28. Актуальні педагогічні аспекти виховання дітей у сім'ї

Актуальність розгляду проблеми сімейного виховання тісно пов’язана з реалізацією

завдань, визначених Державною національною програмою «Освіта» («Україна ХХІ століття»), концепцією національного виховання, Законом України «Про загальну середню освіту», де чітко визначені права й обов’язки батьків або осіб, які їх замінюють.

Виникає питання: як рухатися до гармонії в сім’ї, а через гармонію у

сім’ї до гармонії в суспільстві? Відповідь на це питання активно шукає у ХХІ столітті багато фахівців у галузі філософії, політології, педагогіки.

У перехідний час, який переживає Україна, дуже важливо скористатися можливістю дійти до кожної людини, допомогти їй зрозуміти, як можна стати щасливішою самій і зробити щасливішими своїх дітей. У цьому контексті нагально проступає потреба звернення до сучасних поглядів на розвиток особистості, щоб використати ці знання для здійснення практичних кроків до побудови партнерських сімей.

Україна як нова незалежна держава зараз переживає складний період. Руйнування звичних уявлень і понять про людські стосунки, про ставлення особистості до самої себе, її відповідальність перед собою, своїми дітьми, перед родиною.

Усі людські проблеми починаються і закінчуються в сім’ї. Сім’я – це основа збереження культури, етичних норм, всілякої підтримки людини. Ав Україні в центрі сім’ї традиційно стоїть Мати, Берегиня, яка зосереджує в собі всі найкращі почуття і надії людини.

За всіх часів головні функції сім’ї складалися довкола однієї виховання дітей. Через цю визначальну функцію пролягали шляхи підтримки гасел культури, етики, народних звичаїв. Тут знаходили місце і функції підтримки старих батьків, інвалідів.

Сім’я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної й емоційної підтримки.

Педагогічні проблеми сімейного виховання дітей і підлітків своїм корінням сягають у глиб століть. На всіх історичних етапах розвитку цивілізації сімейне виховання привертало увагу не лише педагогів, але й широких прошарків суспільства.

А.С. Макаренко виходив з того, що сім’я є природним людським колективом і тому повинна відповідати кращим людським законам. Якщо сім’ю очистити від згубних нашарувань вікової експлуатації людини людиною, у ній залишаться лише природні й прості віддзеркалення людської культури, вона зможе вміщати найдовершеніші форми життя.

Педагог був твердо переконаний у тому, що «наша сім’я стає справжньою школою комуністичної моралі», що «сімейний комунізм поведінки повинен обов’язково переростати в комунізм суспільної поведінки .

А.С. Макаренко зазначав, що «радянська людина не може бути вихована безпосереднім впливом однієї людини, якими б якостями ця людина не володіла. Виховання – процес соціальний у найширшому сенсі. Виховує все: людей, речі, явища, але перш за все і більше за все – людей. З них на першому місці – батьки і педагоги. З усім складним світом навколишньої дійсності дитина вступає в різні відносини, кожна з яких незмінно розвивається, переплітається з іншими відносинами,

ускладнюється фізичним і етичним зростанням самої дитини. Завдання виховання полягає в тому, щоб спрямувати цей розвиток і керувати ним. Безглуздими є спроби деяких батьків і педагогів захистити дитину від впливів життя, підміняючи соціальне виховання індивідуальним дресируванням. Закінчується це зазвичай невдачею» .

«Виховання, – наголошував А.С. Макаренко, – справа важка, але, це перш за все, справа, ділова діяльність, доступна кожному дорослому радянському громадянину. І це діяльність, якою він зобов'язаний займатися, якою б не була його основна спеціальність». Виховання – це велика, напружена праця, що вимагає постійної уваги, граничної простоти і щирості, відсутності якою б то не було штучності і брехні. Він полягає у складному процесі формування стосунків між дітьми і батьками, відносин,

що зачіпають найглибші та найінтимніші почуття. Батьки ніколи не повинні погрожувати дітям, щоб ті їх любили. Таке орієнтування на дитячу любов призводить до втрати уявлення, хто кого виховує. Діти в таких випадках починають відповідати батькам вульгарною грубістю на зразок: «Батько, ти мені набрид», «Мамочко, не приставай» тощо .

А.С. Макаренко вважав актуальною проблему – виправдовування недоліків батьківського виховання браком часу. Педагог пояснював: у таких батьків не просто не вистачає часу, а «немає відчуття відповідальності ні перед дитиною, ні перед

суспільством». Для правильного виховання дитини «зовсім не потрібно якогось особливого часу і, головне, не потрібно багато часу. Виховання вимагає значно більше, неослабної уваги, відчуття відповідальності, а не часу. І чим старшою є дитина, тим менше вона вимагає часу і тим сильнішою є відповідальність батьків».

Вирішальним чинником успіху сімейного виховання є активне, постійне, цілком свідоме виконання батьками їх громадянського обов’язку перед радянським суспільством. Там, де цей обов’язок реально переживається батьками, де він складає основу щоденного їх самопочуття, де він спрямовує виховну роботу сім'ї, там неможливі ніякі провали і ніякі катастрофи. Справжній вихователь не може існувати за межами діяльності вихованця як громадянина, за межами його самопочуття як особистості.

Власна поведінка батьків – вирішальний чинник у вихованні дітей. А.С. Макаренко стверджував, що батьки виховують дитину не лише тоді, коли з нею розмовляють, повчають або карають її, але і в кожен момент їх життя, навіть тоді, коли їх немає вдома: «Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або засмучуєтеся, як ви поводитеся з друзями і з ворогами, як ви смієтеся,

читаєте газету – все це має для дитини велике значення. Щонайменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами» [8, 63].

Значним внеском у педагогічну науку є вчення А.С. Макаренка про батьківський авторитет. У нашій країні батьки є відповідальними перед суспільством за виховання майбутніх громадян. На цьому ґрунтуються їх батьківська влада, їх авторитет в очах дітей. Проте виховання дітей починається з того віку, коли жодні логічні докази і пред’явлення суспільних прав взагалі неможливі, а тим часом без авторитету

немислимий вихователь. До того ж авторитет не вимагає доказів: він приймається як безперечна гідність старшого, як його сила і цінність.

Якщо діти «не слухаються» батьків, це означає, що останні втратили в їх

очах авторитет.

На сучасному етапі реформування загальноосвітньої школи дедалі більшою є потреба

пошуку ефективних педагогічних дій і механізмів у класичній педагогічній спадщині. У цьому аспекті надзвичайно перспективним є звернення до багатогранної теоретико-практичної спадщини А.С. Макаренка, адже його виховна система є однією з найефективніших в історії вітчизняної педагогіки. Основу створеної А. Макаренком педагогічної системи становлять теоретичні основи методики згуртування дитячого колективу, формування найважливіших закономірностей його розвитку.

Тож можна стверджувати, що педагогічні ідеї видатного педагога щодо сімейного виховання мають глибокий теоретичний зміст і містять технологію його реалізації у практичній діяльності сучасних педагогів.

Метою сімейного виховання є забезпечення високого рівня освіченості й виховання свідомого громадянина України, здатного на основі життя й досвіду власного народу та досягнень світової науки і культури, врахування національно – територіальних особливостей України здійснювати соціально-економічний розвиток і господарювання в республіці, утверджувати найвищі ідеали гуманістичної культури й демократичних взаємовідносин людей, відстоювати і захищати права, гідність і честь своєї Вітчизни. Зміст виховання в сім’ї обумовлений метою виховання в демократичному суспільстві і специфікою сімейного виховання. Тому його складовими компонентами є відомі напрями виховання – національне, моральне, правове, статеве, художньо-естетичне, героїко – патріотичне, трудове, екологічне, фізичне та розумове. [9] Основними завданнями сімейного виховання є [6]: виховання фізично й морально здорової дитини, забезпечення необхідних екосоціальних умов для реалізації можливостей розвитку дитини (генотипу); створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, умов для розвитку почуттів і сприймань, її самореалізації; засвоєння моральних цінностей, ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, правдивості, справедливості, гідності, людяності, здатності виявляти турботу про молодших, милосердя до слабких і людей похилого віку; залучення дітей до чарівного світу знань, вивчення народних казок, пісень, прислів’їв, приказок, дум, лічилок тощо; виховання поваги до школи і вчителя, прагнення до освіти й творчого самовдосконалення; включення дитини в спільну з дорослими діяльність, розвиток працелюбності, творчої особистості, спрямування її зусиль на турботу про навколишнє середовище, виховання дітей цивілізованими господарями та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин; формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти красиве і потворне в мистецтві і житті, поважати прекрасне у вчинках людей; забезпечення умов для творчої практичної діяльності дітей; забезпечення духовної єдності поколінь, збереження сімейних традицій та реліквій, вивчення родоводу; прилучення дітей до народних традицій, звичаїв, обрядів, виховання в них національної свідомості і самосвідомості.  Сім’я буде повноцінною і повною ланкою суспільства тільки за умови виконання своїх основних функцій, а саме: економічна, репродуктивна, виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, прагнення до особистого щастя. Разом з тим стабільність, міцність і єдність сім’ї забезпечується і взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх її членів, взаємопідтримкою, - розумінням та емоційною прив’язаністю. В сім’ї людина відновлює свої духовні та фізичні сили, заряджається енергією для трудових, творчих звершень, активної участі в суспільному житті. [5] Протягом усього ХХ ст. сім’я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх ланок її існування. З одного боку, сім’я подолала кризу патріархальних родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані. 

Загальні психолого-педагогічні умови сімейного виховання Звичайно всі несприятливі явища, що зауважують у дитини, приписують самій дитині, говорять навіть іноді про уроджену у неї злісність, не думаючи й не підозрюючи, що якості дитини є відбиттям якостей навколишніх її осіб. Уродженими в дитини можна вважати тільки явища, пов'язані з її темпераментом, тобто тільки ступінь сили й швидкості її міркувань і дій. Потім вона переживає імітаційний період, під час якого в неї складаються мова, всі головні її звички й звичаї, взагалі всі типові її явища. Насправді дитина повинна бути серйозною причиною вдосконалювання представників родини, особливо щодо їхньої правдивості, щирості й прямоти: якщо любляча мати стурбована розвитком своєї дитини й зі спостереження знає, як якості останньої складаються з дій і міркувань навколишніх осіб, то вона, безсумнівно, стане зірко стежити за всякою своєю дією й словом, уникати всякої сваволі й завжди щадити особистість своєї дитини; цим вона, безсумнівно, буде сприяти власному удосконалюванню, а повною відповідністю між своїм словом і справою неодмінно привчить і дитину до правдивості, безпосередності й щирості й цим покладе вірну підставу для розвитку морального характеру людини.  При вивченні людини й умов її освіти всього глибше складається переконання, наскільки сильне впливають не слова, а дії близьких осіб на дитину, що розвивається, і наскільки любов до праці, робота й правдивість вихователя сприяють моральному розвитку дитини. Внаслідок недоліку уваги, а головне внаслідок незнання звичайно поспішають припустити існування вроджених поганих нахилів, красномовно тлумачать про " зіпсованих" дітей, точно ця зіпсованість з'явилася сама по собі й за неї відповідає сама дитина. Вплив керівництва дорослих якось завжди залишається в тіні; і вони вірити не хочуть, що "зіпсованість" дитини шкільного або дошкільного віку є результат системи виховання, за яку розплачується все-таки один вихованець. У величезній більшості випадків не природжена тупість дитини, а педагогічні помилки підготовляють дитину до майбутності, залишаючи на її особистих проявах і звичках незгладимі сліди морального псування: розумового безсилля. [12] Кому не відомо, що вся справа виховання найчастіше зводиться до того, що дитину потрібно "учити", причому під словом "учити" нерідко мають на увазі: "стягнути", "покарати", "пригрозити". Так інакше й бути не може, поки будуть надходити зовсім сліпо, по рутині, не віддаючи собі звіту в кожному кроці; якщо не "пізнати себе", не привчитися зв'язувати причину з наслідком, то рутинні педагогічні прийоми примусового характеру як і раніше будуть панувати в стінах школи, як і в сімейному побуті. Звичайно припускають, що дитину можна й обдурити: адже вона дурна, не розбере; а тим часом розходження правди й неправди в неї складається саме таким чином, що вона привчається перевіряти чуте нею видимим і відчутним. Якщо їй говорять, що "мами немає вдома", а вона випадково побачить її, то вона при першому зручному випадку, якщо їй що не сподобається, заявить, що її самої немає будинку. Чим частіше її обманюють і чим більше вона зустрічає в родині невідповідність слова зі справою, тим менш з'ясовуються для неї ознаки правди й тим легше вона починає говорити тільки те, що їй вигідніше. Необхідно твердо пам'ятати, що дитина спочатку тільки й знає враження, одержувані органами її почуттів, вона тільки їм і кориться й діє винятково на підставі цих чисто реальних вражень; вона неодмінно робить тільки те, що їй приємно, і уникає всього, що їй в якому-небудь відношенні неприємно. Від дитини мають звичай усе приховувати, але, якщо вона бачить, що навколишні користуються чим-небудь, а їй не дають, то й вона при першому, зручному випадку неодмінно привласнить цікаву для неї річ, раз вона погано лежить, і потім у всякому подібному випадку повторить це. Будучи пійманою у своїх провинах і за це покараною, вона, знову ж на досвіді, бачить, що необхідно бути обережніше й що вигідніше користуватися всяким випадком так, щоб цього не бачили й не знали; вона намагається бути розумником, і користується зручними випадками вже обережніше, більш потай. Покарання не може з'ясувати їй об'єктивних ознак правди, воно тільки покаже їй, що не попадатися - добро, а попадатися - зло й, маючи можливість зробити кому-небудь зло, вона саме так і надійде, як з нею надходили при покаранні. Крім простого, завжди щирого й правдивого слова, не можуть бути допущені ні в родині, ні в школі ніякі заохочення, ніякі покарання. Звичайно привчають дитину до штучного прибавочного роздратування із самої появи її на світло й цим сприяють зниженню її вразливості й перешкоджають нормальному ходу її розвитку. Дитину носять на руках, її качають, присипляють різними одноманітними наспівами, її цілують, підробляються під вимовні їй звуки, - все це виявляється штучними подразниками. Коли після всього цього починається навчання, дитина виявляється млявою, апатичною, ледачою; на неї скаржаться за байдужість її до занять, тим часом як усе зроблено, щоб саме понизити її життєдіяльність, щоб зробити її апатичною і млявою. Щоб збудити її до навчання, знову прибігають до штучних збудників у вигляді похвали, оцінок, подарунків і нагород. Розвинена за таких умов апатія викликає в парубка пожену за зміною вражень; кондитерська виявляється передоднем до винного погребу й гульбам точно так само, як оцінки й заохочення розвивають прагнення до різних видів спорту, картковою гри. Людину заїдає нестерпна нудьга, вона готова насолодитися всяким цькуванням і грубою почуттєвою розвагою, щоб тільки заглушити гнітюче її відчування. У неї немає внутрішнього життя, воно не збуджується думкою й не зайняте розумовим своїм удосконалюванням. Парубка укоряють за його грубу й розбещену вдачу, зовсім випускаючи з уваги причини, що сприяли його розвитку, забувають, що тільки умови його сімейного й шкільного життя могли сприяти розвитку тих типових явищ, які в нього спостерігаються, що ними вбите ідейне життя й розвинені одні тваринні прояві. Значення звичок, придбаних у ранньому віці, величезне, відскіпатися від них згодом дуже важко, а іноді й не під силу дорослому. При нормальних умовах розвитку дитини, коли її не обмежують постійними регламентаціями, вона завжди відрізняється спостережливістю, причому зараз же повторює помічені нею дії й потім уже міркує над ними. Це самий вигідний спосіб розвитку дитини, який необхідно підтримувати; при цьому дитина найбільше зупиняється над тими явищами, які їй доступні. Вона сама їх помічає, вони їй не нав'язані, відповідають її силам і здатностям, і тому вона легше їх засвоює. У дитини не можна штучно розвити спостережливість, можна тільки усунути всякі сильні впливи, які могли б понизить її вразливість; крім того, можна ще сприяти поступовій видозміні матеріалу, необхідного для її освіти. При всякому штучному способі, застосовуваному для порушення спостережливості дитини, бракує першого моменту, і саме: вона не сама натрапляє на нові явища, а її увагу зупиняють на тих явищах, з якими хочуть її познайомити. У такому випадку легко припуститися помилки при оцінці сил дитини і її підготовок, тим часом як усяка така невідповідність приводить до того, що дитина недостатньо засвоює сприймане. Слідом за спостереженням дитина повторює те, що зробило на неї більш сильне враження; цим повторенням вона привчається до різних прийомів, уживаним у повсякденному житті. При штучному ж привчанні до таких прийомів і дій дитина не сама вибирає вироблену дію, а імітує необхідне від неї: зрозуміло, що й тут такі вимоги можуть не відповідати ступеню фізичного розвитку дитини й вмінню робити такі дії. Після спостереження й повторення спостережуваного дитина звичайно охоче міркує над значенням сприйнятого й повтореного нею; ця дорогоцінна якість головним чином і сприяє її освіті, а також обмеженню сваволі її дій і з'ясуванню особистих якостей людини. [3] Звичайно знаходять, що дитина повинна тільки виконувати звернені до неї вимоги, що вона повинна набирати матеріал і знання для майбутньої своєї діяльності. Із цим ніяк не можна погодитися на підставі наступного психологічного положення: дивлячись по тому, яким образом людина ставиться до яких-небудь явищ при першій зустрічі з ними, відповідно до цього, швидше за все вона буде до них ставитися й згодом. Якщо вона у ранньому віці не привчилася міркувати над своїми враженнями й діями, то вона згодом дуже важко до цього звикає. Набором знань вона розвиває свою пам'ять, що до того витончує вправою, що їй легше всього все сприймати цією розумовою здатністю; вона не звикла і не вміє міркувати, у неї знання залишаються сирим матеріалом, що не переварений міркуванням. Без аналізу й міркування, без перевірки своїми діями дитина особисто не знайомиться із якостями сприйманого, вона тому сама не в змозі виводити загальних положень, не в змозі скласти загального образа; у неї немає загальних понять, вона знає, але не розуміє. Тому самостійно видозмінити свої дії вона не в змозі й тільки повторює те, що знає, що чула, що віднімала із книги; у неї немає особистого характеру, а для розвитку морального характеру немає умов. Людина, якій постійно всі готують і попереджають всі її вимоги й бажання, помалу настільки відвикає стежити за собою й за своїми потребами, що не помітить, що частини її туалету в неможливому безладді, волосся не чухані, над міру з'їдене. Пильність навколишніх трохи ослабнула, і вона робиться нечупарою. Різниця тільки в тім, що в дорослого все це може обмежуватися тільки зовнішніми проявами, а в дитини неохайність і безтурботність виразяться у всіх її діях і проявах. Часто думають, що дитина не розуміє значення особистих відношень, що в неї немає ще поняття про особу й особисту її недоторканність. Батьки звичайно думають, що їхні діти становлять їхню власність, що вони повинні бути безособові й перебувати в повній залежності від їхніх вимог і дій. З такими грубими поглядами, зрозуміло, ніяк не можна погодитися, тому що, чим раніше в дитини пробуджується поняття про свою особисту недоторканність і про свої людські права, тим більше вона привчається дорожити ними й цінувати ці права в інших; але такі поняття можуть у неї зложитися не зі слів, а винятково з дій і обігу з нею, вони складаються не по слову, а тільки в справі.