23.Столипінська аграрна реформа

Столипінська реформа — ряд законодавчих актів царського уряду, спрямованих на перерозподіл селянсь­ких земельних ділянок, надання права виходу з грома­ди, зміцнення приватної власності на землю, ліквідацію обмежень щодо відчуження надільних селянських зе­мель.

Реформу було названо за прізвищем міністра вну­трішніх справ Росії, а згодом — голови ради міністрів Петра Столипіна, який був ініціатором її проведення. Столипінська реформа була пов'язана з революційни­ми подіями 1905 р. та невдачами царського уряду у вирі­шенні аграрного питання.

Уряд Столипіна видав низку законодавчих актів, основними з яких були указ 1906 р. та ухвалений на його підставі Державною думою Російської імперії закон 1910р.

Згідно з цими законами кожному селянинові надава­лося право закріпити свою земельну ділянку, що пере­бувала у розпорядженні сільської громади, в особисту приватну власність; після чого він мав змогу з цією зем­лею вийти з громади, господарювати на хуторі чи отри­мати відруб (польова ділянка без садиби) або продати її. Селяни могли брати кредит у Селянському земельному банку. Однак ціна за викуп землі була високою, і це ро­било їх недосяжними для основної селянської маси.

Протягом 1907—1910 рр. із громад вийшли близько 26 % усіх селян. Кожний селянин міг вийти з "подвір­ного" господарства і стати власником своєї землі. Тільки ліс, сіножаті залишалися у спільному володінні.

Тепер селяни могли бодай частково виявити ініціа­тиву, в чому їм допомагали сільськогосподарські спілки, кооперація. Завдяки цьому дещо зросла врожайність і рентабельність їхніх господарств.

Складовою аграрної реформи була переселенська політика. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії. В Україні, де по­ширилося аграрне переселення, цей рух помітно збіль­шився після 1906 р. Протягом 1906—1912 рр. з України виїхав майже 1 млн осіб. Щоправда, багато селян повер­талося, не знайшовши відповідних умов для життя.

Аграрна реформа прискорила розвиток товарних від­носин у сільському господарстві, а також соціальне роз­шарування на селі (прискорилося відокремлення замож­ної верхівки). Реформа не була доведена до кінця: з самого початку їй протидіяли як праві сили, так і лівора­дикальні партії. Аграрне питання не було вирішене, ставши однією з причин революції 1917р.

24.Революція в Туреччині 1918-1923 рр.

Кемалістська революція (назва, прийнята у радянській літературі), або Турецький національний рух (тур. Türk Ulusal Hareketi) — назва антиімперіалістичної національної революції в Туреччині, що розпочалася після поразки Туреччини в Першій світовій війні, в результаті чого створилася загроза повної втрати нею державної самостійності.

[ред.] Події

Центром революції була Анатолія. Тут наприкінці 1918 — початку 1919 рр. виник стихійний народний рух проти окупації ряду районів країни державами Антанти (Великою Британією, Францією, Італією), який переріс після окупації Грецією Ізміра 15 травня 1919 р. у визвольну війну.

Керівним класом в революції була анатолійська буржуазія (переважно торгова), зацікавлена у збереженні територіальної цілісності країни і створенні незалежної турецької національної держави. Значну роль зіграли патріотичні кола дрібної буржуазії, інтелігенції, в особливості офіцерство, з-посеред якого висунувся лідер революції Мустафа Кемаль Ататюрк.

У вересні 1919 р. Сивасський конгрес буржуазних організацій (так званих, Товариств захисту прав) обрав керівний центр революції — Представницький комітет на чолі з Кемалем. Зробивши в кінці 1919 р. своєю резиденцією Анкару, цей комітет став фактично виконувати функції тимчасового уряду Туреччини. Після розгону у березні 1920 р. окупантами парламенту в Стамбулі, скликаного в січні 1920 р. на вимогу кемалістів і прийняв 28 січня декларацію незалежності «Національний обітницю».

Представницький комітет скликав 23 квітня 1920 р. в Анкарі Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), проголосив себе єдиною законною владою в країні. Султанський уряд у Стамбулі до цього часу в значній мірі втратив свій вплив. Його спроби придушити національно-визвольний рух своїми силами зазнали невдачі. З середини 1920 р. великі держави розгорнули за допомогою грецької армії відкриту збройну інтервенцію проти анкарского уряду. Разом з тим вони почали чинити тиск на султанськйи уряд, домігшись від нього підписання кабального Севрського мирного договору 1920.

Створена замість ліквідованих партизанських загонів регулярна армія ВНЗТ на початку 1921 р. затримала просування іноземних військ, а потім завдала їм ряд поразок і до осені 1922 р. повністю звільнила територію Туреччини від іноземних окупантів.

Підсумки

На Лозаннський конференції 1922—1923 великі держави змушені були остаточно відмовитися від Севрського договору і визнати незалежність Туреччини. У ході революції і подальших перетворень (ліквідація султаната — у 1922 р., проголошення республіки — у 1923, ліквідація Халіфату — у 1924 та ін.) Туреччина перетворилася на світську буржуазну республіку.