Музична культура київської держави

Політичне та економічне зміцнення Київської Русі, встановлення культур­них зв'язків із сусідніми державами, прийняття християнства – ось головні чинники, що сприяли розквіту духов­ної, зокрема музичної, культури схід­них слов'ян, яка за княжої доби підня­лася на новий щабель. Важливу роль почала відігравати музика в житті на­роду, княжому побуті, церковних від­правах.

Провідним осередком культури Ки­ївської Русі став Києво-Печерський монастир. Він був центром розвитку не тільки давньоруської літератури (пригадаймо славнозвісне «Слово о полку Ігоревім» та «Повчання» Воло­димира Мономаха) і літописання («Повість временних літ» Нестора), а й хорового співу.

За княжої доби відбувається відок­ремлення народної і професійної куль­тури. Почали відрізнятися культура низів і культура князів (дружинної верхівки). З розвитком давньоруської книжності, появою бібліотек і шкіл ці відмінності виявляються дедалі більше.

Народна творчість

Поряд із стародавніми пісенними традиціями, що продовжували розви­ватися в календарній та родинній об­рядовості, виникає новий фольклор­ний жанр – билини, що уславлювали захисників рідної землі, народних ге­роїв. Цей різновид героїчного епосу стає провідним у народній творчості епохи Київської держави, але згодом зникає з ужитку. Билини співали під акомпанемент гусел. З-поміж билин київського циклу набули поширення зразки, основу яких становили спогади про Володимира Красне Сонечко. Са­ме з його ім'ям пов'язували важливу подію в історії вітчизняної культури – хрещення Русі.

До скарбниці народної музичної культури Київської держави входили й танці. Про це яскраво свідчить од­на з давніх мініатюр, на якій можна побачити танцювальну сцену. У центрі її – танцюристка з довгими опущеними рукавами виконує пластичні рухи, а поруч з нею – троє музик та група лю­дей, які плещуть у долоні. На чаші XII ст. з Чернігова зображено жінку, яка танцює під музику гусляра.

Після введення християнства цер­ковнослужителі намагалися викорінити прадавні язичницькі вірування, проте зробити це супротив волі народу було нелегко. Поступово старі й нові обряди, зазнаючи змін, поєднуючи язичницькі та християнські традиції, утворили своєрідний релігійний дуалізмх. Наприклад, стали збігатися в часі давній звичай зустрічати весну з Великоднем, русальні обряди – з хри­стиянською Трійцею, свято Купала – з днем Івана Хрестителя, Коляда – з Різдвом Христовим, Щедрий вечір – з йорданськими святами, Водохрещею.

Музично-театральна культура

Найжорстокіших переслідувань з боку духівництва зазнали скоморохи (у перекладі з лат. – веселі люди) – перші професійні актори, музиканти, танцюристи, акробати, дресирувальники. Представники християнської церк­ви забороняли їхні «бісівські» видови­ща, тому що вони походили з архаїч­них язичницьких обрядів і вірувань.

Скоморохи виступали як перед на­родом, так і перед князівською знаттю. В їхньому мистецтві інтегрувалися особливості давнього обрядового теат­ру і деякі риси княжого театру, що мав зародки професіоналізму. Тематика княжого театру спиралася на рицар­ську пісню речитативно-величального характеру в супроводі музичних ін­струментів (подібно до німецьких шпільманів²). Із занепадом Київської держави занепав і княжий театр, а йо­го персонажі («князь», «княгиня», «бояри», «дружина» та ін.) перейшли до народного театру.

Вистави скоморохів не потребували спеціального приміщення. Єдиним об­ладнанням була ширма, за якою акто­ри перевдягалися, надівали маски, чіп­ляли бороди, вуса тощо. Представники цього розважально-жартівливого мис­тецтва гуртувалися в мандрівні ватаги й брали участь у різних ритуалах і святах. Найчастіше водили вулицями «Козу», інколи – дресированих ведме­дів, виступали на майданах і базарах зі сценками соціально-викривального змісту. Народ любив скоморохів за їх­ні дотепні дійства, складав про них пісні. Цікаво, що чимало сіл на тере­нах усієї України дістали назву «Ско­морохи», що підтверджує надзвичайну популярність цих мандрівних акторів.