Літаратура

1.Гегель Г. В. Ф. Работы разних лет: В 2 т. – М: Мысль, 1971. – Т. 2.- 630с.

2. Гегель Г. В. Ф. Философия религии. – М: Мисль, 1976. – Т.1 – 531с.

3. Гегель Г. В. Ф. Философия религии. - М: Мисль, 1976. – Т.2 – 537с.

4. Вільґельм Дільтей «Історія молодого Гегеля» - К: ВПЦ «Три крапки», 2002. – 304с.

5. Кушаков Ю. В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу. Навчальний посібник – К: 2006 - 572с.

6. Гегель Г. В. Ф. Лекції про доказ буття Бога – М: Мисль, 1976

Харкевич Іванна – студентка 3-го курсу

Особливості Німецького романтизму XVIII століття

У статті розглянуто основні передумови виникнення німецького романтизму, етапи становлення та характерні особливості.

Ключові слова: романтизм, «Ієнська школа», «Гейдельберзький гурток», етична сфера, романтична поезія, особистість. Актуальність теми дослідження. Обумовлена робота насамперед ​​інтересом до романтичного світогляду та ідеалам в багатьох областях сучасного наукового знання. Романтична школа виникла на стику часів, коли руйнувалося одне суспільство і будувалося нове. Романтичний протест був викликаний розчаруванням у тій новій дійсності, на яку покладало надії людство, але яка також виявилася далекою від справедливості. Ця проблема актуальна і в наші дні, оскільки залишається невирішеним питання про те, чи наближає суспільний прогрес людство до справедливості, до ідеалу, або навпаки віддаляє від нього? Романтична філософія дозволяє з'єднати концепцію світу як цілісності з уявленням про кожну окрему людську особистість як самоцінну силу. Вона протистоїть сучасній масовій свідомості, в якому вищі духовні цінності відсуваються на другий план. На перетині XVIII і XIX ст. в Німеччині та інших європейських країнах виник новий напрям у духовній та художній культурах, який отримав назву романтизм. Відомий дослідник романтизму Н. Я. Берковський писав: «Романтизм складався як ціла культура, багатообразно розроблена , і саме в цьому був подібний своїм попередникам - Ренесансу, класицизму, Просвітництву» [1,с.19]. Інакше кажучи, романтизм був не просто літературним напрямком - він склав цілу культурну епоху. Люди тієї епохи знайшли нове почуття світу і створили нову естетику. Мистецтво романтичної пори сильно відрізнялося від того, що панувало в попередній період - в епоху Просвітництва. Дослідники говорять навіть про «романтичну революцію» , або про «переворот у світогляді» , маючи на увазі глибокі і принципові зміни, які відбулися в цей час не тільки в різних видах мистецтва, але і у всьому укладі життя . Подією великого значення для всіх сучасників була Велика французька революція 1789-1794 рр. Її вплив відчувався не тільки у Франції, але й у всій Європі. Її сучасники стали свідками величезних, нечуваних змін. Світ прийшов у рух. Падали і споруджувалися трони. Закривалися монастирі. Грохіт наполеонівської армії звучав у всій Європі. Запаморочлива зміна подій надихала, народжувала надії на зміни, будила мрії, але часом і приводила у відчай. Проголошені революцією гасла Свободи, Рівності та Братерства відкривали простори людському духу. Однак дуже скоро стало ясно, що ці принципи є нездійсненними. Породивши небувалі надії, революція не виправдала їх. Німеччина рубежу XVIII-ХІХ століть була роздробленою на безліч дрібних держав, економічно відсталою країною, що перешкоджало встановити сувору регламентацію в сфері мистецтва та літератури, контроль над творчою думкою. У формуванні романтизму велику роль зіграла Ієнська школа . У 1796 році Фрідріх Шлегель і його старший брат Август Вільгельм поселяються в Ієні. Їхній будинок стає одним з центрів духовного життя Німеччини того часу. Брати читають лекції в університеті. Поступово складається активний гурток творчої інтелігенції, який згодом і отримав назву «Ієнска школа». Учасниками були брати Ф. і А. Шлегелі, Ф. Шеллінг, Ф. Шлейєрмахер, Л. Тік, Новаліс, вчені-філологи, літературні критики, мистецтвознавці, публіцисти. Вони сформували основні положення естетики і літературної критики романтизму, друкували їх у видаваному братами Шлегелями журналі «Антей» і справили величезний вплив на духовне життя всієї Європи. У 1805-1809 роках центром романтичного руху став «Гейдельберзький гурток», члени якого виявили підвищений інтерес до національної культурно-історичної народно-пісенної традиції. Тут помітніше проявився інтерес до релігії, старовини, фольклору. Головні представники: К. Брентано, Л. Арнім, брати Грімм. Можна виділити такі основні передумови виникнення романтизму: – світоглядні: ідеї братів Шлегелів, Ф. Шеллінга, І. Канта, Й. Фіхте; –естетичні: сентименталізм, угрупування «Буря і натиск», творчість Гете і Шіллера, теорія народності Гердера; – історичні: історичні події в Європі, зокрема Велика Французька революція 1789-1794 рр.

І таку періодизацію епохи: - передромантизм – явища і тенденції в європейській літературі ІІ пол. ХVІІІ ст., які підготували ґрунт для розвитку романтизму; - ранній романтизм (кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.) –доба Наполеонівських війн та період Реставрації. Представники: Е.Т.А. Гофман, Г. Гейне. - пізній романтизм (після революції 1848 р.). Визначальними для романтизму стали : заперечення логоцентризму, культу розуму, запровадження ідеалізму у філософії, історизму, апологія особистості, обстоювання «аристократизму духу», увага до фольклору, фантастики. Романтики прагнули відійти від традицій класицизму, його канонів та захоплювалися почуттями для того, щоб виразити індивідуальність. Ранніх німецьких романтиків притягає переважно естетична і етична сфери, тому вони відмовляються від ідеалів громадянського служіння і перебудови світу. Німецьким романтикам притаманні незадоволеність оточуючим, туга по нескінченному, одухотворений містицизм, пошук самоцінного слова тощо. Передусім йому притаманний універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті, в його кінечності й безкінечності, сущому й належному, і це зближувало ієнський романтизм з філософією, надавало йому яскраво вираженого філософського характеру. «Романтична поезія, - проголошував Ф. Шлегель, - це прогресивна універсальна поезія. ЇЇ призначення полягає не тільки в тому, щоб заново об’єднати всі розрізнені види поезії, а й пов’язати її з філософією та риторикою»[11, с. 278]. Водночас ієнський романтизм, що сприймав світ як приховані можливості й постійну творчість, прагнув до синтезу и всеохоплюючого синтетичного вираження. Для пізнього німецького романтизму характерні мотиви безвиході, трагізму, неприйняття сучасного суспільства, відчуття неспівпадання мрії і реальності . До цього покоління належать А. Шаміссо, Г. Мюллер і Г. Гейне, який назвав себе «останнім романтиком». Настрій романтиків постійно коливається між захопленням і відчаєм, натхненням і розчаруванням, полум'яним ентузіазмом і світовою скорботою. Почуття абсолютної і безмежної свободи особистості з усвідомленням її трагічної незахищеності. Пошуки виходу з самотності приводили до культу любові та дружби. Любові романтики надавали величезного значення, бо «тільки через любов і людина стає цілком і всюди людяною і проникнутою людяністю » [11, с. 294]. Це поняття набуло навіть філософський характер. Любов трактувалася і сприймалася не тільки як почуття, що зв'язує людей один з одним, а й як зв'язок між різними явищами, як містерія буття в дусі Платона, де здавна роз'єднане повинно знайти свою відсутню частину. Вона сприймалася як початок всіх початків. «Любов - споконвічна сила буття. Усе народжується з її ігор. Таким чином, все суще є початкове втілення любові ... »[11,с.301]. І в сфері людських взаємин, як ні в яку іншу епоху це відчуття не піднімалося на таку духовну висоту. Любов була девізом романтиків. Любов проголошувалася найважливішою потребою. Новаліс заявляв: «Бог – це любов. Любов - вища реальність - основа основ »[2, с. 36]. У романтиків вона то набувала містичного характеру, то, навпаки, виступала чуттєвою стороною. Прикладами можуть служити два твори - «Генріх фон Офтердінген» Новаліса і «Люцинда» Фрідріха Шлегеля. При цьому в будь-якому випадку любов трактувалася як фатальна призначеність люблячих один одному. Романтизму взагалі була властива тяга до «нескінченного». Романтики тяжіли до досягнення абсолютного і безумовного ідеалу. Основним конфліктом романтичної літератури був конфлікт між особистістю і світом. Різні форми цього конфлікту утворюють серцевину всіх творів. У філософії романтична свідомість найбільш плавно втілилась в суб'єктивному ідеалізмі Фіхте, який стверджував, що людське « Я» є не тільки єдиною реальністю, а й великою творчою силою, що творить світ рівної самосвідомості всього людства. Близька романтикам була і натурфілософія Шеллінга, який учив про єдину природи - «світової душі», укладає в собі єдність об'єкта і суб'єкта. При цьому особистість сприймалася в першу чергу як зосередження духовного життя. Життя людського духу романтики протиставляли незмінності матеріального буття. З відчуття його неблагополуччя народжувався культ неповторної індивідуальної особистості. Вона сприймалася як єдина опора і як єдина точка відліку життєвих цінностей. Людська індивідуальність мислилася як абсолютно самоцінний початок, вирваний із навколишнього світу і багато в чому протипоставлений йому. У філософії існує період повернення до класики. Шлейєрмахер не тільки зробив переклад платонівських діалогів, але включив їх у філософський дискурс. Шеллінг впевнено використовує теорію ідеї і поняття світової душі. Вчення Шеллінга про «світову душу», стверджуючи гармонічну єдність природи і духу, теж кликало художню думку епохи до відчуття нескінченності буття і його внутрішньої таємниці. Романтизм - час розквіту лірики, час воістину великих поетів. Серед них найвідоміші - Гельдерлін та Брентано, Ейхендорф і Гейне, Байрон і Шеллі, Вордсворт і Кольрідж, Ламартін і Віньї, Гюго і Мюссе, Е. По та ін. Життя романтичної душі відбивалася в ліричному зісланні. Можливості поетичного слова і ліричного самовираження розширилися надзвичайно. Відбулися зміни в області віршування, у сфері метрики і ритмової організації вірша. Поетичні досягнення романтиків були підхвачені, розвинені і доповнені в наступні епохи розвитку літератури в різних країнах. Романтики створили особливий, романтичний театр, який покінчив з умовностями класицизму. Вони висунули музику на особливе місце, показали нові можливості, виявили самосвідомість музики як змістовного і смислового мистецтва.  Безперечна заслуга романтиків була у відкритті складності людської свідомості. Злам і перебудова традиційних жанрових форм у тій чи іншій рисі характерні для всього романтизму. Але німецький романтизм – явище особливе. У Німеччині характерні для всього руху тенденції отримали своєрідний розвиток, що визначило національну специфіку романтизму в цій країні . Саме тут, за словами В. М. Жирмунського, «ми спускаємося в більш глибокий і корінний шар явищ. Романтизм перестає бути лише літературним фактом. Він стає насамперед формою нового відчування, новим способом переживання життя »[6, с. 98]. Романтичний філософ Ф. Шлейєрмахер називав цей стан свідомості «релігійним роздумом», розуміючи під цим «... безпосередню свідомість, що все кінцеве існує лише в нескінченному і через нього, все тимчасове - вивчено і через нього. Шукати і знаходити це вічне і нескінченне в усьому, що живе і рухається, у всякому зростанні, у всякій дії, стражданні і мати, і знати в безпосередньому почутті саме життя лише як таке буття в нескінченному і вічному - ось що є релігія. »[3, с. 102] Це переживання життя, на думку вченого, було пов'язано з відчуттям нескінченності всього світового устрою, внутрішньої єдності природи і людини, з містичним почуттям присутності безкінечного в кінечному. Тому поезія вище науки, адже поет здатний зрозуміти більше, ніж учений. Однією з особливостей естетики німецького романтизму є те, що її принципи були сформульовані раніше появи найбільш значимих художніх творів нового напрямку. Теорія передувала практиці . У результаті вона почасти перевершувала реальні можливості того етапу естетичного освоєння дійсності, за яким зміцнилося назва романтизму. Висувається романтиками принцип романтичної іронії, яка мислилася як нова форма художності, але значною мірою більше як потенція розвитку мистецтва, ніж як підсумок його готівкового існування. Самосутність романтичної поезії полягала в її «відкритості». Поняття «романтична іронія», як воно виникло в працях Фрідріха Шлегеля, з самого початку передбачало і ставлення художника до творчості, і використання нових художніх форм, тобто одночасно і теорію, і практику творчого процесу. Тобто, мова йшла про особливі внутрішні умови, які змушують розглядати іронію одночасно як філософську позицію і як художній засіб. Німецький романтик Є. Гофман у своїй творчості розкрив глибоку прірву між способом життя і мисленням художника, і простої людини. Творчість Людвіга Тіка відзначено стилевим методом романтичної іронії, який відтінює оманливий харак­тер та іллюзорність мистецтва. Клеменс Брентано та Людвіг Ахім опублікували збірник народних пісень «Загадковий ріг хлопчика» і створили форму романтичної казки. Становлення і розвиток романтизму в Німеччині неможливо уявити без Гете й Шиллера, хоч їхні стосунки з романтиками, особливо у Гете, були непростими, в певних моментах навіть конфронтаційними. Творчість Гете і Шиллера мала велике значення для німецького романтизму, причому не тільки рання, періоду «Бурі й натиску», тобто предромантична, а й пізніша, періоду «веймарського класицизму», який є одним з найзначніших проявів неокласицизму в європейській літературі й мистецтві другої половини XVIII й початку XIX ст. Серед творів Гете особливо великий вплив на літературу романтизму мав «Фауст», а точніше перша його частина. «Фауст» був сприйнятий романтиками як твір органічно близький їм і своїм філософсько-пантеїстичним змістом і своєю вільною формою. Цей твір Гете послужив важливою опорою у формуванні жанру романтичної драматичної поеми з її універсальним змістом, і титанічним героєм, що втілює в собі вищі потенції духовної людини. Сам Гете ставився до романтизму неоднозначно. В цілому він вбачав у ньому велике явище й поступальний рух мистецтва, особливо в розкритті внутрішнього світу людини, його глибин і його суперечностей. Близький йому був «органічний світогляд» романтиків і їхнє звернення до народно-національного ґрунту. Водночас, йому був чужий «середньовічний міф», культивований німецькими романтиками, їхній, як на його погляд, надмірний суб’єктивізм і такий же надмірний нахил до фантастичного й містичного. Щодо Шиллера, то він зі своїми ідеальними прагненнями й романтичним за своєю природою пафосом легше вписувався в літературу романтизму, і його стосунки з ранніми німецькими романтиками (Шиллер помер у 1805 р.) були рівнішими й дружнішими. Німецький романтизм не зникає і після революції 1848 p., його струмінь відчутний також у німецькій реалістичній літературі другої половини XIX ст. Але найяскравіше в цей час він проявився в музиці (Р. Вагнер) і в філософії (Ф. Ніцше). В останні десятиліття XIX ст. піднімається в німецькій літературі хвиля неоромантизму, що переплітався з імпресіонізмом і символізмом.