Виховна функція

18.Теорії організації змісту освіти

Основні теорії формування змісту освіти склалися наприкінці XVIII - на початку ХГХ століття. Вони одержали назву формальної і матеріальної теорії зміст)' освіти.

Формальна теорія змісту освіти, або дидактичний формалізм бере свій початок від Д. Локка (XVII ст.), Й. Песталоцці, Е.Канта і Й. Гербарта (ХШ-ХГХ ст.). Прихильники цієї теорії вважали, що найголовнішим є не зміст освіти, а "гімнастика розуму", оскільки джерелом знань є розум. Головним завданням шкільної освіти повинен бути розвиток розумових здібностей учнів, їхнього мислення, уяви, пам'яті, а не набуття фактичних знань. Тому воші надавали перевагу предметам, які забезпечують гімнастику розуму, зокрема латинській і грецькій мовам, математиці.

Досягненням представників формальної теорії змісту освіти є те, що вони звернули увагу на необхідність розвитку здібностей і пізнавальних інтересів учнів, їх уваги, пам'яті, мислення тощо. Недоліки цієї теорії обумовлені тим, що в програмах навчання відображалися насамперед інструментальні предмети (мови, математика). Проте, відомо, що не можна розвивати інтелект школяра, якщо в навчальному процесі не використовується багатий запас фактів, якими володіють різні навчальні предмети. Подібно до того, як пізнання фактів (явищ, подій, процесів) впливає на формування мислення, так і розвиток мислення обумовлює можливість оволодіння учнем знаннями фактологічного характеру.

Формальна теорія була покладена в основу визначення змісту "класичної" освіта в дореволюційних гімназіях, де особлива увага приділялася вивченню російської, латинської, грецької, німецької, французької та інших мов. Елементи теорії формальної освіти застосовуються і в наш час. Наприклад, навчання в граматичних школах Англії чи запишноосвітніх ліцеях Франції спрямовується насамперед на загальний розвиток шляхом тренування мислення.

У кінці XVIII - на початку XIX століття виникає і розвивається теорія матеріальної освіти. Своїм зародженням вона зобов'язана тому. що швидкий розвиток промисловості і її науково-технічних основ актуалізував питання підготовки фахівців природничо-наукової, технічної і практичної сфери. Прігхильники цієї теорії опиралися на філософію емпіризму. Англійський філософ Г. Спенсср (1820-1903) стверджував, що пізнання не може вийти за межі безпосереднього досвіду, що джерелом знань с лише досвід. Він побудував систему освіти для практичного прошарку суспільства - бізнесменів, торгівців, ремісників, кваліфікованих техніків і робітників, яка базувалась на п'ятьох видах людської діяльності - самозбереженні, здобуванні засобів для життя, вихованні потомства, виконанні соціальних функцій і дозвіллі. Засобом освіти Спенсер вважав вивчення логіки, математики, соціології, психології, біології, хімії, геології, мови та літератури, іноземних мов.

Прихильники матеріальної освіти підходили до визначення змісту з погляду практичної значущості знань для людини. Тому потрібно озброювати учнів переважно природничо-науковими знаннями. Критерієм відбору освітнього матеріалу повинен слугувати ступінь придатності його до життя і безпосередньої і практичної діяльності учнів у майбутньому. Прихильники цієї теорії перебільшували значення обсягу знань та недооцінювали цілеспрямований розвиток мислення.

Теорія склала основу так званого реального напряму в шкільній освіті. У реальних училищах вивчалася математика, фізика, а також предмети прикладного характеру, наприклад, бухгалтерська справа і под. Ця теорія, як і теорія формальної освіти, була однобічною. Серйозні недоліки цих теорій різко критикувалися прогресивними педагогами.

Дидактичний утилітаризм. На рубежі ХГХ-ХХ ст.. у СІЛА на противагу теоріям формальної і матеріальної освіти виникла концепція - дидактичний утилітаризм (Дж. Дьюї, Г. Кершешнгейнер та ін.). Прихильники цієї концепції виходять із пріоритету індивідуальної та суспільної діяльності учня. Учень повинен займатися тими видами діяльності, які дозволили цивілізації вийти на сучасний рівень. Тому увагу слід сконцентрувати на заняттях конструктивного характеру: навчити дітей готувати їжу, шити, прибирати і под., тобто виконувати необхідну в повсякденному житті діяльність. Навколо утилітарних знань і вмінь зосереджувалася інформація ширшого характеру. Основні постулати теорії: "Завчасно складені навчальні курси не погрібні", "Матеріал для навчання необхідно брати з досвіду дитини", "Дитина сама мас визначити якість та кількість навчання". "Навчання шляхом робленості - основний метод у школі". Дидактичний утилітаризм значно вплинув на зміст і методи роботи в американській школі. Ще у ЗО-40-х роках його гостро критикували відомі американські вчені за те, що він спричинив значне зниження рівня освіти в СІЛА.

Ідеї Дж. Дьюї знайшли своє втілення у проектній системі навчання, що була розроблена у 20-х роках XX століття У. Кілпатріком. Сутність цієї системи полягає в тому, що діти, керуючись своїми інтересами, разом з учителем проектують вирішення будь-якого завдання, включаються у практичну діяльність, протягом якої оволодівають певними відомостями з мови, математики та інших предметів. Зрозуміло, що така теорія спричиняла зниження рівня освіти школярів.

Польський учений Б. Суходольський запропонував проблемно-комплексну теорію. Сутність її полягає в тому, що вивчення певних предметів у школі здійснюється не окремо, а комплексно. В основі їх вивчення знаходяться проблем*, вирішення яких потребує активної пізнавальної діяльності та використання знань з різних галузей. Дана теорія, як бачимо, подібна до попередньої.

Теорія структуралізму (польський вчений К. Сосницький) розглядає зміст освіти як решітку з великих структур, які містять системоутворюючі компоненти. Структури дозволяють скоротити обсяг навчального матеріалу, уникнути перевантаження змісту і запобігти зниженню якості навчання. Організуються вони за логічним принципом. У старших класах слід відмовитися від принципів систематичності, послідовності та історизму, які можливі лише при вивченні точних предметів.

19. Реалізація змісту освіти в сучасній школі

Однією з сучасних тенденцій розвитку змісту освіти € його стандартизація (англ. standart - зразок, еталон, модель, які беруть за вихідні для зіставлення з ними інших подібних об'єктів). Вона спричинена необхідністю створення в країні єдиного освітнього простору, що забезпечуватиме єдиний рівень загальної освіти, яку одержує підростаюче покоління у різних типах освітніх закладів.

Під стандартам освіти розуміють систему основних показників, що є складовими державної норми освіченості. Освітній стандарт відображає суспільний ідеал, враховує можливості реальної особистості і системи освіти щодо досягнення цього ідеалу.

Державний стандарт базової і повної загальної середньої освіти в Україні розвиває і конкретизує такі характеристики освіти, як: зміст, рівень і форма її подання; визначає державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів, гарантії держави у її досягненні. Виконання вимог державного стандарту є обов'язковим для всіх навчальних закладів, що надають загальну середню освіту. Державний стандарт затверджується Кабінетом Міністрів України і підлягає перезатвердженню раз на десять років.

Зміст загальної середньої освіти поділяється на два компоненти: державний і шкільний. Державний компонент (інваріантна частина навчального плану) визначає обов'язкові для вивчення в усіх загальноосвітніх навчальних закладах навчальні предмети, які мають забезпечити досягнення кожним випускником середньої школи мінімального обов'язкового освітнього рівня незалежно від типу навчального закладу, форми власності чи його регіональної належності Він складається з таких освітніх галузей і предметів:

мови і літератури - українська мова, українська література, мова і література національних меншин, іноземна мова, зарубіжна література;

суспільствознавство - історія України, всесвітня історія, правознавство (практ. курс), етика;

естетична культура - музичне мистецтво, образотворче мистецтво, художня культура;

математика - математика, алгебра, геометрія;

природознавство - природознавство, біологія, географія, фізика, хімія;

технології - трудове навчання, інформатика;

здоров'я і фізична культура - основи здоров'я, фізична культура.

Ці обов'язкові для вивчення предмети складають базу загальної середньої освіти, є її державним стандартом. На їх вивчення виділяється 80% навчального часу, з якого 35% відведено на вивчення суспільно-гуманітарних навчальних дисциплін, 25% - природничо-математичних, 15% - оздоровчо-трудових, 5% - на предмети естетичного циклу.

Шкільний компонент (варіативна частина навчального плану) спрямований на розширення і поглиблення змісту загальноосвітньої підготовки школярів, забезпечення їхнього індивідуального розвитку, пізнавальних інтересів і нахилів. Він передбачає години для вивчення предметів і курсів, які учні можуть обрати понад обсяг, визначений державним компонентом, а також години, відведені на необов'язкові (факультативні) заняття. Цим обсягом навчальних годин займається шкільна рада.

У практиці загальної середньої освіти використовується декілька типів навчальних планів: базовий, типовий і власне навчальний план школи.

Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів - це головний державний нормативний документ, який є складовою частиною державного стандарту загальної середньої освіти. Він дає цілісне уявлення про структуру змісту загальної середньої освіти через інваріантну і варіативну складові; окреслює освітні галузі та розподіл годин між ними за роками навчання; визначає максимально можливе тижневе навантаження учнів для кожного класу, встановлює кількість навчальних годин, фінансованих із бюджету. Інваріантна складова змісту є спільною для всіх загальноосвітніх навчальних закладів України і визначає її загальнодержавний компонент. Варіативну складову формує навчальний заклад, виходячи з інтересів, бажань учнів і батьків, можливостей школи.

Базовий навчальний план є основою для розробки Міністерством освіти і науки України типових навчальних планів для різних типів загальноосвітніх навчальних закладів.

Навчальний план загальноосвітньої середньої школи - це нормативний документ, який визначає структуру навчального року; перелік та розподіл обов'язкових предметів за ступенями навчання; тижневу і річну кількість годин, відведених на кожний навчальний предмет. Він враховує додаткові години на індивідуальні й групові заняття, курси за вибором, факультативи тощо. Переважно навчальні плани розробляються і затверджуються центральними органами освіти. В Україні - Міністерством освіти і науки України.

До кожного навчального предмета розробляється навчальна програма. Навчальна програма - це нормативний документ, в якому визначається зміст навчального матеріалу із виділенням розділів, тем і орієнтовної кількості годин на їхнє вивчення.

У програмі усі компоненти змісту навчання відображаються повно і конкретно. Повнота передбачає включення до програми з урахуванням специфіки предмета знань, умінь, способів дій, досвіду творчої діяльності. Конкретність програми виявляється у відображенні змісту освіти в єдності з процесом навчання: вона містить короткі вказівки на те, шо, в якій послідовності і як має вивчатися, скільки навчальних годин.

Начальна програма має таку структуру: І) пояснювальна записка, де викладено цілі навчання з даного предмета, ознаки процесу (організація навчання кожного класу); 2) зміст навчального матеріалу, поділений на розділи і теми із зазначеною кількістю годин на кожну; 3) обсяг знань, умінь і навичок з даного предмета для учнів кожного класу; 4) перелік наочних посібників і літератури для учнів, методичної літератури для вчителів; 5) критерії оцінювання навчальних досягнень учнів.

Відповідно до змін у соціальному житті, науково-методичного прогресу і нових методичних знахідок навчальні програми модернізуються. Так, наприкінці 80-х років XX століття програми з української та російської літератур поповнилися іменами і творами незаслужено забутих прозаїків і поетів, розширилося коло сучасних авторів. Через необхідність загального екологічного навчання і виховання значно змінено програму з географії. Програма з математики повернута на так звану класичну основу алгебри і геометрії. Внесенням змін до програм займаються авторитетні комісії, що утворюються при Інституті системних досліджень освіти України і мають у своєму складі провідних учених з різних галузей знань.

Побудова матеріалу в програмах загальноосвітньої школи може бути лінійною, концентричною, спіральною і змішаною. Суть лінійної побудови полягає в тому, що відповідно до дидактичного принципу систематичності і послідовності і правила переходу в навчанні від простого до складного, матеріал для вивчення розташовується послідовно і систематично, з посту-

повим ускладненням, мовби висхідною лінією, причому новий матеріал викладається на основі вже відомо й у тісному зв'язку з ним. Цей спосіб забезпечує суттєву економію часу, запобігає перевантаженню учнів.

При концентричному способі одні і ті ж розділи програми повторно вивчаються на різних ступенях навчання, причому їх зміст поступово розширюється і поглиблюється. Недоліком такого способу є уповільнення темпів шкільного навчання внаслідок кількаразового повторення того ж самого матеріалу.

Спіралеподібна структура побудови програм з кожного предмета, який входить до освітньої галузі, передбачає поділ навчального матеріалу на блоки, число яких має збігатися з кількістю років вивчення освітньої галузі. Зміст тем у блоках певною мірою тотожний, але з кожним роком вимоги до навчання стають все складнішими. Спіралеподібна структура викладання навчального матеріалу є головним механізмом індивідуалізації навчання.

Неодноразове повернення до пройденого матеріалу дозволяє кожному учневі з перших років навчання вчитися у тому темпі і в тому обсязі, який відповідає його індивідуальним можливостям. Розгляд одних і тих же проблем щоразу на складнішому рівні протягом поточного року і наступних років дозволяє вчителю повернутися до пройденої теми ще не раз і заповнити прогалини у знаннях учнів.

Зміст освіти детально розкривається в навчальній літературі. До неї належать: підручники, навчальні посібники, довідники, книги для додаткового читання, атласи, карти, збірники задач і вправ тощо. Підручник - основна навчальна книга, яка складається відповідно до програми. Він повинен бути одночасно стабільним, тобто мати стійку основу, і мобільним - таким, що забезпечує можливість введення нових знань без порушення основної конструкції. Цю вимогу реалізує блокова конструкція підручника, що передбачає вставки, які розширюють блоки. Підручник для школярів повинен бути по можливості цікавим, коротким, доступним, добре ілюстрованим, естетично оформленим. В економічно розвинутих країнах видаються альтернативні (лат. alter - один із двох) підручники, що дає змогу вчителям та учням обирати кращі.

Крім підручників, зміст освіти розкривається у навчальних посібниках. їх особливістю є те, що наявний в них матеріал розширює межі підручника, містить додаткові і довідкові відомості. В якості навчальних посібників у школах використовуються хрестоматії, збірники задач і вправ, набори історичних і географічних карт, таблиці, програмовані засоби тощо.

Мета виховання в сучасній школі

Серед загальнолюдських завдань виховання є одне завдання, яке виражає найвище призначення виховання – забезпечення кожній людині можливості всебічного і гармонійного розвитку. Достатньо чітке його формулювання зустрічаємо вже у філософів і педагогів-гуманістів епохи Відродження, але свої витоки воно бере з античних філософських вчень.

Сьогодні, як відзначено в "Національній доктрині розвитку освіти":

1. Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності наці­ональної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміц­нювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти.

2. Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є:

¾ особистісна орієнтація освіти;

¾ формування національних і загальнолюдських цінностей;

¾ створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;

¾ постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

¾ розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;

¾ пропаганда здорового способу життя;

¾ розширення україномовного освітнього простору;

¾ забезпечення освітніх потреб національних меншин;

¾ забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, під­вищення їх соціального статусу;

¾ розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;

¾ органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;

¾ запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;

¾ створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, по­вне забезпечення ними навчальних закладів;

¾ створення ринку освітніх послуг та його науково-методичне за­безпечення;

¾ інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів;

3. Держава повинна забезпечувати:

¾ виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється;

¾ збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні, формування куль­тури міжетнічних і міжособистісних відносин;

¾ виховання людини демократичного світогляду, яка дотримуєть­ся громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу;

¾ формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, само­освіти і самореалізації особистості;

¾ підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукоємних та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці;

¾ створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді;

¾ підтримка дітей та молоді з особливостями психічного і фізич­ного розвитку;

¾ стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя;

¾ розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму;

¾ етичне, естетичне виховання;

¾ екологічну, правову, економічну освіту;

¾ наступність і безперервність освіти;

¾ інноваційний характер навчально-виховної діяльності;

¾ різноманітність типів навчальних закладів, варіативність навча­льних програм, індивідуалізацію навчання та виховання;

¾ моніторинг освітнього процесу, зростання якості освітніх по­слуг;

¾ створення умов для ефективної професійної діяльності педагогі­чних, науково-педагогічних працівників відповідно до їх ролі у суспі­льстві. [4].

Як відзначено в "Державній національній програмі "Освіта". Україна XXI століття" – "Головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від націо­нальної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури" [6,15].

Ці важливі завдання у значній мірі покликана вирішувати загальноосвітня школа. Закон України "Про загальну середню освіту" (1999) [8] визначив принципово нові її контури. Зокрема, йдеться про перехід до нової за тривалістю, структурою, змістом, важелями управління школи з чітким обсягом навчального навантаження для кожного класу.

Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи домінантами виховного процесу передбачає: патріотизм, мораль­ність, особисту відповідальність, усвідомлення особистої цінності й цінності інших людей, освоєння і сприймання учнями духовної спад­щини свого народу та інших народів світу.

На нових методологічних засадах визначено основні завдання школи, а саме:

¾ всебічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлен­ня її задатків і здібностей, формування ціннісних орієнтацій, задово­лення інтересів і потреб;

¾ збереження і зміцнення морального, фізичного, психічного здо­ров'я дитини; виховання школяра як громадянина України; як націо­нально свідомої, вільної, демократичної, життєво й соціально компе­тентної особистості, здатної робити самостійний вибір і приймати відповідальні рішення у різноманітних життєвих ситуаціях;

¾ формування у школярів бажання й уміння вчитися, виховання потреби в навчанні і здатності до нього протягом усього життя, виро­блення вмінь практично і творчо використовувати здобуті знання;

¾ становлення в школярів цілісного наукового світогляду, загальнонаукової, загальнокультурної, технологічної, комунікативної і соціальної компетентностей на основі засвоєння системи знань про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво, оволодіння засобами пізнавальної і практичної діяльності;

¾ виховання в учнів любові до праці, створення умов для їхнього життєвого і професійного самовизначення, формування готовності до свідомого вибору професії й оволодіння нею;

¾ виховання школяра як людини моральної, відповідальної, з роз­виненим естетичним і етичним ставленням до навколишнього світу й самої себе.

Школа – це простір для життя дитини; тут вона не готується до життя, а живе. Тому вся діяльність навчального закладу будується так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектувальника життя, гармонізації і гуманізації стосунків між учнями і педагогами, школою і родиною, керуючись ідеєю самоцінності дитинства, діало­гу, компетентного вибору особистого життєвого шляху" [8].

Повинна зберігатись наступність мети і завдань виховання. Україна має свою історично сформовану національну систему вихо­вання, її треба розвинути, поглибити і конкретизувати у відповідності з тими новими ідеями, завданнями і цінностями, які постають перед особистістю і суспільством.

Отже, сьогодні мета середньої загальноосвітньої школи в Украї­ні – сприяти розумовому, моральному, естетичному і фізичному розвитку особистості, всіляко розкривати її творчі можливості, фор­мувати гуманістичні відносини, забезпечувати умови для розвитку індивідуальності дитини з урахуванням її вікових особливостей, вихо­вувати патріота України.