28. В чому ви вбачаєте здобутки та прорахунки української дипломатії у сучасних геополітичних перетвореннях?

Українська зовнішня політика починалась із ентузіазму приблизно 50 дипломатів, які просто вірили в те, що вони працюють задля незалежної держави. Безперечно, що не обійшлося без прорахунків. Володимир Огризко назвав три основні поразки української зовнішньої політики: Україна з настанням Незалежності не змогла вийти з пострадянського стану: до влади прийшли перефарбовані комуністи, які, звичайно, працюючи вже в незалежній державі, вірили, що колись ми об’єднаємося в один великий Союз. По-друге, Україна без «за» і «проти» віддала Росії право бути своїм представником у Раді безпеки ООН. У такому разі Захід побачив, що Україна не готова говорити власним голосом, що її й досі представляє «старший брат». А для чого Європі провадити перемовини зі слабшими? Всі держави, які входили до СРСР, юридично мали б бути рівною мірою правонаступниками цієї мегадержави. По-третє, фатальним прорахунком було те, що Україна погодилась на підписання нульового варіанту, що регулював питання майна СРСР.

Щодо позитивних сторін, то можна назвати чотири основні пункти: насамперед відмова від ядерної зброї. Хоча цей важливий крок було зроблено необдумано. Політика, як відомо, — це система торгівлі. Щось на кшталт базару, на якому важливо вміти торгуватися. Україна не змогла отримати за свою відмову від ядерної зброї достатніх гарантії для незалежного (від Росії) існування в політичному просторі. Європа в 90-і рр. не надала Україні потрібних важелів для проведення самостійних демократичних змін. А відмова від ядерної зброї була потрібним кроком для євроінтеграції. Зрештою, Україна ані технологічно, ані економічно не могла б дати собі ради з ядерною зброєю. Це у Швеції щороку виділяють десятки мільярдів євро на військові цілі. А в Україні Збройні сили перебувають у жалюгідному стані.

Другий важливий позитивний крок: налагодження партнерства з ЄС («Угода про партнерство і співробітництво» тощо). По-третє, налагодження відносин із НАТО. Сьогодні, на думку Надзвичайного та Повноважного Посла України, смішно слухати про «позаблоковий» статус України. Річ у тому, що вже блоків більше не існує (чи хтось пам’ятає про Варшавський блок?). Натомість вступ до НАТО мав би стати поштовхом до демократичних зрушень в Україні, передовсім у правовому, економічному полі. Наразі ж України знову потопає в корупції. По-четверте, важливим було утвердження власного голосу України, незалежного від політики Москви. Був період, коли українські дипломати казали Кремлю, що в цих питаннях ми згідні з вами, а в цих — ні, бо ця позиція суперечить національним інтересам України.

За останні п’ять років Україна мала чи не найбільший шанс за всю історію зблизитися з Європою. Але цього не відбулось. Завадили одвічні українські чвари і змагання гетьманів за одну булаву. Певною мірою, в кожний період було зроблено щось важливе для євроінтеграції України. Часи В. Ющенка, на думку дипломата, стали періодом найчіткішої національної політики, коли однозначно було озвучено курс на зближення України з європейським простором.

Сьогодні ж ми знову повертаємося в часи «непаритетної» дружби з Росією і відмовою від цивілізованих правових форм діалогу на міжнародній арені. Українська нація має консолідуватися і не втрачати паростків громадянського суспільства. Для світу «ми вже стаємо непрогнозованим партнером». Потрібні рішучі кроки, спрямовані на утвердження демократичних зрушень.

Що буде далі? Чи зуміє Україна виборсатися з цього кола совковості й пост-тоталітаризму?

Мабуть, варто залишатися трохи оптимістами, усвідомлюючи, що назад шляху немає. В Україні вже є критична маса людей, народжених у демократичній країні, для яких шлях репресій і несвобод є неприйнятним. І нинішня влада має усвідомити, що Україна й історично, і культурно, і політично була частиною європейського простору, до якого потрібно прагнути. Але й не забувати, що найвища цінність — це цінність права і людської свободи. Лише тоді Україна стане сильною державою, коли навчиться шанувати себе (мову, історію, націю) й іншого, а не грати під чужу дудку. Бо історія має безліч прикладів такого макабричного і фатального витанцьовування…