Література

1. Кант И. Наблюдения над чувством прекрасного и возвышенного / И. Кант. Сочинения в шести томах. Т. 2. – М.: Мысль, 1964. – С. 125-224.

2. Кант И. Антропология с прагматической точки зрения / И. Кант // Сочинения в шести томах. Т. 6. – М.: Мысль, 1966. – С. 349-588.

3. Кант И. Трактаты и письма / И. Кант. – М.: Наука, 1980. – 709 с.

Кузьмич Олена – студентка ІІІ курсу

Проблема людини і Бога у філософії Людвіга Фейєрбаха

У статті досліджується проблема Людини і Бога в інтерпретації Людвіга Фейєрбаха. Дослідження філософа побудоване на матеріалістичних засадах. З’ясовано, що його вчення закликає «пригорнути до свого серця природу» та «полюбити людину».

Ключові слова: антропологія, атеїзм, філософія, людина, релігія, Бог, людський рід.

Актуальність та виклад основного матеріалу. Загалом, люди завжди створювали собі хибні уявлення про самих себе, про те, хто вони є, або ким вони повинні бути, та відповідно будували своє життя, згідно своїх уявлень про Бога, про те, що є зразком для людини. Ці фантазії почали панувати над індивідом і він, як творець Бога, схиляв голову перед своїм творінням. Іншими словами, на думку Л. Фейєрбаха, міф про те, як Бог створив людину повинен бути замінений знанням про те, як людина створила Бога. Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми Людини і Бога. Філософія в людині вбачає духовну й тілесну істоту . Їй притаманні знання, релігійна віра, ціннісні орієнтації, пам’ять про минуле і надія на майбутнє. А, питання існування Бога актуалізувалося протягом усієї історії людства і коливалось переважно у проміжку між ідеалізмом і матеріалізмом, ортодоксальною теологією та вільнодумством.

Свою творчість Фейєрбах розпочинає як ідеаліст, прихильник і учень Гегеля. Але надрукована в 1839р. праця «До критики філософії Гегеля» свідчить про його розрив з прихильниками Гегеля і перехід на позиції матеріалізму й атеїзму. Слід підкреслити, що Фейєрбах був одним з найкращих знавців богослов’я свого часу. Головною справою життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Усе життя він займався одним питанням: «У чому полягає таємниця релігії?» Він як ніхто наблизився не тільки до теоретичних коренів релігії, а й практичних. І його задача це не опис, а пізнання релігії, її пояснення з точки зору антропології.

Джерело релігії, відзначає Фейєрбах, лежить в страху і безсиллі людини перед природою, що й породжує в її свідомості фантастичні релігійні образи. Все це, з його точки зору, «паралізує прагнення людини до кращого життя у реальному світі». (2; Т1; ст. 175-176) Теологія немислима без догматизму, без сліпого, беззаперечного підпорядкування авторитету Святого Письма і церковним звичаям. Всяка догма, тим паче священна - це "не що інше, як пряма заборона думати", а в основі філософії лежить знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Тому перше завдання філософії Фейєрбах бачив у критиці релігії, у викритті тих ілюзій, які становлять сутність релігійної свідомості. Релігія та близька до неї за духом ідеалістична філософія виникають з відчуження людської сутності, за допомогою приписування Богу тих якостей, які насправді належать самій людині. Згідно Фейєрбаха, для того, щоб звільнитись від релігійних помилок необхідно зрозуміти, що Людина - не творіння Бога, а частина - і притому найбільш досконала - вічної природи. Головним завдання своєї філософії Л. Фейєрбах вбачав у подоланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога і ставитися до неї як до Бога, а не поклонятись вигаданій нею сутності.

Величезну роль в кожній релігії відіграє чудо. Чим слабкіше знання і сила людини, тим більше вона вірить в диво. Але віра в чудеса – це невіра у свої сили, у свої можливості і тим сильніша віра в надприродне здійснення нездійсненних бажань. Самим дивним дивом є безсмертя. Людина знає, що вона смертна, але не хоче з цим примиритися. Безсмертя виводить людину за межі обмеженості її існування. Тому «безсмертя з повним правом і утворює головну складову частину релігії і філософії релігії. Фейєрбах переконливо доводить, що «людина не тому вірить в безсмертя, що вірить в Бога. Вона вірить в Бога тому, що без віри в Бога не можна обґрунтувати віру в безсмертя» [2; Т2; ст. 789]. Фейєрбах вказує, що віра у всемогутнього Бога нерозривно пов'язана з переконанням у безсиллі людей, віра в безкінечну божественну мудрість - з переконанням у нездатності людського розуму до пізнання, віра у всеблагість Бога - з переконанням у неможливості для людей творити добро.

Знаменита книга Фейєрбаха «Сутність християнства», яка була написана в 1841 році стала справжнім тріумфом у матеріалістичній філософії. Метою цієї книги було «зведення релігії до антропології». Робота починається з аналізу «загальної сутності людини». Релігія, міркує Фейєрбах, виражає істотну відмінність людини від тварини: у тварин немає релігії. Ця відмінність лежить у свідомості, а свідомість є лише там, де суб'єкт здатний зрозуміти свій рід, свою сутність. Людина живе подвійним життям - зовнішнім і внутрішнім; внутрішнє життя людини пов'язане з її родом, сутністю. Людина одночасно і Я, і Ти: вона може стати на місце іншого тому, що об'єктом людської свідомості служить не тільки індивідуальність, але і її рід.

Фейєрбаха цікавить не ідея людства, а реальна Людина, яка, перш за все – це природа, тіло та її потреби. Тільки те, що дано нам через органи від почуттів: зір, слух, дотик, нюх, - має, за Фейєрбахом, справжню реальністю. За допомогою органів від почуттів ми пізнаємо як фізичні об'єкти, так і психічні стани інших людей. Фейєрбах писав, що природа існує незалежно від свідомості, що вона є основа, на основі якої і сформувалась людина, що поза природою і людиною немає нічого, а божественна істота, яка створена релігією є лише фантастичним відображенням людської сутності.

Безперечно, матеріалізм Фейєрбаха істотно відрізняється від матеріалізму XVIII століття, оскільки він, на відміну від останнього, не зводить всяку реальність до механічного руху і розглядає природу не як механізм, а скоріше як організм. Він характеризується як антропологічний, тому що у центрі уваги Фейєрбаха - не абстрактне поняття матерії, як у більшості французьких матеріалістів, а людина, як єдність душі і тіла. Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидає її ідеалістичне трактування, при якій вона розглядається, перш за все, як духовна істота. Духовне начало в людині не може бути відокремлене від тілесного, дух і тіло - дві сторони тієї реальності, яка називається організмом. Людська природа, таким чином, є переважно біологічною, і окремий індивід - не історично-духовна істота, як у Гегеля, а основна ланка у розвитку людського роду. Тобто, «людина» в Фейєрбаха означає «людський рід», німа загальність, що зв’язує багатьох індивідів просто природними зв’язками.

Фейєрбах зовсім не хоче скасувати релігію, а хоче вдосконалити її. Він намагається відокремити в ній істинне від помилкового, з’ясувати її місце в духовному ядрі особистості. Тому це буде релігія без Бога, релігія любові до людини. На місце відношення Людина – Бог, Фейєрбах ставить нове співвідношення: Людина – Людина. Відкидаючи ортодоксальну релігію, він створює нову – «релігію любові». «Ми повинні на місце любові до Бога поставити любов до Людини як єдину істинну релігію». [2; Т2; ст. 809]. Тобто, філософ закликає на місце любові до Бога поставити любов до Людини, на місце віри в Бога – віру Людини в саму себе. На його думку, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. Також, Фейєрбах не мислить її у відриві від природи, не допускає антропологію у відриві від фізіології. Фейєрбах весь час підкреслює значення природи в життєдіяльності Людини, адже саме їй вона зобов’язана своїм походженням та існуванням.

Істина нової філософії Фейєрбаха - це історія важкого перевороту людської думки від неба до землі, від Бога до природи, історія розумового пробудження людства. Слід думати, що нове мислення висвітлить, безперечно, нові грані Фейєрбахівського вчення. В центрі всієї його філософії – Людина. Вона для Фейєрбаха це прообраз і мірило всього існуючого. Головна «критична» думка Фейєрбаха щодо релігії полягає в тому, що Бог є всього лише перебільшене уявлення Людини про саму себе. Людина не може схилятися та любити те, що їй чуже. Любов можлива лише по відношенню до того, що близьке людині, інакше кажучи, тотожне їй. Тому Богом є Людина, вірніше ідеал Людини: «Ти приписуєш Богу любов, тому що любиш сам, ти бачиш Бога мудрим, тому що, вважаєш доброту і розум своїми вищими якостями, ти віриш у те, що Бог існує, тому що ти існуєш, ти сам - істота ... » [3; Т2; ст. 47].

Цінність Бога, - вважає Фейєрбах, - не перевищує цінності людини. Свідомість Бога - самосвідомість людини, пізнання Бога - самопізнання людини. Про людину можна судити по Богу і про Бога - по Людині. Вони тотожні.

Підводячи підсумки, варто підкреслити, що релігія як проблема проходить червоною ниткою через всю творчість Фейєрбаха. Він пише, що його першою думкою був Бог, другою - розум, а третьою і останньою - Людина. «Пізнання Бога - це пізнання людиною самої себе». Кожне наше слово про Бога (теологія) насправді є словом про людину (антропологія). Поняття про Бога формується так: «Те, чого не вистачає людині, стає Богом; Те, чим людина хоче бути, вона робить Богом». Початок, середина і кінець будь-якої релігії - це сама Людина. Релігія - це поклоніння людини самій собі. Однак це поклоніння, замість того, щоб бути зверненим до самого себе, звернено до своєї проекції зовні. Результатом цього стає відчуження людини. Тобто, коли людина стає релігійною, вона стає відчуженою від своєї істинної сутності і наділяє нею Бога. Так людина робить Бога багатим, а сама стає внутрішньо розділеною і убогішою. На запитання: «Що ж тоді робити?» - Фейєрбах дає відповідь так: «Бог і Людина повинні з двох стати одним цілим, тобто тільки Людиною». Бог олюднюється, Людина обожнюється; Боголюдина перетворюється на Людинобога, і, нарешті, Бог усувається зовсім, залишається тільки Людина.