49. Соціологічна структура особистості.

50.Основні етапи соціалізації особистості, процеси десоціалізації та ресоціалізації

Соціалізація – процес формування людської особистості на основі навчання та

виховання, засвоєння соціальних ролей, суспільного та власного досвіду, що

перетворює людину на члена суспільства.

Необхідність соціалізації пов’язана з тим, що соціальні якості не передаються у

спадок. Вони засвоюються, виробляються індивідом у ході зовнішнього впливу на

пасивний об’єкт. Соціалізація потребує діяльної участі самого індивіда і передбачає

наявність сфери діяльності.

Етапи соціалізації співпадають (умовно) з етапами вікового розвитку індивіда:

1) первинна (рання) соціалізація. Вона пов’язана з надбанням

загальнокультурних знань, з освоєнням початкових уявлень про світ та характери

взаємовідносин людей. Особливим етапом ранньої соціалізації є підлітковий вік.

Особлива конфліктність цього віку пов’язана з тим, що можливість та уміння дитини

значно перевищують передбачені йому правила, рамки поведінки;

2) вторинна соціалізація. Вона пов’язана з оволодінням спеціальних знань та

навичок, із долученням до визначеної субкультури. На цьому етапі розширюються

соціальні контакти індивіда, діапазон його соціальних ролей.

У процесі включення індивіда до системи суспільного розподілу праці

передбачається адаптація у професійній субкультурі, а також одночасна

приналежність до інших субкультур. Швидкість соціальних змін у сучасних

суспільствах призводить до того, що людина повинна засвоювати все нове і

пристосовуватися до нього при одночасній втраті раніше набутого. Ці процеси

назвали ресоціалізацією та десоціалізацією. Коротко розглянемо їх.

Ресоціалізаиція (повторна соціалізація) людини – це процес засвоєння нових

знань, цінностей, ролей, навичок замість старих, недостатньо засвоєних або

застарілих. Триває протягом усього життя індивіда.

Десоціалізація – втрата індивідом певних соціальних цінностей та норм

внаслідок яких-небудь зовнішніх факторів, що супроводжується відчудженням від

усієї групи або соціуму.

Десоціалізація та ресоціалізація – це дві сторони одного процесу, а саме

дорослої соціалізації. У дитячому та підлітковому віці, поки індивід виховується у

сім’ї та школі, як правило, ніяких різких змін у його житті не відбувається, не

враховуючи розлучення або смерть батьків, продовження виховання в інтернаті,

дитячому домі. Його соціалізація проходить плавно та являє собою накопичення

нових знань, цінностей, норм.

Інколи людина потрапляє у такі екстремальні умови, у яких десоціалізація

заходить так глибоко, що перетворюється у руйнування моральних основ особи. Вона

нездатна відбудувати усе багатство втрачених цінностей, норм, ролей. Ресоціалізація

також може бути згубною. Наприклад, українець емігрує у Америку і опиняється

серед нової, невідомої для нього культури, до якої аж ніяк не може пристосуватися,

що інколи закінчується трагічно. Але у більшості відвикання від старих традицій,

норм, цінностей та ролей компенсується новим життєвим досвідом, особливо коли це

відбувається у молодому віці. Відчуження у монастирі передбачає не менш радикальні

зміни у способі життя, але зменшення духовності у цьому випадку не виникає.

Отже, можна зробити висновок, що соціалізація відіграє провідну роль щодо

становлення особистості індивіда, а знання про її етапи, шляхи і вимоги сприяють

його органічному провадженню у суспільні відносини.