. У 1788 р. із запорізьких козаків було сформовано так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У ньому зберігалися давні запорізькі порядки: виборність старшини, поділ на курені, ради, клейноди, печатка. З дозволу властей козаки обрали кошовим отаманом Сидора Білого, а військовим писарем Антона Головатого. Частина запорожців відійшла у гирло Дунаю й там заснувала Задунайську Січ. її внутрішній устрій копіював устрій Запорізької Січі.

9. В чому проявлялося посилення національного гніту на українських землях у складі Російської та Австрійської імперій? Розкрийте суть процесу українського національного піднесення кінця ХVIII…XIX ст., назвіть його етапи.

До 1793-1795 рр. Правобережна Україна залишалася у складі Речі Посполитої. Населення Правобережної України терпіло тяжкий соціальний та національно-релігійний гніт. Рішенням польського сейму в 1768 р. католиць­ка церква була проголошена панівною, перехід в іншу віру розглядався як карний злочин. Активізувала свою діяльність і верхівка уніатської церкви. За рішенням Варшавського церковного конгресу 1776 р. православне населення мало сплачувати спеціальний податок. Викладання в школах проводилося ви­ключно польською мовою. Не визнавалися як і раніше українська культура та мова. Така політика посилювала прагнення народних мас приєднати Правобе­режну Україну до Росії.

У 2-й пол. ХУІІІ ст. Річ Посполиту охопила глибока економічна та полі­тична криза. Росія, Пруссія та Австрія розпочали між собою боротьбу за сфери впливу в Польщі. Ці держави вступили у союз проти революційної Франції. Але придушити революцію у Франції вони не змогли, тому всі сили кинули проти Польщі.

У травні 1792 р. царська армія увійшла на територію Правобережної України. Польсько-шляхетські війська майже не здійснили ніякого опору. Маг­нати і шляхта втікали до Варшави. Українські селяни зустрічали російських со­лдат як своїх визволителів. Так, якщо внаслідок першого поділу Польщі у 1772 р. майже всю територію Руського, Белзського, Волинського та Подільського воєводства захопила Австрія, то 12 січня 1793 р. Росія та Пруссія підписали конвенцію про другий поділ Польщі. 27 березня 1793 р. вийшов царський мані­фест, у якому проголошувалося про включення Правобережної України до складу Росії. Тепер майже вся Білорусія та Україна входили до складу Росії.

У 1794 р. в Польщі почалося визвольне повстання під керівництвом Т. Костюшко. Уряд Катерини ІІ, занепокоєний цими подіями та загостренням від­носин з Туреччиною та Пруссією, пішов на зближення з Австрією. 23 грудня

1794 р. царський уряд уклав тайну угоду з Австрією про новий поділ Польщі. У жовтні 1795 р. до цієї угоди приєдналася і Пруссія. Внаслідок третього поділу Польщі Австрія захопила територію Малої Польщі, Пруссія - Велику Польщу, до складу Росії увійшли Західна Волинь, Західна Білорусія та Литва.

Таким чином, внаслідок трьох поділів - 1772, 1793 і 1795 рр. - польсько-литовська держава перестала існувати. Левова частка, тобто 62 % території та 45 % населення колишньої Речі Посполитої, дісталася Росії, 18 % землі та 32 % населення - Австрії, відповідно 20 % і 23 % відійшли до Прусії. Ці радикальні зміни на політичній карті Східної Європи прямо позначилися на українцях. У 1772 р. українці Галичини та Буковини потрапили під Австрійське панування. У 1795 р. все Правобережжя відійшло до Російської імперії.