4. Людина як “мікросвіт”. Концепція самопізнання. Кордоцентризм.

Мікрокосмос – це малий світ, світочок, світ людини: це також єдність двох натур:

-«емпіричної» (тілесної) – тінь внутрішньої

-«внутрішня»(справжня,істинна) – божественне в людині

Учення про малий світ – Мікросвіт – є основою філософської системи Сковороди. Сутність малого світу – людини – філософ розкриває, виходячи із концепції двоприродності світу. У людині, як у всьому сущому, є видиме та невидиме, тілесне та духовне, тлінне та вічне, зовнішнє та внутрішнє. Свого справжнього прояву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних витоків.

Мікрокосмос не пасивно відтворює структуру макрокосмосу, а є активним моментом у гармонійній взаємодії з макрокосмосом, бо єство «внутрішьої» людини є Бог.

Гармонія між великим світом і людиною відбувається завдяки творчій ініціативі людини (сродний спосіб життя).

Єство внутрішньої дійсної людини (як у Філона) — сам Бог. Тому пізнати Бога значить пізнати себе самого, служити Богові — значить служити собі самому. любов до Бога є одночасно любов до самого себе. Тому символом людини, що пізнала дійсну Людину, є Нарцис

Два шляхи пізнання: через умовиводи, самопізнання. Якщо божественна сутність все пронизує, то частина її є і у людині. Тому пізнання себе – це пізнання божої природи – пізнання всього світу. Самопізнання – шлях до щастя людини. Самопізнання йде від тіла до думки, мислиться від серця.

«безодня» в людині є «серце», себто джерело думок і бажань людських. Серце позасвідоме (скоріше «над-свідоме» ніж «під-свідоме»), вище і глибше, осередок усього доброго та світлого, Серце наше є дійсною людиною» Голова усього у людині є серце людське. Це центр людської душі, осердя людського в людині, орган самопізнання, самовдосконалення. Це субстанція, що ж основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини (Бог). Тому серце – це Бог.

Але якщо є два світи – видимий – зло, невидимий – добро, то і є два серця. Хоч «серце» і є «іскра», але воно може бути і «попільним серцем», згаслим. Сковорода протиставляє серце «нове» і «старе», «зогріте» і «старе». Чисте серце скріпляється в людині не без боротьби. Ця боротьба і є завданням етичного чину людини. Завдання етичного чину людини, щоб «блаженний ранок у серці світити почав».

5

Ідеї *сродності* та *нерівної рівності*. Поняття щастя.

Сродна праця. Сковорода

Пізнаючи саму себе, людина здатна вимірювати все власними мірками. Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, на погон, за радостями зовнішнього світу. Потім вона доходить до пізнання своєї природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний до своєї природи спосіб життя. Основу такого способу життя, адекватного людській природі, Сковорода вбачав у "сродній праці" як дійсному вираженні людської життєдіяльності, самоствердженні людини. Споживання матеріальних благ, насолоду ними Сковорода не вважав основою людського щастя. Вище блаженство і справжнє щастя приносить людині праця за призванням, праця, що відображує природні нахили людини — "сродна праця". Він був глибоко переконаний у тому, що кожна людина має природний нахил до певного роду діяльності, який може зробити людину дійсно щасливою, бо така праця за вродженим нахилом і обдарованістю є бажаною, виконується з охотою і насолодою. Саме "несродна" праця і є основним джерелом усіх суспільних негараздів, бо за глибоким переконанням мислителя: "Кто умерщвляет науки и художества? — Несродность. — Кто обесчестил чин священничий и монашеский? — Несродность. Она каждому званию яд и убийця...".

Етико-моральне вчення, займаючи центральне місце, Сковорода основував на двох принципах, а саме: "нерівної рівності" та самопізнання. Звернення до названих принципів зумовлюється такими моментами. Сковорода усвідомлює, що здійснення, реалізація об'єктивних загальнозначущих цінностей можливе лише на суб'єктивному індивідуально зумовленому шляху обожнення, уподобання людини Богу, де воля Бога стає єдиним її керівництвом. Однак це не означає, що індивідуальність людини зникає, гине разом із "зовнішньою людиною". Навпаки, вона зберігається, набуває своєї значущості в процесі життя, морального удосконалення, піднесення, адже, з одного боку, усі люди лише "тіні" дійсної людини, рівні перед Богом, з другого — усі вони різні. "Бог, — зазначає Сковорода, розкриваючи названий стан речей, — подібний до фонтана, який заповнює рівний посуд за їх об'ємом. Над фонтаном надпис: "нерівна усім рівність". Ллються із різних рурок різні токи в різні посуди, що стоять навколо фонтана. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що однаково повний". Як "нерівна рівність" кожна людина є "мірою речей" в етичній сфері, бо у безодні людського єства безпосередньо відбивається безодня божественного буття.

Щастя.

У філософському вченні Сковороди не тільки сама сильна і яскрава, але і сама важлива для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом.

У попередніх главах вказувалося, що у вченні Сковороди щастя людини не зв'язується з все більш повнішим задовільненням її потреб.

У Сковороди розуміння щастя має більш глибоке коріння. Суть щастя він зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: "…Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити. …" - яким Сковорода відкриває свій трактат трактат під назвою "Ікона Алкивіадська". Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську "природу" від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому "не жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день".

Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть "чесного життя" і "чистої совісті". Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця - це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів.

Такій праці Сковорода дає визначення "споріднена". Розділення людей, що займаються "спорідненою" і "неспорідненою" працею - це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства. Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона

зробила мавпу людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи і щастя, або джерела страждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об'єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям - "споріднена" праця. Праця ж "неспоріднена" - джерело

деградації і людини, і людського суспільства.

6

Етико-гуманістичні погляди. Тлумачення соціального зла та шляхів його подолання.

За тодішніх умов етико-моральне вчення Сковороди, як і сама його філософія, отримує релігійне забарвлення. При всій неортодоксальності відношення Сковороди до релігії, своєрідності тлумачення ним Бога, досягнення вищого блаженства пов'язується тут із з'єднанням душі з Богом, прилученням до божественного єства. Гармонізація відносин людини, світу, Бога розкривається Сковородою через своєрідну проміжну ланку — світ символів. Усе це, разом взяте, надає філософії Сковороди вигляду християнського містицизму як специфічного типу філософствування. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. На його думку, Бог як всемогутня сила, що стоїть над світом, природою і людиною, не існує. Бог — всюдисущий, невидима натура, яка витримує усе, Господь, Цар, Отець, Розум, Істина, закон і глас сутнього. Божественна природа має первинність перед матеріальною, бо в природі сильніше те, що невидиме. Однак ні матерія не є Богом, ні Бог не є матерією. Бог перебуває у матерії, поза нею і вище неї. Матерія характеризується у Сковороди виразами і значеннями, трактується майже як небуття, неіснуюче: "місце", "поле слідів Божих", "пуста матерія", "зовнішність". Водночас, стверджуючи первинність внутрішнього, божественного, духовного, він наголошував на вічності і неперехідності матерії.

У загальному контексті суджень Сковороди Бог ототожнюється з природою. "Природа", "Натура" є лише одне з імен, якими ми можемо визначити Бога. Світ перебуває в постійному невпинному русі, що є своєрідним рухом протилежностей, антитез. Усе в світі рухається через протилежності у колі і таким чином примирює суперечності, бо у колі все повертається до самого себе і до свого початку. Оскільки внутрішнє, духовне є дійсним Богом і істиною в людині є Бог, то істинно людське визначається не його тілом, тілесною організацією, а духом, свідомістю, волею, світом внутрішніх переконань. Саме через "чисте", "нове" і "світле серце" проявляється дійсна людина, здійснюється її обожнення. Оскільки дійсна людина рівна Богу, єдина в усіх нас і в кожному ціла, то любов до Бога є одночасно любов'ю до самого себе, яка символізується Сковородою образом Нарциса. У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря — повинен спочатку виміряти себе» («Наркіс»). Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, він розглядав як Богопізнання. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками». Тому Біблія для нього — особливий світ символів, центральним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Головна мета кожного символу Біблії — допомогти людському розуму пізнати духовні начала, невидимості.

Соціальне зло.

Соціально-професійну структуру суспільства Сковорода розглядає статичним: є набір “сродностей” й відповідних їм суспільних видів діяльності – професій, посад тощо: “сто сродностей, сто звань”. Виходячи із паралельності” їхнього співіснування, автор помилково інтерпретує соціальну структуру суспільства, оскільки вбачає заподій соціальної нерівності в передвизначеному “неравному всім рівність”, котре можна подолати відомими засобами самопізнання і вибору відповідного заняття (бо сокола, а чи не черепаху можна навчити літати). Принаймні, такий вигляд має проблема соціальної нерівності в його інтерпретації.

Проте Григорій сковорода був мудрою людиною, філософом, він бачив існуюче соціальне зло, нерівність й несправедливість, й його ставлення до цого – негативне, осудливе, але й це осудження зовнішнього спостерігача, котрий переконаний у нездоланності існуючого зла, хоча шляхи і рецепти подолання цого йому відомі. Цю особливість соціального протесту Сковороди проти “світу лукавого” його кумирів та ідолів тонко підмітив Іван Франко, підкресливши, що мислитель цінив над усє свободу й бачив дуже добро, що для його поглядів й ідеалів, його вдачі й моральної чистоти не було б місця в суспільній ієрархії.

Спосіб життя Григорія Сковороди був відповідний його особистим переконанням, ідеалам й вченню в цілому. Народний мудрець мріяв про ідеальне сус-пільство, засноване за принципами свободи людської взаємоприязні та щастя.

Виходячи із розуміння двоїстої природи людини, він створює модель ідеального суспільства на основі осягнення смислу Біблії як символічного світу. Тому суспільний ідеал, а вірніше – ідеал суспільства Сковорода уособлює (й це є цілком логічно) у вченні про “горній Єрусалим”.

У роботи “Книжечка про читання священного писання, названа дружина Лотова» Сковорода описує ідеал суспільства, суспільних відносин й цінностей, в яких він вбачає “сім’я істини”, вилученої на основі символічної інтерпретації Біблії. Направду ж мислитель переносити свій ідеал людських земних взаємин в “горню республіку”, де 2новый світ образу і люд божий, земля живих і царство любові, гірський Єрусалим; і, понад підлого азіатського, є вышний. Ні там ворожнечі і розбрату. Ні, у неї республіці ні старості, ні статі, ні різниці – робити загальне. Суспільство у коханні, любов, у бога, Бог у суспільстві. Відтак кільце вічності. Від людей це невозможно».

Таким чином, ідеал суспільства і соціальних відносин Сковорода вбачає над світі матеріальних, уречевлених предметних відносин, а й у відносинах, що спираються на глибинні духовні і моральні засади, на внутрішні переконання людини, котра здатна керувати тілом й тілесними пристрастями, котрі суперечать божественному і людському духовні, ідеалам добра, щастя, та істини.

7

Естетичні та педагогічні погляди Сковороди

Свої педагогічні погляди він виклав у діалогах, віршах, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено притчі “Вдячний Еродій”, “Убогий жайвороно”, “Байки Харківські”. Педагогічні погляди Сковороди втілюють основні напрями прогресивної педагогіки: демократизм, гуманізм, високу моральність, любов до Батьківщини і народу. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, відстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання – підготовка вільної людини, гармонійно-розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, хімію, логіку, іноземні мови, механіку, музику, філософію, медицину та інші науки. Особливу роль відводив формуванню моральних якостей особистості, зокрема таких, як любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, сила волі, почуття людської гідності. Значної уваги Г.Сковорода надавав фізичному вихованню людей, яке повинно починатися ще до народження дитини і полягати в здоровому способі життя батьків, у турботі про матір у період вагітності й вигодовування дитини. Фізичному вихованню сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Дбав про естетичне виховання, яке має облагороджувати людей, допомагати у житті і праці. Засобами естетичного виховання повинні бути поезія, музика, народні пісні, краса природи, образотворче мистецтво. Першими вихователями дитини вважав батьків, а тому зневажливо ставився до тих батьків, які передоручали виховання своїх дітей іншим, порівнював їх із зозулями, що підкидають яйця в чужі гнізда. Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Школа, на його думку, має бути доступною для всіх, з безплатним навчанням. Розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості. Радив правильно дозувати матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов’язувати теорію з практикою, навчання з життям. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова, бесіда. У вихованні пропонував такі методи, як бесіда, роз’яснення, поради, приклади, радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Висунув ряд вимог до вчителя, зокрема до його знань, благородства, любові до дітей, до своєї справи, повинен бути прикладом для інших в усьому. Г.С.Сковорода був, безумовно, найсамобутнішим мислителем того часу, недарма його називали “українським Сократом”. Григорій Сковорода стверджував, що кожна дитина від природи здібна, має певні таланти, і завдання батьків насамперед полягає в тому, щоб побачити і розвинути ці таланти, не силувати дитину до тих занять, які їй не до вподоби, але по змозі сприяти розвиткові її природних нахилів. Сковорода наголошував на тому, що варто привчати дітей до праці. Філософ стверджував, що не треба примушувати дітей працювати або пропонувати їм тяжку працю, яка стане тільки мукою. Майстерність вихователя в тому, аби вибрати такі обсяги праці і такі завдання, які б давали дитині задоволення, щоб маленька людина з дитинства збагнула, що праця — це не неприємна необхідність, а безмежне щастя бачити плоди власних зусиль, результат власної творчості... Саме тому Григорій Сковорода засуджував батьків, які розпещують своє дитя, бо з такої дитини не виросте працьовита, беручка до роботи людина, але людина, яка намагатиметься власну роботу і відповідальність за свої дії перенести на інших. За часів Григорія Сковороди та й пізніше також була така «мода» — запрошувати дітям закордонних гувернанток. Але талановитий педагог дуже різко висловлювався проти такого підходу, бо в гонитві за престижем втрачається одна з головних засад виховання — йдеться про принцип народності виховання. Адже дитина житиме в суспільстві, вона має бути вихована в дусі народних традицій, народної мудрості та моралі, в середовищі рідної мови.