Література

1. К. Маркс – ”Економічно-філософські рукописи 1944”

2. К. Маркс, Ф. Енгельс – ”З ранніх творів” Київ, 1973 3. К. Маркс, Ф. Енгельс – ”Критика гегелівської філософії права. Вступ” 1844 р. твори,т. 1

4. К. Маркс, Ф. Енгельс – ”Німецька ідеологія” М. 1966

5. Лист Руге, вересень 1843 р. – надзвичайна формула, котра є ключем до ранньої філософії Маркса.

6. Луї Альтюссер ”Марксизм і гуманізм”, журнал ”Спільне”, листопад 17, 2009

Лозицька Катерина – студентка ІІІ курсу

Обґрунтування поняття «свобода людини» в філософії й. Фіхте

Стаття присвячена дослідженню особливостей тематизації проблеми свободи у філософському обґрунтуванні Й.Фіхте.

Ключові слова: свобода, особистість, мораль, рівність.

Актуальність, виклад основного матеріалу. Свобода – одна із основних філософських категорій, яка є невід’ємною частиною соціальної внутрішньої природи людини, що характеризує, з одного боку, умови її існування, самовизначення і самореалізації, з другого – її самопочуття, розуміння своєї ролі і свого призначення в суспільстві. Свобода – складне явище і відповідно – полісемантичне поняття. Про це досить виразно свідчить наявність у багатьох філософських текстах різноманітних дефініцій свободи, які знаходяться у творах різних мислителів,зокрема, Й.Фіхте.

Суспільство невпинно розвивається і набуває все нових якостей, на його розвиток впливають загальносвітові і локальні тенденції, що потребують аналізу та вивчення. Але деякі суспільні інституції, змінюючись разом із суспільством залишаються незмінними за своєю суттю. До них можна віднести право, що має за свою мету реалізацію і збереження свободи, онтологічні, гносеологічні, аксіологічні підстави якого слід шукати в загалі філософської мудрості. Німецька класична філософія піднімає свободу на вищий щабель філософського пізнання, вбачає у праві найрозумніший спосіб її реалізації.

Проблемами свободи, моралі, права, закону у німецькій класичній філософії займалися такі фахівці як Т. Ойзерман, Н. Мотрошилова, А. Гулига, Г. Гуревич, А. Доброхотов, С. Жеребкін, Г. Заіченко, В. Кузнецов, Ю. Кушаков, А. Міголатьєв. У своїх роботах вони розкривали теоретичні основи мислення цього періоду в історії філософії, показували коло проблемних питань, які піднімалися та їх рецепцію у подальших філософських напрямах. Т. Длугач, А. Доброхотов, А. Тимофеєв розглядають питання буття у німецькій класичній філософії та їх реалізацію у сучасності, роль і значення цих філософських систем у сучасній науці. В.Лазарев розкриває основні методологічні моменти філософії Фіхте і її розвиток у 19-20 столітті. В. Марчук у своїх роботах показує розвиток соціологічних теорій права у Німеччині, акцентуючи їх значення для сучасного суспільства. Д. Масленіков, Ю. Попов розкривають природу логічного у німецькій класичній філософії як загальної тенденції, приділяє увагу загальним причинам її виникнення. Т. Торубарова звернула увагу натпроблему свободи і показала її розвиток у поглядах німецьких класиків. Починаючи з другої половини XIX ст., зацікавленість творчістю Й. Фіхте зростає. Вагомий внесок у дослідження філософії Й. Фіхте зробили такі відомі історики філософії, як К. Фішер і В. Віндельбланд. Виклад К. Фішером учення Й. Фіхте за своєю повнотою не втратив свого значення і є чи не найкращим сьогодні. Такий відомий німецький філософ, як Д. Генріх, вважає, що творчість цього мислителя можна вважати вершиною сучасної філософії. Здобутки Фіхте у філософії багатогранні, але одним з головних чи кардинальних понять у його творчості є поняття свободи, а що стосується обґрунтування цього поняття, то Фіхте не має рівних.

Й. Фіхте дотримувався ідеалів Французької революції – свободи, рівності, справедливості, він абсолютно поділяв просвітницьке переконання в тому, що наступна епоха встановить царство розуму; наголошував на великому значенні Французької революції «для всього людства», кваліфікуючи її як «багату ілюстрацію на тему права і гідності людини».

Важливим кроком на шляху до перегляду науковчення Й. Фіхте є розгляд свободи як головної цінності в його «Філософії моральності» (1798 р.) [4]. До того часу, допоки бажання й природні здатності індивіда визначають його вчинки, його максимою є не закон свободи, а закон природи, тобто егоїзм. Проте індивід може побороти власний егоїзм і звільнитися від нього. Здавалося б, проблема розв’язана, але ні – мислитель заявляє, що стан, при якому людина є сама собі законом, не завжди є моральним станом. Отже, недостатньо звільнитися від законів природи – потрібно ще вміти підкоритися вищому закону.

Категорія свободи розглядається Фіхте у декількох аспектах: і як свобода суб’єктивного Я, і як родова людська здатність, і як основна засада існування держави та права, і як мета виховання. «Свобода...мислима лише у розумних істотах, але в них вона, без сумніву, мислима. Я сам, незалежний і свобідний від впливу всіх зовнішніх сил, припиняю свою нерішучість і визначаю себе свобідно виробленим у мені пізнанням кращого». Моральність «Я» базується на свободі пізнання і вибору добра. Спираючись на ідеї Канта та Руссо, він вважає основним завданням держави виховання людини у дусі свободи. Сутність свободи бачиться у добровільному виконанні моральних законів. Виконання їх може бути зовнішньою необхідністю для суб’єкта і тоді воно – пасивне. У разі свідомого їх виконання – є творчість і свобода[6].

Поняття свободи має в Фіхте значення не чогось незмінного. Він виділяє різні ступені свободи в історичному поступі. Останній характеризується як різні ступені прояву ідеї (естетична, соціальна, наукова, релігійна). Свобода складається не з вилученої природної чи суспільної необхідності, а з добровільного підкорення індивіда законам та цілям людського роду. Таке підкорення базується на суспільному пізнанні необхідності. Постановка проблеми в історичному контексті допомагає Фіхте показати, що існують різні ступені свободи, зумовлені відмінностями історичних епох.

В історії людства видатний філософ виділяє п’ять епох. Першою є «епоха абсолютного панування розуму, проте не безпосередньо, а через панування інстинктів», що характеризується як «стан невинності людського розуму».

Протягом другої епохи, зазначає Й. Фіхте, «розумний інстинкт перетворюється у зовнішній авторитет, що має форму вираження у створенні «позитивних систем світобачення», які вимагають безумовного підкорення...» Мова йде про церковну релігійність, зокрема християнську, до якої мислитель ставиться вороже. Третя – епоха звільнення від панування авторитету й панування розуму взагалі (мається на увазі Реформація звільнення свідомості від церковного авторитету й релігійне Просвітництво).

Реалізація людством свободи починається лише в період четвертої епохи, а завершиться – у період п’ятої. У час, коли «епоха розумної науки» перетвориться в «епоху розумного мистецтва», коли людство впевнено створить з себе точний відбиток розуму, наступить стан свободи. Усе ж таки осягнути повний ідеал розуму неможливо, і саме тому Й. Фіхте вважав, що історія не має кінця. Мета історії полягає в поверненні до вихідного стану на основі свободи[2].

У зв’язку з категорією свободи обґрунтовується поняття совісті. Вона розглядається як загальна субстанція «я» всіх людей. У совісті виявляється міра моральності суб’єкта. Моральність вимагає діяти по совісті. Саме у діяльнісному виборі вчинків згідно з совістю людина виявляє свою свободу[3]. Свобода, отже, бачиться, в першу чергу, як незалежність думки. Зобов’язуючи людину почуватися «свобідною», Фіхте бачить передумовою до цього діяльність згідно з обов’язком і заради обов’язку. До низки обов’язків, що ставляться перед людиною, залежить, зокрема, такий: «Виконуй щоразу своє призначення». Загальні безумовні вимоги до людей вкладаються у правила: не чинити насильства над ближніми, не обманювати, не зазіхати на чуже майно. Вчення про мораль (моральність) викладене Фіхте в роботі «Система вчення про звичаї за принципами науковчення». Так само, як це було у випадку з правом, Фіхте ставить задачу виведення морального принципу (морального закону) з Я, яке наділене самодіяльністю і свободою[1]. Наша самодіяльність виявляється у здатності дещо робити або не робити у залежності від власного бажання. Спочатку ця здатність стосується тільки внутрішньої будови Я. Будова ж ця така, що у Я є дві сторони: Я мисляче і Я мислиме, тобто воно є і суб’єктом, і об’єктом одночасно.

Первинна, всеосяжна реальність, що визначає, – це, за вченням Фіхте, абсолютне «Я». Фіхте почав своє навчання з розгляду безпосередньо цього факту – з інтуїції діяльного суб’єкта, або «Я», яке обіймає в собі все, що може бути мислиме. Діяльність «Я», що розвивається, Фіхте розумів як рух від первісного положення або ствердження думки до протилежного положення, а від цього останнього – до третього положення, яке є єдністю, або синтезом, їх обох. Крім вихідного «Я» мабуть, за Фіхте, припущене і якесь «не-Я», інакше кажучи, крім свідомості повинна бути природа, крім суб’єкта – об’єкт. Фіхте визнав, що крім сущого творчого «Я», «не-Я» – природа, об’єкт також повинні бути визнані як існуючі. «Не-Я» діє на «Я» і в якомусь смислі визначає його діяльність. Необхідно, щоб саме «Я» випробувало на собі якийсь поштовх із боку конфронтуючого йому «не-Я». Ця дія «не-Я» непізнавана за допомогою понять, вона лише безпосередньо відчувається нами[4]. Таким чином, основою теоретичної діяльності є несвідома діяльність. Під діяльністю «Я» Фіхте розумів, насамперед, моральну поведінку суб’єкта. Мета діяльності людини – виконання закону моралі, виконання обов’язку. Цьому виконанню протидіють природні схильності людини, джерелом яких є фізична природа людини, пов’язана з усім світом. Це і є «не-Я», що протистоїть «Я», що спонукує його до дії. На думку Фіхте, умовою виконання морального закону може бути лише перемога над почуттєвими схильностями. Чим сильніше дія почуттєвої природи на людину, тим більше високе моральне значення отримує перемога морального закону над людськими страстями й схильностями.

При цьому Фіхте роз’ясняв, що його «не-Я» аж ніяк не є кантівського «річчю в собі» [2]. «Не-Я» – необхідний продукт особливої діяльності свідомості. Свідомість «Я» творить усе інше, зовнішній стосовно цієї свідомості світ. Діяльність ця така, що в той час, коли вона відбувається, у людини немає свідомості про неї. Тому, звичайне мислення нічого не знає про її існування, воно повинне з необхідністю ухвалювати її продукти за речі, які нібито існують самі по собі, незалежно від свідомості, і які нібито діють на свідомість.

Але філософське мислення, стверджував Фіхте, долає цю неминучу ілюзію повсякденного мислення, яке вважає, що зміст людських відчуттів даний із зовні. Насправді ж, на думку Фіхте, ця даність є лише необхідним уявленням, що виникає із продуктивної діяльності «Я» [3]. Первинною виявляється саме ця діяльність «Я», яка повинна розглядатися як основний постулат науковчення. Фіхте називав цей акт діяльності «справою – дією».

Отже, свобода для Й. Г. Фіхте є невід’ємною від знання, і її реалізація можлива лише при достатньо високому його рівні, розвиненій духовній культурі. Фіхте розрізняв свободу справжню (нім. Іchheit – абсолютне «я») і порожньою. Перший акт свободи – твердження «я єсмь» [1]. Справжня свобода – це свобода в чистому вигляді. Реалізація свободи можлива лише сумісно з іншими людьми, у співпраці з ними. За Фіхте певна кількість вільних істот об’єднується, що означає: вони хочуть жити разом. Проте вони не зможуть існувати разом, доки кожен з них не обмежить свою вільність свободою інших людей. Якщо збирається разом мільйон людей, то кожна окрема особистість може побажати для себе стільки свободи, скільки це взагалі можливо. Проте людина об’єднує волю всіх в одному понятті, і сума можливих свобод ділиться на рівні частини. У цьому випадку йдеться про те, щоб вільними були всі разом, щоб свобода кожного була обмежена автономією всіх інших людей. Саме це обмеження, завдяки якому реалізується єдина воля всіх, здійснюється за допомогою юридичних норм [5].

Протягом усієї творчої діяльності Й. Фіхте виступав з роботами соціально-історичного й етичного характеру, у яких викладалась, як він сам стверджував, практична філософія, що являє собою поширення основних положень теоретичного науковчення на питання права, держави й моралі. Принцип свободи є з’єднувальною ланкою між практичною й теоретичною частинами філософії Й. Фіхте. Проте зазначимо: якщо в теоретичній філософії вона піддавалась ідеалістичній містифікації, то в практичній філософії свобода розумілась достатньо реалістично.

У практичній філософії вихідним пунктом для мислителя також є індивід, особистість. «Свобода індивіда від будь-якого державного примусу», і «кожна людина від природи вільна», і ніхто не має права заставити людину коритись закону, окрім неї самої, – ці тези з роботи «До виправлення судження про Французьку революцію», на думку відомого німецького дослідника щодо творчості Й. Фіхте – М. Бура, можна вважати епіграфом до практичної філософії мислителя [4].

У своїй практичній філософії Й. Фіхте намагається не обмежувати індивіда. Відносини між двома індивідами, між індивідом і сукупністю всіх індивідів, які творять державне об’єднання чи суспільство, регулюються виключно моральним законом. Й. Фіхте, услід за Кантом, як він сам зазначає, розрізняє «природне право» і «природний стан» [1]. Правовий закон, вважає мислитель, потребує, щоб людина, яка живе в суспільстві, серед інших людей, обмежувала свою свободу, не перешкоджаючи діяти всім іншим людям.

Свобода проявляється й у підпорядкуванні людини законам через усвідомлення їх необхідності. Але для спільного існування вільних людей необхідне і обмеження свободи, вірніше сказати сваволі. Правовий закон існує для того, щоб людина, як частина суспільства, не вигадувала, не відособлювала якесь своє суб’єктивне право, яке начебто відрізняється від права інших осіб, а розуміла, що право і його реалізація є універсальним імперативно-диспозитивним гарантом свободи [4]. На думку Фіхте, саме розумна природа людини дозволяє їй віднести себе до суспільства, як сукупності загальних воль, що повинні бути деяким чином впорядковані, вписати власну свободу у свободу загальну, суспільну де вона і набуває власне реалізації.

Дії кожної особи повинні обмежуватися певними межами, об’єктами на які ці дії направлені. У ній поєднується необхідність природи і свобода духу.

Але погляди Фіхте на свободу не залишалися незмінними. Вже в роботі «Філософія моральності» він зазначає, що людина залишається у полоні закону природи до тих пір, поки бажання і природні схильності визначають її поведінку. Але людина здатна стати господарем своєї природи і підкорити її вищому моральному закону. Якщо особа здатна звільнитися від влади природних схильностей, але не підпорядковує себе моральному закону, то це може призвести до сваволі у самому негативному його сенсі [6]. Тільки на релігійній стадії людина повністю долає суб’єктивність свободи, Бог є моральний законодавець свободи. Спочатку свого творчого шляху Фіхте зближав право і моральність: право фактично виводиться із морального закону; у більш пізній період творчості він їх розрізняє: у моралі признання інших осіб здійснюється через моральний закон, признання інших у праві відбувається як зовнішній заклик іншої вільної особи, як причини самовизначення до свободи.

Враховуючи, що своєрідність свободи як багатовимірного, складного суспільного явища, зумовлює можливість і необхідність різноманітних підходів у його осмисленні, запропоновано розгляд свободи, як складного суспільного явища. У суспільстві свобода особистості формується у складному, діалектичному взаємовпливі особистісних інтересів та інтересів суспільства. Їх узгодження веде до виникнення проблеми необхідності та вибору як внутрішньої передумови свободи. Абсолютно об’єктивних процесів у суспільстві не має, всі соціальні процеси несуть в собі елемент суб’єктивності: інтересів, мотивів, бажань. Зіставлення визнання зумовлюваної необхідності людських дій із визнанням свободи їх здійснення рано чи пізно породжує філософське питання про суперечність між необхідністю й свободою.

Не дивлячись на багатоваріантність філософського наукового арсеналу щодо феномена свободи, спостерігається недостатня вивченість тенденцій трансформації свободи у певному конкретному суспільстві. Проте, в умовах стрімких, суспільних змін актуалізується проблема взаємозв’язку вибору (внутрішня) та необхідності (зовнішня) як умов реалізації свободи.

Фундаментальні проблеми людського існування, на зразок проблеми свободи, супроводжують усю історію філософії і потрібні зусилля для того, щоб їх вирішити. Сукупно вони дають цілісне уявлення про існуючі філософські проблеми, зокрема проблеми вибору та необхідності в контексті феномену свободи.