10. Україноцентризм філософського світогляду п. Куліша.

Пантелеймон Куліш-одна з яскравих постатей доби першого національного відродження України. (зб. «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», «Основа»), роману «Чорна рада. Протягом життя він не раз від однієї позиції переходив до іншої, відмінної. Та все таки є спільне, що єднає різноманітні і суперечливі прояви творчого «Я» цієї непересічної особистості. Передусім, це відповідність тому типові особистості, що відповідав ідеалові романтичної культури з властивим йому прагненням до постійної еволюції, пошуку гармонії в суперечливому світі, шлях до якої вбачається в переході від однієї крайньої позиції до іншої в ім'я досягнення жаданої єдності. Постійним і незмінним є й той ідейний стрижень, що визначає увесь зміст діяльності П.Куліша. Його утворює проблема національної культури. Місію всього свого життя він вбачав в піднесенні українського народу до національного самоусвідомлення.Ідея України є критерієм, з огляду на який розцінюється все розмаїття явищ навколишнього світу. В основі філософського світогляду П.Куліша характерний для традиції української духовної культури погляд на двояку сутність людини й світу: наявність внутрішнього, сутнісного начала і зовнішнього, яке протистоїть йому. Людина уявляється як осереддя постійної боротьби, що веде між собою «людина внутрішня», «глибина душевна» і «зовнішнє», поверхневе в людині. В «глибокому колодязі» душі людської приховане начало, що визначає сутність її. Тут місце, де здійснюється спілкування людини з Богом. Душа — осереддя міжлюдського спілкування.Виходячи з цього фундаментального дуалізму внутрішнього, «сердечного» і зовнішнього, чужого і ворожого й розробляє П.Куліш ідею України, що стверджується через низку антитез минулого і сучасного, народної мови й мови штучної, хутора і міста, України і Заходу, жіночого й чоловічого начала тощо. Істотним у ствердженні ідеї України є звернення до історії її. Минуле України, як внутрішнє начало, забуто сьогоденням. Акт по збагаченню пам'яті народу знанням його історичного минулого є через те актом «воскресіння мертвих», в результаті якого «із мертвих встане Україна». Справа в тім, що цей акт — власне культурна діяльність, спрямована на відкидання всього зовнішнього, минущого й пробудження вічного, сталого, яке й утворює справжню душу народу. Культурна діяльність уподібнюється до праці землероба, який очищує рідну землю від усього «зовнішнього», допомагаючи «воскресінню» вічного історичного буття. З огляду на антитезу внутрішнього й зовнішнього розглядається надзвичайно болюча на той час проблема мови. За умов пегслідувань і заборон, які встановлював царський уряд на вживання української мови, П.Куліш відстоює свою позицію про «мову серця» і «мову розуму». Протягом всієї історії України в Україні існували дві мови — мова зовнішня, чужа, мова, що здатна була промовляти лише до розуму, а не до серця, і мова, яку зберігав народ, яка відповідала природі його і єдина здатна була виразити найпотаємніші рухи душі. З цього огляду ПКуліш протиставляє хутір як осередок життя людини, не зіпсованої ворожою її душі цивілізацією, де вона може здійснювати безпосереднє спілкування з природою, з вічним й сталим, і чужому українській культурі місту. Справжнім охоронцем українського народного духу є селянин, хуторянин.З цього ж погляду Куліш протиставляє рідну Україну чужій йому Європі — як осередку, де процвітає культура міста.Зрештою, українська культура, з погляду Куліша, несе в собі жіноче начало, оскільки жінка живе більше серцем, ніж розумом, який переважає в діях чоловіків. Звичайно, це не означає, що, обґрунтовуючи ідею України, ПКуліш взагалі заперечував значення здобутків загальнолюдської цивілізації. Він не сприймав її антигуманних засобів і самих цивілізаторів та «просвітителів» з їх «лукавою панською мовою. обґрунтовував українську національну ідею П. Куліш – на основі “хутірської філософії”, через призму “єства душі” людини. Мислитель розглядає людину як духовну сутність, єдність “зовнішнього”, тобто раціонального, й “внутрішнього” – “глибини душевної”. В ньому містяться помисли, думки людини, її переживання, прагнення до добра, відчуття Бога. “Серцем” людина тягнеться до свого (народу, культури, історії, мови тощо), а розумом , “головою” – до чужого, до інших культур, мов. Українець своїм “серцем” пов'язаний з Україною, рідним краєм. “Серце” фактично виступає в П. Куліша як національна самосвідомість, національна душа.