Література

1. Вольфганг Рьод. Шлях філософії: з XVII по XIX століття / Пер. З нім. В. Терлецького та О. Вєдрова. – К:. Дух і Літера, 2009. – 388 с.

2. Гриценко В.С.Культура епохи Просвітництва / В.С. Гриценко // Історія світової культури: навч. посібник. –К.: Либідь, 1999.

3. Д. Антисери и Дж. Реале. Западная философия от истоков до наших дней. (3-4). – С-Петербург.: Пневма, 2002. – 880 с.

4. Культурологія : Навчальний посібник / Гриценко Т. Б., Гриценко С. П., Кондратюк А. Ю. - К.: Центр навчальної літератури, 2007.- 392 c.

5. Кушаков Ю.В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 572 с.

6. Кант, И. Сочинения в шести томах. М., “Мысль”, 1966.-(Философ. наследие). Т. 6.- 1966. - 743 с.

Смалько Ірина – студентка 3-го курсу

Філософія релігії у працях молодого Гегеля

У статті простежується мінливість визначення філософії релігії у працях Г. В. Ф. Гегеля. Власне головний акцент у роботі наголошений на перших роботах філософа, які й визначили Гегеля як філософа. Мета статті - простежити становлення і розвиток проблеми змістовності форм релігієутворення у контексті еволюції філософських понять мислителя.

Ключові слова: Релігія, культ, абсолютна та природна релігія, філософська теологія, істина, онтологія, вільнодумство.

Актуальність, виклад основного матеріалу. Таємниця природи релігійності полягає не лише у сенсовій стороні необхідності релігійності людської природи, а й у самому механізмі творення неповторних комплексів та способів буття людини. У руслі розгляду питання місця релігії у головному Гегелівському принципі «філософії в цілому», подається розгортання визначень форми на змісту релігії як світоглядних визначень релігієтворчої діяльності у контексті німецької класичної філософії.

Власне сам аспект досліджень та визначень релігії у Гегеля є досить неоднозначним. І в більшій мірі залежить насамперед від періоду, коли філософ розглядав проблему релігійності та й зокрема буття Бога. У своїх ранніх працях Гегель пише, що важливою ознакою релігії є момент об’єктивності, необхідності того, що духовна сила пред’явила себе індивіду, одиничному емпіричному створінні у формі всезагального, протиставленого самоосмисленню ( 3; с. 439). Таким чином філософ наголошує, що ідеал релігії не в минулому, а в майбутньому.

Гегель виділяє дві основні форми розгляду філософії релігії. Це філософське осмислення феномену релігії, релігійного відношення людини до дійсності, в першу чергу, до божественної реальності, проблеми гносеології та релігійної мови (суб'єктивна сторона релігійного життя), та власне філософська теологія, головне завдання котрої філософсько-релігійні концепції буття віруючого і витікаючі з цього контексту проблеми свободи волі, необхідності і випадковості, суті й існування, атрибутів Бога (онтологічна сторона).

Молодий Гегель звинувачував церкву й державу в тому, що вони діяли заодно, насаджуючи деспотизм. Під цим він мав на увазі релігійний культ, ритуальні дії, котрі регламентують життя народу та своєю чергою, у більшій мірі, закладають основи державної дисципліни. Для нього релігія і держава є втіленням свободи. Але світобачення Гегеля постійно еволюціонувало. Як і в декотрих інших сферах, позитивні результати, досягнуті Гегелем у філософії релігії, були пов’язані з декотрими втратами.

Німецький мислитель досліджував проблеми філософії релігії у багатьох своїх творах: «Філософії релігії», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія історії» у лекціях про доказ буття Бога котрі читав в університетах. У той же час він визнав за необхідне "додати" розгляд релігії в якості окремої частини до філософського знання взагалі. Та щоб зрозуміти гегелівське трактування релігії, необхідно мати на увазі головний його принципи - принцип "філософії в цілому". Сама ж релігія, переконаний філософ, не приносить нічого нового у субстанцію людини, подібна спроба була б така ж недоречна як те, що собака може здобути розум гризучи книги(2; с. 56). В релігії ми відрікаємось від всього тимчасового. Релігія – це сфера нашого розуму, в якій вирішені всі загадки світотворення, відсторонені всі протиріччя глибокої думки, стихає вся біль у почуттях, вона є сфера вічної істини, вічного спокою та світу. Гегель осмислює історію релігії як єдиний процес. Природна релігія являє собою єдність духовного і природного. Людина у своїй безпосередності є чуттєве, природнє знання і природнє воління. "Момент релігії і момент піднесення" тут пов'язані з природністю, виступають у вигляді чаклунства. "Перше чаклунство" має справу з предметами природи, над якими людина може здійснювати безпосередню владу. "Друге чаклунство" - це ставлення до "самостійних" предметів, тобто силам - Сонцю, Місяцю, небу, морю. Подальший розвиток чаклунства веде до появи культу тварин і фетишизму. Релігія, за Гегелем, є нижчою у порівнянні з філософією щаблем саморозкриття абсолютного духу, оскільки в релігії пізнання знаходиться на рівні лише уявлень, є недосконалою модифікацією філософських понять. Тому релігія, в кінцевому рахунку, має бути скасована філософією. Самий очевидний сенс у визначеній релігії, полягає в тому, що релігія як така береться як рід, а визначення релігії – як вид. Це відношення роду до виду, з однієї сторони правильно, та як і в інших науках, переходить від загального до особливого, проте в цих науках сприймається лише емпірично.

У «Філософії релігії» Гегеля, абсолютна релігія - це відкрита, завершена релігія, що має себе саме своїм змістом і виконанням, є буття духу для самого себе, сама для себе стала об'єктивною. Одкровення означає судження в нескінченній формі, самовизначення, буття для іншого, і це виявлення себе належить до сутності самого духу. У християнстві нерозривні загальне і окремий дух, дух нескінченний і кінцевий(2; с. 235).

Самі лекції по філософії релігії Гегеля містять грандіозну для свого часу спробу осмислити історію релігійних вірувань як єдиний, закономірний процес. Розглянувши «Філософію релігії» Гегеля у двох томах, можна уявити панораму народження у смерті богів. В ході розвитку релігії Гегеля прослідковується, що образ Бога все більше ставав предметнішим тобто приближеним до людини. Цей процес йде нога в ногу з поглибленням усвідомлення свободи, що становить за Гегелем, зміст всесвітньої історії. І кінець кінців, Бог і людина повинні злитись воєдине. Саме до такого висновку дійшов і учень Гегеля Фейєрбах, в ученнях якого, віра в Бога поступиться вірі простої людини, любові до Бога – любові до людини. Окрім того, Фейєрбах звинувачував Гегеля, вказуючи йому на те, що той всю свою філософію звів лише до релігії(5; с. 237).

Саме ж християнство Гегель називає абсолютною та безкінечною релігією, яка вже не може бути переродженою і називає її вичерпаною. В християнстві відбулось примирення бога та людини – релігія досягла самопізнання. Гегель був далеким від того, щоб сприймати на віру кожне слово Священного писання, оправдувати будь-який християнський обряд. До того ж йому потрібно було пояснити, яким чином, протягом багатьох століть панувало католицтво, яке виявилось, з його точки зору, неправдивою формою християнства. Тут філософа виручає поняття позитивізму. У працях раннього періоду цим терміном він позначав штучність, омертвіння будь-якої традиційної релігії. Зараз же «позитивізм» - випадкова форма істини, нерозумне проявлення розуму. Біблія за Гегелем є позитивною, описанні в ній чудеса не існують для розуму. Розум може прагнути дати чудесам обґрунтоване, суще пояснення, позиція ж розуму така: духовність не можна підтвердити зовнішніми якостями. Богослов’я повинно користуватись внутрішніми діалектичними формами. В інтерпретації Гегеля божественна трійця (бог-отець, бог-син, бог-дух святий) представляється як тріада, покладена в основу його філософської системи.

Курс лекцій про доведення буття Бога, які мислитель читав в університетах мав великий успіх, хоча його філософствування було досить складним для розуміння. Зокрема у викладі телеологічного й онтологічного доказах Бога в лекціях з філософії, релігії прочитаних в 1827 році, серед доказів буття Бога, перше за Гегелем - космологічне, абсолютне буття. Яке безкінечно визначається у ньому не тільки як безкінечне взагалі, але й навпаки визначенню випадкового як абсолютно-необхідне, істинне – це абсолютно необхідне суще, не просто буття. Для тих, хто має релігію, Бог є дещо знайоме, яке існує в суб’єктивному розумі. Проте із наукової точки зору бог – спочатку лише всезагальне абстрактне найменування, яке не отримало ще істинного змісту. Щоб правильно осягнути у думки, що являє собою Бог як дух, для цього потрібна грунтовна спекуляція (лат. speculatio - вистежування, розглядання здалеку, споглядання) - теоретичний умогляд істини(3; с. 398). До такої спекуляції Гегель відносить насамперед наступні положення: Бог є Бог лише остільки, оскільки він знає самого себе; його знання самого себе є самосвідомість в людині; знання людини про Бога розвивається до знання себе людиною в Бозі. Насамперед мислитель представляв діалогічну майстерність. Напевно саме тут корінилась причина успіху.

Чи доказав власне Гегель існування Бога? Він показав лише граничність логіки Канта, і невичерпні можливості діалектичного способу мислення, не більше. Бог Гегеля, якщо розібратись – це світ який саморозвивається, в якому головне місце відведене діяльності людини, яка перетворюється реально в ідеально та ідеально в реально. Та з іншого боку, в німецькій філософії знамениту фразу – «Бог помер» озвучив саме Гегель. Від філософа прямо йде дорога до атеїзму. Саме тому, напевно, М. Бердяєв впевнено заявив: «Філософія Гегеля є безбожною»(1; с. 79). Дійсно, Гегель надає перевагу атеїстичному пантеїзму. Якщо виокремити із гегелівської філософії «раціональне зерно», то залишиться не релігія, а лише міфологія. Саме тому, філософія Гегеля належить скоріш за все до філософії атеїзму. Вона із необхідністю змінила наївне безбожжя просвітників, які бачили в релігії обман, шарлатанство і нічого більше. Гегель продемонстрував закономірну появу і розвиток релігійних вірувань. Дослідивши форми суспільної свідомості, Гегель виніс приговір мистецтву і виправданню – релігія.

 Гегель осмислює історію релігії як єдиний процес. Природна релігія являє собою єдність духовного і природного. Людина у своїй безпосередності є чуттєве, природне знання і природне воління. "Момент релігії і момент піднесення" тут пов'язані з природністю, виступають у вигляді чаклунства. "Перше чаклунство" має справу з предметами природи, над якими людина може здійснювати безпосередню владу. "Друге чаклунство" - це ставлення до "самостійним" предметів, тобто силам - Сонцю, Місяцю, небу, морю. Подальший розвиток чаклунства веде до появи культу тварин і фетишизму (2; с. 498).

Вчення Г.Гегеля займає видатне місце в історії філософії. Воно мало надто великий вплив на розвиток філософської думки в ХІХ-ХХ століттях і дало поштовх становленню найрізноманітніших сфер знання. Постійне зацікавлення спадщиною цього представника німецької класичної філософії і той своєрідний ренесанс, який його вчення переживає зараз, свідчать про його значимість та актуальність в різних соціокультурних ситуаціях. Г.Гегель є одним із творців основ концептуального апарату сучасної філософії релігії. Своїм науковим здобутком він залишив помітний слід у дослідженні історії релігії, заклав основи її філософсько-епістемологічного аналізу, феноменологічного вивчення релігійної свідомості, розвитку герменевтичного релігієзнавства. Тому дослідження розуміння ним феномену релігії є однією з головних передумов усвідомлення всієї його філософії в цілому. У німецького філософа присутня концепція релігії, в якій розкривається взаємозв'язок її та інших аспектів людського буття, наголошується на своєрідності релігії, її гносеологічній ролі та соціально-історичній значимості. Гегелівське розуміння релігії, що в багатьох своїх моментах визначає і сьогоднішні філософські дослідження цього феномену, значною мірою ґрунтується на узагальненні попередньої філософської традиції і водночас відзначається своєю оригінальною системою поглядів. Водночас, не все із вчення Г. Гегеля про релігію повністю й належно осмислене в наявних дослідженнях. Багато аспектів його концепції набувають своєї важливості лише зараз.

Відтак, усвідомлення цього робить проведене дослідження вчень видатного німецького філософа про феномен релігії надзвичайно актуальним як з історико-філософських, так і з релігієзнавчих позицій. Усе це не може не привернути увагу до експлікації цих моментів у контексті декотрих актуальних питань релігійної, культурологічної та соціальної практик сучасності, що виводить проблему на широкий соціорелігійний простір.