115 Спадковий договір.

Стаття 1302. Поняття спадкового договору

1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Стаття 1303. Сторони у спадковому договорі

1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.

2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.

Стаття 1304. Форма спадкового договору

1. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Стаття 1305. Обов'язки набувача у спадковому договорі

1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя

1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.

2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.

Стаття 1307. Забезпечення виконання спадкового договору

1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.

2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.

3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.

У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.

Стаття 1308. Розірвання спадкового договору

1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.

2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

116. Момент виникнення права власності. Здійснення права власності.

За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов'язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 334 ЦК).\

З цього можна зробити принаймні два висновки: для набуття права власності на майно потрібно два правочини -договір, який є підставою набуття права власності, та передання майна, який є способом набуття права власності; правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов'язання (договору) і речового права (власності).

Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов'язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на неї на іншу особу - набувача. Адже, за загальним правилом, право власності на майно, що є предметом консенсуального договору, виникає не одномоментно з його укладенням. Виняток становлять реальні договори, які вважаються укладеними з моменту передання майна. Набуття права власності на майно за договорами, які потребують нотаріального посвідчення, пов'язане з цим посвідченням (ч. З ст. 334 ЦК), а право на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає з дня реєстрації права на нього (ч. 4 ст. 334 ЦК).

Відтак набуття права власності відповідно до ЦК пов'язано з: а) переданням майна; б) нотаріальним посвідченням договору; в) державною реєстрацією права на нерухоме майно.

Переданням майна є його вручення однією особою іншій із наміром перенести право власності. У такому разі не викликає сумніву наявність правочину, який є наслідком виконання сторонами умов договору і являє собою дії з передання (та відповідно прийняття) майна.

Зайвим є передання, коли: набувач вже володіє річчю (наприклад, при набутті права власності орендарем, який і так вже тримає в себе цю річ, що була йому передана ще при укладанні договору оренди. Схожа ситуація спостерігається при перетворенні юридичної особи, внаслідок чого майно, що належить одній юридичній особі, з її перетворенням на іншу не передається останній, а вважається таким, що їй належить. Наприклад, коли у процесі приватизації державна юридична особа перетворюється на акціонерне товариство); річ, яку відчужує власник, перебуває у іншої особи, і тому фактично власник поступається правом на позов.

Способами передання є: а) вручення майна як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самим майном; б) вручення "замінника" майна - коносаменту або іншого товарно-розпорядчого документа на майно, внаслідок чого без фізичного переміщення майна "з рук у руки" воно вважається переданим набувачеві; в) здавання речей на пошту, організації зв'язку перевізникові для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки (ч. 2 ст. 334 ЦК).'

Інші моменти набуття права власності за договором: нотаріальне посвідчення договору в разі якщо такий договір потребує нотаріального посвідчення згідно з ч. 1 ст. 209 ЦК; набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально (така можливість передбачена ст. 220 ЦК).

Право власності на нерухоме майно підлягає державній реєстрації відповідно до Закону "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", і тому у набувача за договором право власності на нерухомість виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Момент набуття права власності на майно, що виникає з первісних підстав.

Хоча момент набуття права власності традиційно розглядається стосовно похідних способів набуття цього права, але він є вагомим і при первісних способах. Право власності виникає:

- за набувальною давністю: зі спливом встановленого строку або з моменту державної реєстрації права на нерухоме майно (абз. З ч. 1 ст. 344 ЦК);

- при створенні нової речі -у момент її створення, оскільки власника у неї не було, бо не було самого об'єкта права власності до його створення;

- на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо)-г моменту завершення будівництва (створення майна) (ч. 2 ст. 331 ЦК); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає такій реєстрації.

Про здійснення права власності йдеться у статтях 316, 319 ЦК, згідно з якими особа здійснює своє право на майно: а) відповідно до закону; б) за своєю волею; в) незалежно від волі іншої особи; г) на власний розсуд; д) шляхом реалізації правомочностей власника володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном; е) вчиняючи щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, зокрема; є) використовуючи своє майно для підприємницької діяльності (ст. 320 ЦК).

Загальними гарантіями здійснення права власності є забезпечення всім власникам рівних умов здійснення своїх прав (ч. З ст. 319 ЦК);

невтручання держави у здійснення особою права власності (ч. 6 ст. 319 ЦК); непорушність права власності -ст. 321 ЦК.

Здійснення права власності відбувається прямо або опосередковано. Перше характерне для приватних власників, друге - для публічних власників (народу України, держави, територіальних громад), які здійснюють свої права через уповноважених осіб. Можливе й поєднання цих способів здійснення права власності, наприклад, це стосується використання і, зокрема, експлуатації житла, яке може здійснюватися власниками як безпосередньо, так і шляхом створення об'єднань (ст. 385 ЦК).

117. Цивільна правоздатність юридичної особи: загальні положення.

У юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно від моменту її створення і припиняються також одночасно від дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її створення чи припинення відповідно. Тому для юридичних осіб розрізнення цих категорій зазвичай не має значення. \

Зміст цивільної правоздатності юридичної особи можна розкрити за допомогою таких можливостей: 1) юридичні особи здатні бути суб'єктами речових прав (ст. ст. 115, 318, 325 ЦК). ЦК відносить до роду речових прав такі їх види як: право власності та речові права на чуже майно - право володіння, сервітут, емфітевзис та суперфіцій, тоді як в ГК, окрім права власності, названі такі права юридичних осіб на майно як право господарського відання та право оперативного управління (ст. 136, 137 ГК); 2) юридичні особи здатні вчиняти правочини, займатись підприємницькою діяльністю, не забороненою законом (ст. ст. 3, 208 ЦК); 3) самостійно або спільно з іншими суб'єктами створювати (засновувати) юридичні особи (ст. 114 ЦК), отже мати корпоративні права; 4) юридичні особи можуть спадкувати майно за заповітом фізичної особи (ст. 1222 ЦК), при цьому самі не можуть заповідати своє майно, яке переходить їх правонаступникам в результаті її припинення (ст. 104 ЦК); 5) юридичні особи можуть набувати на підставі договору чи вказівки закону виключні майнові права на результати інтелектуальної діяльності - комерційне найменування, твори, об'єкти суміжних прав, винаходи, корисні моделі промислові зразки, засоби індивідуалізації товарі, послуг та учасників цивільного обороту (ст. 427, 429, 430 ЦК); 6) особисті немайнової права (ст. 94 ЦК). Окрім здатності мати суб'єктивні права, юридична особа має право захищати свої порушені цивільні права та інтереси (ст. 15, 16 ЦК), в тому числі на самозахист (наприклад, застосування оперативно-господарських санкцій), також право на відшкодування майнової та моральної шкоди (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК). До заходів самозахисту належать не всі оперативно-господарські санкції, тому що деякі з них (переведення на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату) виконують функцію охорони, а не захисту.

У ч. 1 ст. 91 ЦК 2003 р. всіх юридичних осіб визнано здатними мати такі ж права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Універсальна (загальна) правоздатність дає юридичній особі можливість брати участь у будь-яких цивільних правовідносинах. Обмеження цивільної правоздатності юридичної особи допускається лише за рішенням суду. 2. У ч. 3 ст. 91 ЦК встановлено єдине обмеження, яке має загальний характер на здійснення юридичною особою певної діяльності та вчинення правочинів, пов'язаних з такою діяльністю: законом може бути встановлено, що певні види діяльності юридична особа може здійснювати лише за наявності ліцензії.

. Що стосується юридичних осіб публічного права, то їх цивільна правоздатність має кваліфікуватись як суто спеціальна. Якщо її зміст не визначений законом чи відповідно до закону, зміст правоздатності має визначатись так, як вона випливає із цілей та задач таких юридичних осіб, що встановлені відповідним актом законодавства. Окрім цього, певним видам юридичних осіб приватного права притаманна обмежена (цільова, спеціальна) правоздатність, наприклад, ст. 86 ЦК встановлює, що непідприємницькі товариства та установи можуть провадити підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом, якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

5. Юридичні особи мають не тільки майнові права, а й широкий обсяг особистих немайнових прав фізичної особи, які закріплені в главах 20, 21, 22 ЦК, за винятком тих, які за своєю природою не можуть належати юридичній особі. Права юридичної особи на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати, визнаються і захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб (ст. 94 ЦК).