Музична культура хіу-хуі ст.

Ідеї Відродження і Реформації не обминули й Україну. Однак тут їх ви­яв мав певну специфіку, оскільки формувалися вони у процесі складно­го взаємопроникнення різних куль­тур. У нашаруванні художніх стилів важко виокремити «чисту готику» або «чистий Ренесанс», тому краще гово­рити про існування української куль­тури польсько-литовської доби. Деякі дослідники, узагальнюючи ознаки культур українського, білоруського, литовського та польського пограниччя, називають період ХІУ-ХУІ ст. східнослов'янським Відродженням (подібно до Північного Відродження в західноєвропейських країнах, яке підхопило цей напрям від італійсько­го, так званого Високого Відроджен­ня). У цей час на українські терени хвилею покотилися західні ідеї, змі­нивши візантійські художні орієнтації на ренесансно-гуманістичні.

Ідеали й тематика світського музич­ного мистецтва європейських країн майже не знайшли в Україні сприят­ливого ґрунту, адже світська художня культура ще була недостатньо поши­реною в містах і панських маєтках. Певною мірою ренесансні ідеї вияви­лися в церковній музиці, в надрах якої зароджувався музичний професіо­налізм. На народну творчість, яка ма­ла потужні традиції минулого, знач­ний вплив почало справляти козац­тво - нова верства української люд­ності, що вийшла на суспільну арену поряд із духівництвом, міщанством та селянством.

Народна творчість

У фольклорі спадкоємний зв'язок із давньоруськими традиціями по змогла перервати навіть монголо-татарська навала. Пісенна творчість до­сягла нових вершин у новому оригі­нальному епічному жанрі – думах. У середовищі XV-XVI ст. як худож­нє відображення героїко-патріотичних устремлінь поневоленого народу. Пое­тика і мелодика цих творів генетично пов'язані з билинами і мають певну спорідненість із плачами й голосіння­ми (наприклад, в епізодах оспівуван­ня смерті козака). Розвивали думні традиції українського народу козаки-кобзарі.

Головна тематика дум – відобра­ження героїчних сторінок української історії, а також морально-етичні ас­пекти й непересічні події суспільного життя. Герої епічних творів завжди були носіями високої моральності, ви­разниками національних інтересів, патріотами, які безмежно любили рід­ну землю (як, наприклад, персонажі «Думи про козака Голоту», «Думи про Марусю Богуславку», «Плачу не­вільників», «Втечі трьох братів із города Азова»).

Українські думи поділяють на три основні групи:

■ давні думи про турецько-татарську неволю;

■ новіші думи про національно-виз­вольну війну проти польсько-шля­хетського панування (що набули по­ширення за козацько-гетьманської доби);

■ «моралізаторські» думи на родин­но-побутову тематику.

З-поміж інших фольклорних жан­рів думи вирізняються своєрідністю поетичної мови. Для них характерні нерівноскладовість віршованих рядків і нерівнострофічність тексту. У тек­стах часто вживаються метафори, по­рівняння, нерідко - прийоми гіпербо­лізації, образи-символи.

Музичний стиль українських дум також оригінальний: речитативна за характером мелодія завжди підпоряд­ковується тексту. За композицією ду­ми складаються із заспіву («заплачки»), циклу «уступів» і завершення («славослів'я»). Ладовою окрасою творів цього жанру є прийом «дода­вання жалощів», що полягає у постій­ному підвищенні IV щаблю в мінорі.

Оповідно-драматичний характер дум потребував інструментального супроводу, який би значно доповнював їх мелодичну виразність. Виконавці дум мали бути не лише гарними співа­ками, а й віртуозними імпровізатора­ми, вміти використовувати різні тех­нічні прийоми (глісандо), ілюстратив­ні «прикраси» (наприклад, для іміта­ції бурі на морі, запеклої битви з воро­гами).

Упродовж свого історичного розвит­ку, боротьби за національне і соціаль­не визволення український народ ство­рив чимало дум – високохудожніх зразків музичного епосу. Разом з істо­ричними піснями, баладами й співанками-хроніками вони утворюють цін­ний епічний масив. Думи є джерелом вивчення історії і культури України, адже інколи вони з документальною точністю і конкретністю відображують події нашої славної минувшини.

Український народ створив багатий і самобутній музичний інструмен­тарій. Найулюбленішим інструмен­том була кобза (пізніше її замінила бандура). Сліпі співці-музиканти ок­рім кобзи часто грали на колісній лірі. У побуті тогочасної української вер­хівки усталилася традиція виконавства на торбані – струнно-щипковому ін­струменті.

Пізніше виникли й набули поши­рення багато різновидів українських інструментів: на західноукраїнських землях – струнно-ударний інструмент цимбали, на сході – струнно-смичкові басоля (що нагадує віолончель), бас, або козобас (подібний до контрабасу), на всій території – скрипка. Побутува­ли різні ударні інструменти (бубон, решето, бугай, тулумбас, барабан). Серед них виділялися шумові (підко­ва, деркач, рубель, качалка, затула). З-поміж духових, окрім сопілки, попу­лярною була коза (або дуда), спорід­нена із європейською волинкою.

З давніх-давен в Україні побутува­ли ансамблі народних інструментів – «троїсті музики», які супроводжува­ли весілля, свята, обряди. Типові склади «троїстих музик» такі: сопіл­ка – скрипка – бубон; скрипка – ба­соля – бубон; скрипка – цимбали – бубон та ін,