Змістовий модуль V. Українська художня культура ХХ ст.

Тема 11. Образотворче мистецтво.

Вступ

Хронологічні межі останнього роз­ділу посібника охоплюють тривалий період. У XX ст. європейський гума­нізм із його вірою в розум людини по­чав утрачати історичний оптимізм під впливом планетарних подій. З одного боку, цей період позначений перемо­гою національно-визвольних змагань колоніальних народів і крахом тоталі­тарних режимів, проривом у космос і розщепленням атома. З другого - це доба світових війн, національно-релі­гійних конфліктів, небачених еколо­гічних катастроф (Хіросіма, Чорно­биль), міжнародного тероризму. Куль­тура перестала виконувати стабіліза­ційну роль, а криза культури призве­ла до кризи людяності. Перед су­спільством постали глобальні супе­речності, які неможливо розв'язати без докорінних змін у світогляді лю­дини. Все це зумовило перехід до но­вого - ймовірнісного - стилю мислен­ня з притаманними йому плюраліз­мом, полікультурністю, толеран­тністю, поліфонією світоглядних уявлень.

Плюралізм (від.лат.множинний) – визнання множинності істин.

Полікультурність – розуміння і прийняття культурної своєрідності народів світу, що веде до обміну цінностями, активної взаємодії представників різних культур.

Толерантність (від.лат.терплячий)- терпимість до чужих поглядів, вірувань.

XX ст. - це час виникнення нових видів мистецтва (кінематограф) і но­вих форм синтезу мистецтва (від ко­льоромузики до сучасних нетрадицій­них арт-практик), нових художніх реа­лій, що формуються на перетині художньої і технічної творчості (net-культура), це епоха модернізму і постмодернізму.

Модернізм виник на початку XX ст. у Західній Європі як реакція на нестабільність суспільного життя й розчарування у світоглядних уявлен­нях та естетичних цінностях минуло­го. Калейдоскоп художньо-стильових напрямів модернізму сформувався на ідейному ґрунті заперечення ідеалів реалістичного мистецтва і протистав­лення їм нових форм - абстрактних або надто експресивних. Митці-новатори намагалися нетривіальними засо­бами передати своє відчуття ірраціо­нальності світу. Водночас чимало письменників, художників і компози­торів продовжували працювати в реа­лістичному стилі, що існував пара­лельно з художніми течіями авангар­дизму. У творчості деяких митців ду­же своєрідно поєднувалися традиції й новаторство. Символічними щодо цьо­го є постаті художника Пабло Пікассо й композитора Ігоря Стравінського - митців світової слави, які за три­валу творчу діяльність зверталися до різних стилів і напрямів - від модер­ністських до неокласичних.

Художня картина світу відрізняєть­ся від наукової наявністю національ­ної ідеї-образу, що пронизує жанрово-видове розмаїття мистецтва. Саме не­перервні пошуки національного есте­тичного ідеалу характерні для україн­ського мистецтва, що стало яскравою складовою загального культурного розвитку.

XX ст. - надзвичайно складна і супе­речлива доба в історії України. її культурно-історичний поступ являє со­бою нерівномірне чергування злетів і падінь. Умовно його можна поділити на кілька етапів:

■ перші перехідні десятиліття, що по­значилися хвилею соціальних змін та інтенсивними модерністськими екс­периментами в галузі мистецтва;

■ найчорніші у вітчизняній історії де­сятиліття репресій, голодомору, ли­холіть Другої світової війни та по­воєнної розрухи, що супроводжува­лися насаджуванням культурних міфологем через офіційне мистец­тво;

■ піднесення мистецького життя у пе­ріод відлиги ~ творчість україн­ських митців-шестидесятників і фор­мування у часи так званого застою новітніх арт-практик вітчизняного андеґраунду - альтернативи соцреалізму;

■ національно-культурне відродження в незалежній державі та виникнення перших ознак кіберкультури.

У цьому неоднозначному і стрибко­подібному процесі, який із погляду сьогодення, немов із висоти пташино­го лету, нагадує могутній гірський кряж, об'єднавчу культуротворчу роль відігравало устремління прогре­сивного українства до національного і державного самоутвердження.

Перша світова війна, революційні події, громадянська війна та інші по­літичні катаклізми початку століття загалом негативно позначилися на розвитку вітчизняної культури. Водночас різні верстви українства прагну­ли кардинально змінити світ за допо­могою суспільних і культурних ре­форм. Культурно-освітній рух, що роз­почався за часів діяльності Централь­ної Ради, набув нечуваних раніше масштабів: створено мережу середніх і вищих навчальних закладів, розпо­чалася українізація освіти, налаго­джувалася бібліотечна і видавнича справа, зокрема значно зріс випуск україномовної періодики, створюва­лися численні професійні та аматор­ські колективи - театральні, хорові, танцювальні. Унікальні здобутки пер­шого президента Української академії наук Володимира Вернадського, ґрун­товні дослідження філолога-сходознавця академіка Атангела Кримсько­го та інших українських учених виве­ли вітчизняну науку на світовий рі­вень. Культурно-просвітницька робо­та, започаткована гетьманським уря­дом, продовжувалася і в перші роки радянської влади, але під іншими іде­ологічними гаслами і з орієнтацією на інші суспільно-духовні цінності.

Усе це створювало сприятливі перед­умови для розвитку різних форм ху­дожньої творчості: сповненої оптиміз­му пісенної «епохи Дунаєвського», українського модернізму в художній літературі і театрі (М. Коцюбинський, М. Хвильовий, П. Тичина, Лесь Курбас), авангарду в образотворчому мис­тецтві (О. Богомазов, В. Єрмилов, О. Екстер, К. Малевич). Ідеї динаміч­ного живопису, поєднання звуку і ко­льору втілював В. Баранов-Россіне, який сконструював оптофонічний апа­рат. Ці концерти стали сенсацією у культурному світі. Нові обрії відкри­вала школа монументального мистец­тва Михайла Бойчука, під впливом технічних винаходів інтенсивно розви­валася архітектура (В. Городецький, Ф. Кричевський). Першими фільмами геніального режисера Олександра Дов­женка утверджувалося молоде україн­ське кіномистецтво. Особливу роль у мистецькій атмос­фері тих часів відігравали представ­ники літератури. На вірші Павла Ти­чини, Володимира Самійленка, Васи­ля Чумака, Олександра Олеся, Григо­рія Чупринки, Спиридона Черкасенка та інших поетів композитори створю­вали вокальну і хорову музику високо­го громадянського звучання. Виразни­ком ідеалів демократичної української інтелігенції був О. Олесь, у романтич­ній поезії якого емоційно і своєрідно відлунювалися образи тієї бурхливої й неоднозначної епохи:

Живи, Україно, живи для краси, Для сили, для правди, для волі! Шуми, Україно, як рідні ліси, Як вітер в широкому полі.

Гаслом модернізму, за висловом поета Миколи Вороного, було «уник­нення реалістичних зображень», щоб вирватися з рамок вузького просвіти­тельства. У річищі модерністських по­шуків формувалася нова генерація ук­раїнських письменників, художників, театральних і музичних діячів, на твор­чості яких позначився вплив європей­ських художніх течій. В атмосфері за­гального художнього піднесення ак­тивно взаємодіяли різні стилі, утвер­джуючи нові ідеї, теми, образи й фор­ми художнього вираження.

«Розстріляне Відродження» - тер­мін, що вичерпно характеризує траге­дію української культури 30-х років. Масові репресії знищили ціле поко­ління діячів вітчизняного мистецтва. Було згорнуто українізацію науки та освіти, заборонено вільні угруповання митців (замість них створювалися Єди­ні спілки радянських письменників, композиторів, художників, що вкрай негативно позначилося на новатор­ських тенденціях у мистецтві).

Однак попри всі згадані історичні обставини українська культура про­довжувала свою поступальну ходу. Знаменною віхою стало возз'єднання Східної і Західної України у вересні

1939 р., коли реалізувалася споконвіч­на мрія українців по обидва боки Збру­ча. Проте ідея єдності всіх національ­но-культурних сил отримала міцне по­літичне підґрунтя лише в останньому десятилітті XX ст. - після проголошен­ня України незалежною державою.

Катастрофічні наслідки Другої сві­тової війни, що стала трагедією для всіх європейських народів, підірвали матеріальний фундамент культури. Чи не найтяжчих утрат зазнала при цьо­му Україна. На її території було зруй­новано величезну кількість історико-культурних пам'яток, пограбовано музеї, театри, храми, знищено або ви­везено мистецькі цінності. Фашизм завдав нищівного удару по вірі людей у справедливість. Глибокий песимізм, що виник у душах людей, позначився на художніх творах того часу. Симво­лами протесту проти жахів війни ста­ли «Герніка» П. Пікассо, «Ленінград­ська симфонія» Д. Шостаковича, ан­тифашистські романи К. Чапека і ба­лади Б. Брехта.

Проте, незважаючи на воєнне лихо­ліття, у творчості кращих українських митців пробивався живий струмінь ду­ховності, надії та віри. У повоєнний період тема патріотизму, оспівування героїзму народу стала однією з про­відних для багатьох письменників (М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри), художників (М. Дерегуса, В. Касіяна, О. Шовкуненка), кінорежисерів (О. Довженка, Т. Левчука, Л. Вико­ва), які у своїх творах намагалися правдиво відображувати історичні по­дії. Деякі українські митці досягли в цьому творчих вершин. Пригадаймо документальні кіноепопеї О. Довжен­ка та фільми Л. Бикова («У бій ідуть тільки «старики»), Український квін­тет і Третю симфонію Б. Лятошинського, Симфонічні фрески Л. Грабовського за мотивами малюнків Б., Пророкова «Це не повинно повторитися!». Світове визнання здобув роман О. Гончара «Собор», що закликав людство до збереження культурної спадщини. У цьому творі художніми засобами втілено ідеї, суголосні знаме­нитому «Пакту культури Миколи Реріха».

Розвиток української культури по­воєнних років відбувався за вельми складних умов. Нова хвиля сталін­ських кампаній проти «українського націоналізму» викликала опір свідо­мої інтелігенції. Партійно-ідеологічне керівництво культурою надзвичайно обмежувало свободу творчості митців. Диктат влади позбавляв художню творчість польоту фантазії, відсут­ність експериментальних стильових пошуків, притаманних західноєвро­пейській культурі, призводила до так званого застою - ідеологічної заангажованості, тенденційності.

До кращих здобутків національної культури в умовах відлиги належить спадщина вчених світового рівня (Є. Патона, В. Глушкова, О. Антонова, О. Богомольця, М. Амосова), творчість молодої генерації поетів-шістдесятників (В. Симоненка, Л. Кос­тенко та ін.), художників (Т. Яблонської, В. Зарецького та ін.), україн­ське «поетичне кіно», яскравим пред­ставником якого був Іван Миколайчук, музика композиторів-шістдесятників (В. Сильвестров та ін.).

У 60-90-х роках відбувається сти­льове оновлення художньої творчості, поширюється експериментаторство в галузі сучасних художніх технік, з'яв­ляються нові мистецькі жанри. Поряд із професійним активно розвивається народне мистецтво, зокрема декора­тивно-ужиткове .

Значним успіхам нашої країни у сфері естетичного виховання сприяла музика українських композиторів для дітей, діяльність лялькових театрів і театрів юного глядача (ТЮГів), дитя­чі кіно- і мультфільми, створені на Київській та Одеській кіностудіях.

Після проголошення незалежності України розпочалося відродження різних сфер національної художньої культури, яка щедро компенсує втра­чений за сторіччя бездержавності час. Якщо в офіційному радянському мис­тецтві впродовж тривалого часу пану­вав єдиний метод - соціалістичний ре­алізм, який штучно нав'язувався, то в сучасному художньому просторі України своєрідно переосмислюються сти­льові зарубіжні інновації, що набува­ють національної своєрідності на віт­чизняному ґрунті. Зняття ідеологічних пут і обмежень надало можливість для виявлення заборонених раніше цінно­стей, що прискорило інтеграцію укра­їнського мистецтва в європейський і світовий культурний простір.

Наприкінці XX ст. стало очевид­ним, що людство впевнено прямує до нового - постіндустріального інфор­маційного суспільства. У 70-х роках у західній культурі відбувся перехід від модернізму до постмодернізму. Ім­пульси постмодернізму відчутні у формуванні різних напрямів новітньо­го українського мистецтва, що утво­рюють строкату художню картину - мозаїку, в якій поєдналися стилі нео-(необароко, неокласицизм, неофольклоризм тощо) і net з колосальними художніми можливостями сучасних технологій. Водночас у надрах сучас­ної культури виникає безліч кризових моментів. Замість єдиної світоглядної основи мистецтва спостерігається різнобарв'я стилів (еклектика), співісну­вання різних духовних світів.

Віру у всемогутність науки і техні­ки, їх вирішальну роль у динаміці культурного поступу було істотно пі­дірвано із поширенням у світі масової культури - комерціалізованої культу­ри споживання, засилля реклами та ін­дустрії розваг. Через мас-культ (кіч) пропагуються квазіцінності - гедо­нізм ((від. грец. Насолода) філософсько-етичне вчення, згідноз яким найвищим благом, метою життя є насолода), прагматизм, меркантильність (меркантильний - від фр.торговець) – комерційний. У переносному значенні – корисливий, пов'язаний з матеріальною вигодою), бездуховність. Через потужні канали ЗМІ відбувається маніпулювання і де-естетизація свідомості, насаджується артизована мова рекламних стереоти­пів, штампів і кліше. Зразки нової вір­туальної культури заступають тради­ційний художній образ. За таких умов саме мистецтво покликане стати опо­рою людини в пошуку сенсу життя, а митець - морально-естетичним камер­тоном у становленні ціннісних орієнта­цій особистості.

Проте літературний і театральний постмодернізм іронізує над реаліями світу, висміює традиції, заперечує од­вічні цінності. Це породжує безнадію в душі беззахисної маленької людини на сцені життєвого театру абсурду, страх перед непередбачуваним май­бутнім і замкненість у власному «Я».

В умовах постмодернізму активізу­ється тенденція до синтезу мистецтва. Якщо у першій половині XX ст. світ був здивований новаторством «музич­ного живопису» («Імпровізації» В. Кандінського і «Сонати» М. Чюрльоніса), намаганням художників відобра­зити рух у площинних композиціях («Зебри» В. Вазареллі, геометричні абстрактні композиції в квадратах і ромбах П. Мондріана з ілюзією ру­ху), то сучасні митці долають просто­рові межі звичайної картини і праг­нуть наблизити живопис до реальнос­ті, зокрема, використовуючи засоби те­атралізації. Як наслідок, утворюють­ся оригінальні просторово-динамічні світлові вистави. У музичній культурі також спостерігаємо різні форми син­тезування,, наприклад, елітарних і ма­сових жанрів (рок-опера, симфо­джаз), візуалізації та звучання (відео-кліпи).

Таким чином, художня культура XX ст. - це довгий і складний шлях еволюційного зростання, втрат і здо­бутків. Це наша історія, яку треба вивчати, аналізувати, критично, оці­нювати, а найважливіше - сприймати, розуміти й захоплюватися її найвищи­ми цінностями. З українським мис­тецтвом, яке завжди жило в серцях мільйонів українців, нині з великим інтересом ознайомлюються народи ін­ших країн світу. На початку XXI ст. людство відкриває нову сторінку сво­го художнього літопису, в якому про­глядаються контури культури май­бутнього. У ньому, сподіваймося, віт­чизняна художня культура посяде гідне місце.

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Шлях, який пройшло українське образотворче мистецтво за минулі сто років, був надзвичайно цікавим, але водночас важким і тернистим. На ньо­му сталося стільки змін і несподіва­нок, як ніколи раніше. Великою мі­рою особливості українського обра­зотворчого мистецтва XX ст. зумовле­ні історичними обставинами і соціаль­ними потрясіннями, що відбувалися в нашій державі.

МИСТЕЦТВО ПОЧАТКУ XX ст.

Упродовж перших трьох десятиліть образотворче мистецтво України розви­валося під знаком кардинальних зру­шень у художній свідомості, поглядах на завдання та цілі мистецтва. Це був час революційних змін не лише в істо­рії суспільства, а й у культурі. Класич­ні традиції співіснували з пошуками но­вої художньої мови, нових стилів і нап­рямів, засобів художнього вираження.

СТИЛЬ МОДЕРН

На початку століття в Україні, як і в усій Європі, запанував новий ху­дожній стиль - модерн (від фр. новіт­ній, сучасний), останній з великих художніх стилів європейського мис­тецтва. На думку провідників цього стилю, мистецтво передовсім має бути красивим. Джерело краси вони знахо­дили в природі. Вільні, невимушені, асиметричні обриси природних форм, насамперед рослинних, відтворювали архітектори, скульптори, живописці, графіки, дизайнери. Вони також вва­жали, що людина і все, що її оточує, -частинки єдиного цілого, що перебува­ють у єдиному космічному коло-оберті життя, і намагалися передати це у своїх творах. Головним виразовим засобом у мистецтві модерну була лі­нія - плавна, співуча, звивиста, що часто підпорядковувала собі всю ком­позиційну будову твору.

Особливого поширення стиль мо­дерн набув в архітектурі. Вулиці бага­тьох українських міст зберігають за­будову початку минулого століття з характерними ознаками модерну - ви­користанням у декоративному оздо­бленні будинків вишуканих орнамен­тів з рослинними мотивами, зобра­жень фантастичних тварин, людей, масок, часто - вільним, асиметричним розташуванням елементів.

Одним із найцікавіших, Найоригінальніших витворів стилю модерн, справжньою окрасою столиці України є так званий будинок з химерами¹ архітектора Владислава Городецького.

Химера – 1) в грецькій міфології чудовисько з головою та шиєю лева, тулубом кози та хвостом дракона;