Література

1. Маркс К. До критики гегелівської філософії права // Маркс К., Енгельс Ф. Твори 2-е вид. – Т. 1 – с.385

2. Фейербах Л. Вопрос о бессмертии с точки зрения антропологии// Избранные философские произведения: в 2-х т. Т. 1. — М., 1955.

3. Фейербах Л. Сущность христианства// Избранные философские произведения, в 2-х т. Т. 2.- М., 1955

4. Фейебах Л. История философии: В 3 т. М., 1963

5. Быховский Б.Э. Людвиг Фейербах. М., 1967

6. Ардабьев А.И. Атеизм Людвига Фейербаха. М., 1963

7. Енгельс Ф.  Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії.

Куцик Людмила – студентка ІІІ курсу

Паскаль: філософія екзистенції людини у безмежному космосі

У цій статті розглянуто філософію екзистенції людини в безмежному космосі Б. Паскаля та її особливості.

Ключові слова: екзистенціалізм, гуманізм, сцієнтизм, механічний матеріалізм, кінечне і безкінечне.

Актуальність теми дослідження: Паскаль жив у XVII ст., але його філософські думки та висновки цілком актуальні у нашому XXI ст. представники християнського екзистенціалізму, одного з напрямів сучасної філософії, вважають його своїм попередником. Паскаль вважається предтечею сучасної екзистенціальної філософії з її питаннями про зміст і безглуздість, дійсності й недійсності людського існування.

ОригінальністьгуманістичнихконцепціймислителівепохиРенесансувплинула на розвитокпоглядів такого мислителя, як Блез Паскаль (1623— 1662 рр.). Йогофілософіянацілена на людину, яку «створено для безмежності». Виходець із дворянської сім'ї, Паскаль здобув блискучу освіту. Мав чудову пам'ять. Вважав, щонічого не можна робити наполовину і погано. Його працям притаманні досконалість, закінченість, інтелектуальна відточеність, філософська узагальненість. Паскаль брав участь у діяльності наукового гуртка Мерсенна, на основі якого в 1666 р. було створено Французьку академію. Паскаль винайшов лічильну арифметичну машину, а перший арифмометр з'явився в 1874 р. З 1655 р. розірвав усі світські знайомства, вів усамітнене життя, аскетично обмежував себе в усьому, допомагав бідним. Критерієм досконалості знань він вважає їх загальнодоступність, тому найкращими книгами є ті, при читанні яких у людей виникає впевненість, що вони самі змогли б їх написати.[6, 108]

Філософія Паскаля відзначена, з одного боку, розчаруванням у людині, повністю вдоволеною своїм існуванням, зайнятою розвагами, несуттєвими проблемами й яка не помічає трагізму життя, з іншого боку, щирим замилуванням і навіть преклонінням перед людиною і її розумом. Паскаль вважається предтечею сучасної екзистенціальної філософії з її питаннями про зміст і безглуздість дійсності й недійсності людського існування.

Б.Паскаль зазначав, що людське існування перебуває між двома безоднями - нескінченно великого й нескінченно малого: "вічне мовчання цих нескінченних просторів жахає мене". Людина - загадка для самого себе, тому що вона не може уявити собі, що таке тіло, і ще менше - що таке дух, а найменше - як тіло може з'єднуватися з духом. Ось межа складності, а тим часом це її власна істота. Людина - тендітний очерет, у ньому з'єднуються міць розумності й крихкість тілесності у просторі всесвіт об’ємний і поглинає мене, як краплю – мовив Паскаль - Розум піднімає людей над світом природи, не дає їм примиритися з долю всього живого, указує на їхнє вище призначення.

Дві сторони припускають один одного. Людина - "король, позбавлений трону". Велич розуму складається в усвідомленні ницості людини. Розум, позначивши свої межі, спонукує людей прислухатися до незбагненного для нього "резону серця"і звернутися в пошуках порятунку до Христа, чия нескінченність не лякає, тому що в ній - повнота любові [1, 194].

Фундаментом світогляду Б. Паскаля є «серце», в якого свої закони, невідомі розуму. В пізнанні воно відчуває «терміни» і «аксіоми», в етиці зумовлює «моральний порядок» (на відмінувід «інтелектуального» і «фізичного»), в релігії - «відчуває» Бога. «Серце» відає у людинивсімтим, щовиходить за межірозуму, логіки, свідомості. Людина живе в безмежності Всесвіту, природи, людського пізнання, ідей нескінченного Бога, безкінченних бажань, потреб, прагнень тощо, що в цілому «заворожує», «зачаровує» і розум, і «серце». Але тільки завдяки останньому можна осягнути нескінченність, бо розум відчуває її обмеженість, впадає в оману [3, 108].

Ставши на гуманістичну позицію, Паскаль зумів відновити світоглядну цілісність філософського світогляду. Велич душі, вважав він, полягає в тому, що людина перебуває «між розумом і серцем», а не займає позицію однієї з крайностей. «Серце» допомагає розуму, воно є гуманістичним підґрунтям розуму, на яке він завжди спирається.

Розвиток природознавства, відкриття в галузі фізики і астрономії значно змінили образ світу порівняно з тим, який панував у попередні часи. То був образ довершеного, гармонійно побудованого космосу, де людина займала центральне місце. Перед очима людини Нового часу Всесвіт постав як безмежний і безцільний простір,де, підкоряючись лише закону механічної причини, рухаються маси інертної матерії. Людина перестала відчувати себе центром світу, вона виявилася безмірно малою порівняно з ним. У цьому світі не залишилося місця не лише для людини, а й для Бога. Механічний космос не мав нічого спільного з натурфілософською концепцією одухотвореної природи, характерної для доби Відродження.

Механічний матеріалізм, притаманний новій філософії та науці, не міг задовольнити Паскаля, бо не давав відповіді на моральні питання. Болісні пошуки сенсу людського життя, напружені роздуми про трагічну долю людини, прагнення з'ясувати її місце у безмежних просторах Всесвіту і були реакцією на нове бачення світу, раціонально-математичне і механістичне розуміння зовнішньої природи і людини [4, 343].

Трагічне світосприйняття Паскаля зумовлене тим, що людина Нового часу перестала відчувати себе мікрокосмом. Засвоївши аргументи нової науки про безконечність світу, вона втратила відчуття своєї співрозмірності з ним. Ось чому питання про співвідношення скінченного і нескінченного, про безконечність універсуму і місце людини в ньому були чи не найголовнішими у філософії Паскаля. Він змалював вражаючу картину безмежного космосу і закликав людину усвідомити своє жалюгідне становище у ньому. Земля лише точка порівняно з її орбітою, остання ж — непомітна риска на небосхилі, а весь земний світ — ледь помітний штрих на неосяжному лоні природи. І скільки б ми не розсували межі нашої просторової уяви, вони порівняно із сущим лише атоми, бо Всесвіт — це безмежна сфера, центр якої скрізь, а периферія — ніде. Нехай людина відчує, писав філософ, що вона загублена у цьому закутку Всесвіту, нехай усвідомить свою мізерність перед цією безконечністю.

Людину наче закинуто у безмежні простори Всесвіту, і вона цілком самотня у ньому. "Мене лякає вічне мовчання цих просторів", — зізнавався Паскаль. І це природна реакція на ту картину світу, яку створила нова філософія. Безмежна однорідна протяжність і людина, що вміщена в цьому мертвому просторі, — все це не може не викликати почуття власної мізерності й розгубленості [5, 231].

Паскаль створив зворушливий образ людини, яка є найслабшою в світі. Щоб її знищити, зовсім не потрібен Всесвіт, достатньо краплини води, легкого поруху вітру. Людина — лише тростина, яку дуже легко зламати, але вона — тростина мисляча. Саме в цьому полягає її гідність і велич. "З допомогою простору Всесвіт охоплює і поглинає мене, а от з допомогою думки я охоплюю Всесвіт".

Людина, за Паскалем, створена якраз для того, щоб думати, і почати їй треба з міркувань про себе. Проте у пізнанні власної природи виникають великі труднощі. Адже треба осягнути все, тобто вичерпати безконечність світу, до якого належить людина. Головна ж проблема криється у самій її природі. "Немає для людини завдання більш нерозв'язного, — проголошує Паскаль, — а між тим це і є вона сама". Він тлумачить людину цілком по картезіанськи, дуалістично. Звідси висновки про суперечливу природу людини, постійну боротьбу розуму і пристрастей. Ось чому людина завжди страждає, не маючи змоги осягнути власну природу. Розум не може їй допомогти, а раціоналістична методологія тут незастосовна. Єдина надія залишається на Бога, віру в нього. Людині потрібен живий особистий Бог, якого вона відчуває своїм серцем. Тому лише віра в такого Бога може бути основою моралі й лише вона здатна дати надію, надати буттю людини певного смислу. На відміну від Декарта, який ставив моральність у залежність від мислення (щоб правильно діяти, треба правильно мислити), Паскаль проголосив іншу тезу: щоб правильно мислити, треба правильно жити. Тобто діяти відповідно до християнської моралі.

Завдяки «самолюбству» люди більш схильні фіксувати увагу на своїй «величі», ніж на «нікчемності». Тому слід ненавидіти своє «Я», оскільки в ньому і знаходиться людська «нікчемність». Справедливість і сила роз'єднані в цьому світі, тому для того, щоб справедливість керувала світом, необхідно зробити її сильною або ж силу зробити справедливою. Однак, не зумівши зробити справедливе сильним, люди оголосили сильне справедливим. Народ дивлячись на силу законів, вірить у те, що вони справедливі. «Імперія влади» користується цим і тримається на легковірності і нерозважливості людей. Паскаль мріє про союз «імперії влади» та «імперії розуму». Глибинною основою і «коренем» багатьох недоліків і вад людей є самолюбство. Любов до себе, до свого «Я» природна для кожного індивіда. Але істина в тому, що він має ряд хиб. Звідси він не погоджується з тими, хто нагадує не тільки про недоліки, а й про хиби і помилки, до яких він може прийти через своє самолюбство. Тому не потрібно ображатися і злоститися на тих, хто відкриває нам очі на наші вади, оскільки не вони, а ми винуваті в своєму самолюбстві. Навпаки, ми повинні любити їх за це добре, яке вони роблять для нас. Завдяки самолюбству люди більше схильні акцентувати увагу на своїй «величі», ніж на «ницості». Щоб уникнути цього, слід «виховувати» ненависть до власного «Я». Не «боготворити» себе, оскільки «моральний ідеал» потрібно шукати не в собі, а в іншій істоті, гідній любові. Ця ідеальна істота - Бог, отже, «ми повинні любити тільки Бога і ненавидіти тільки себе». Формула «ненавидіти себе» стосується не до людини взагалі, а тільки до її «ницості».

Паскаль був одним з перших, хто виступив з критикою типового для Нового часу світогляду, згідно з яким в основі вирішення людських проблем лежить прогрес науки і техніки. Йому вдалося усвідомити і філософствувати, осмислити антиномію сцієнтизму і гуманізму. Але робив він це з точки зору релігійної свідомості і навіть містики. Становище людини, змальоване мислителем, справді жахливе: загублена в безмежних просторах Всесвіту, неспроможна пізнати власну природу і раціонально вирішити проблеми власного життя, вона повинна впасти у відчай. Звертаючись до людини, Паскаль закликав її відкинути гонор, скоритися перед Богом: "Спитай у твого владики про невідомий тобі істинний твій стан. Послухай Бога"[2, 273].

Для Паскаля характерне екзистенційне відчуття трагічності людського буття. В суєтному світі люди не знають ні справжнього горя, ні справжніх радощів Усі шукають щастя, але ніхто не досягає його в цьому житті, які б засоби не використовувалися. Цими міркуваннями французький мислитель започатковує іншу, ірраціонально-екзистенціальну лінію гуманізму в європейській філософії.

Ідеї Паскаля виявилися співзвучними кризовим явищам XX ст., коли надзвичайно загострилися суперечності людського існування, на які вказував французький філософ. Про актуальність його вчення свідчить той факт, що представники християнського екзистенціалізму, одного з напрямів сучасної філософії, вважають його своїм попередником.