32. Стилістичне використання числівників і займенників

Усі поняття, що піддаються обчисленню (найчастіше це іменники), потребують позначення свого кількісного вияву. Для цього використовують числівники, які ста­новлять лексико-термінологічну основу математики.

Ч_и с лівники — слова із значенням певної, чітко визначеної кількості. Кожний власне числівник точно вказує на кількість або порядок при лічбі: п’ятдесят (50) — це не менше і не більше, як п’ять десятків. Лек­сичне значення числівника завжди можна позначити цифрою. Це стосується і неозначено-кількісних числів­ників: кілька (декілька), кільканадцять, кількадесят, кількасот, бо, наприклад, кілька — це невизначена ма­ла кількість у межах від трьох до десяти, кільканад­цять — від одинадцяти до дев’ятнадцяти, кількаде­сят — кілька десятків і т. ін.

Слова багато, мало, чимало вважають особливи­ми кількісними прислівниками, бо вони ма­ють ступені порівняння, позначають кількісно неточний вияв певної дії, процесу: зроблено багато — кількісний (кількісно-означальний) прислівник; минуло багато ро­ків — прислівник з невизначеним кількісним значен­ням. Отже, немає достатніх підстав вважати ці слова числівниками, навіть неозначено-кількісними.

Стилістичне використання числівників буває двох ^ видів:

—— самостійне, суто кількісне: До дев’яти додати п’ятьГБід шістнадцятиГвШнімемо одинадцять;

—  значеннєво несамостійне (коли вони поєднуються з іменником або із субстантивованим словом): Три об­личчя здаються сіро-блідими (В.Тїїшниченко). Числів­ник синтаксично підпорядковує собі іменник: два, три, чотири -» обличчя, п’ять -> облич, але п’ятьох <— облич, п’ятьма обличчями, одне <— обличчя.

, По-особливому стилістично виразні форми числів­ників у фольклорі: …у тебе діток так багато: раз чет­вірко і раз п’ятірко, а всіх разом дев’ятірко (Нар. творчість).

Числівник — виразно своєрідна, лексично й грама­тично обмежена група слів (кілька десятків), кількість яких не поповнюється. Значення кількості чи порядку при лічбі в мисленні й мовленні людей — це категорії здебільшого незмінні й однозначні. І все ж числівники

не завжди стилістично нейтральні. За різних мовленнє­вих ситуацій, по-різному інтонуючись, вони набувають неоднакової значеннєвої (отже, й стилістичної) важли­вості. Особливо очевидним це стає тоді, коли числівни­ки семантично зовсім інші, пор.: Мене премійовано на 50 гривень і Мене премійовано на 500 гривень. Різний кількісний зміст сказаного в обох реченнях, як, можли­во, й неадекватне інтонування, не може не впливати й на сприймання сказаного різними особами (навіть осо- бою-мовцем).

Отже, лексично обмежений вияв числівників своє­рідно важливий і стилістично. Наприклад, форми числів­ника один (одна, одне, одно, одні) мають немало лексико- семантичних значень. Цей числівник входить до бага­тьох сполучень слів, зокрема: не один (декілька, багато): Старезний самотній прадуб, що шумів віттям не один рік, похилився над Дніпром вже майже без гілля (О. Дов­женко); ні один — ніхто, ніщо з усіх, жоден: Роман… ду­же несміливий: ніколи він не зачіпав ні однієї дівчини ні словами, ні жартами (І. Нечуй-Левицький); один-два, один-другий — вживаються як назви неточної, приблиз­ної кількості: Все це триває… не більше одної-двох хви­лин (Леся Українка); один на один — тобто з кимось на самоті, без свідків, віч-на-віч, сам-на-сам: Так піду я в поля неозорі, Із піснями один на один (А. Малишко) або без чиєї-небудь участі, допомоги чи втручання: Ото як зчепляться з Павлом. Один на один… (А. Головко). Ши­роко використовується числівник один також і в складі інших сполучень слів, серед них і фразеологізованих: один одним, один одинцем, один-єдиний, один-однісінь- кий, одним один, в один голос, в одну душу, в одну мить, в одну шкуру, все одно, один і той же, один і той самий, одне і те ж, одне й те саме, одним миром мазані, одна но­га тут, а друга там; одним вухом чути; одним духом, одним оком подивитися, стояти однією ногою в могилі, один до одного, одного поля ягода, ставати на одну дош­ку, стригти всіх під одну гребінку, один з одним, один за одним, один перед одним, одне слово, одне побіля одного, одної весни (зими…), одного разу, що за один та ін.

Типовим (особливо для розмовно-побутового мов­лення) є стилістичне вживання числівника один (одна, одно) у значенні слів інших частин мови:

—  займенників (переважно вказівного, неозначено­го): …Я живу одним [таким] життям, ти — іншим (П. Загребельний); Було колись в одній [якійсь] країні… (Леся Українка);

—  прислівника (весь час, постійно, тільки): Лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує (М. Коцюбинський).

При числівниках два, три, чотири синтаксично за­лежний іменник уживається в називному відмінку мно­жини, але з наголосом на першому складі: хороші сини, брати, але два, три, чотири сини, брати (це залишок колишньої двоїни — окремої форми числа іменників, які вживалися з числівником два), але п’ять — двад­цять п’ять синів (чи братів). Недотримання цього ор­фоепічного правила призводить до мовленнєвої непра­вильності, а з нею і до стилістичної невправності, по­милки.

Певною мірою стилістично своєрідні також і за­йменники — слова, які вказують на предмети, озна­ки і кількості, але не називають їх.

Семантично (частково й морфологічно) прийнято розглядати 9 груп займенників: особові займенники, зворотний, присвійні, питальні, відносні, вказівні, оз­начальні, неозначені, заперечні.

Функціонально найрозгалуженіші особові за­йменники, які в контексті вказують на певну особу (я, ти, він, вона, воно) чи особи (ми, ви, вони). Саме ці займенники мають особливе стилістичне використання.

Займенник я використовує кожна особа для нази­вання самої себе. Форми його непрямих відмінків — суплетивні (від лат. suppletivus — доповнювальний) — утворені від іншого кореня: мене, мені, мною. В усіх від­мінкових формах займенник я входить до складу різних сполучень слів, нерідко фразеологізованих: гляди ж ме­ні, відсохла б рука мені. Вони вживаються з метою пере­конати кого-небудь у чомусь: грім би мене вдарив; не я буду, якщо…; оце я розумію; хай мене [святий] хрест [грім] поб’є; про мене (у значенні «роби, що знаєш»); теж мені (для вираження скептичного ставлення до ко­го-небудь, чого-небудь), тільки мене й бачили, я вас (тебе) навчу та ін. — погроза покарати когось; як на мене (на мою думку, розсуд, смак) і т. ін.

Займенником ми найчастіше називають дві (навіть одну) чи й більше осіб разом з тим, хто говорить (ми — нас, нам, нами…)-. Ми вкупочці колись росли… (Т. Шев­ченко). Це також найменування:

—  осіб, які пов’язані спільним походженням, занят­тями, поглядами і т. ін.: У лісі в нас нема свекрух нія­ких (Леся Українка);

—   для називання невизначеної, неозначеної особи: Не так воно робиться, як нам хочеться (Номис).

Цей займенник є також заміною я (переважно в нау­кових працях, під час прилюдних виступів тощо), а зрідка для підкреслення поважності власної особи: Був собі поважний лицар, Нам його згадать до речі (Леся Українка); Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачи­ли (Г. Тютюнник) або (в минулому) ми у мовленні мо­нарха, вельможних осіб: Я… Ми повелим! Я цар над бо­жим народом! (Т. Шевченко). Подібно й ви вживається тоді, коли мовець шанобливо, ввічливо звертається до однієї, двох чи багатьох осіб: Ви не журітеся, мамо. Я піду в найми (М. Коцюбинський). Також і займенник вони вживається для вираження пошани до однієї особи чоловічої або жіночої статі: Вони [наша мама] нас дуже люблять. Таке використання займенника вони було особливо типовим у колишньому селянському побуті, слугувало виявом специфічного українського націо­нального етикету, шанобливого ставлення до рідних і старших за віком осіб.

Отже, стилістично виразними є випадки досить час­того використання множинних форм займенників ми, ви, вони, нам, вам замість я, ти, він, вона, мені, тобі.

Займенник воно (його, йому, ним і т. д.), крім вка­зівки на особу чи предмет середнього роду (.’.Лев ба­чить, що воно [щеня] зробило, Та змилосердився — мовчить — Л. Глібов), може також вживатися:

—і значенні займенника це: Воно [це] мені ні до чого;

—  у значенні займенника він, вона з відтінком пест­ливості або зневажливості: Що воно [він, вона] таке ка- же з переляку;

—  у значенні підсилювальної частки: І що воно за дитина, ніяк не заплаче! (К. Гордієнко).

.Займеншж воно здебільшого має фольклорне забар­влення, ми в значенні я вживається переважно в мовлен- нГнауковому й публіцистичному і т. ін.

Кожен займенник (як і кожен числівник) стиліс­тично особливий, неповторний, може використовува­тися не з однією функцією, а з кількома, що й стає об’єктом лінгвістичного аналізу. Числівники і займен­ники (як і всі інші повнозначні й неповнозначні слова) мають своє неповторне буття в усіх стилях, а також у багатьох жанрах мови, використовуються в них актив­но або пасивно, навіть епізодично чи й зовсім стиліс­тично «чужі» для них.

Стилістичне вживання прислівників

Особливу семантику і, передусім, морфологічне оформлення, обмеженість синтаксичних функцій ма­ють прислівники. Цим визначається і стилістичне ви­користання прислівників — повнозначних слів, якими виражається якісна або кількісна ознака дії чи стану, ознака іншої ознаки (тобто ступінь або міра вия­ву іншої ознаки).

Прислівники не становлять різновекторної, різно­планової системи повнозначних слів, тому що є словами незмінюваними, представленими в мові тільки в одній формі. У цьому полягає їх помітна стилістична обмеже­ність. Прислівники, становлячи своєрідну, однак не ду­же розгалужену сукупність морфологічних і синтаксич­них ознак, не можуть у семантико-стилістичному плані не поступатися іменникам, дієсловам, прикметникам. Саме тому більшість мовознавців (0. Гвоздєв, Д. Розен- таль, М. Ільїн, В. Кононенко, І. Чередниченко, А. Ко­валь, О. Пономарів, М. Пентилюк та ін.) не розглядають їх у стилістичних вимірах. Зовсім стисло витлумачено стилістичні можливості прислівників в академічній ко­лективній монографії «Сучасна українська літературна мова. Стилістика» (1973).

Стилістична функція прислівників загалом допов- нювальна, бо вони тільки своєрідно розгортають семан­тичне значення, виражене найчастіше дієсловом.

Прислівники становлять слова із загальним значен­ням ознаки дії, стану, якості, рідше предмета. Інакше кажучи, прислівник виражає ознаку дії, стану (Працю­вав щоденно, Спав спокійно) або ж ознаку якості (Він був дуже збуджений) чи ознаку предмета (Навіть удві­чі багатший не зарадить цьому).

Для того щоб стилістично, тобто вміло, користувати­ся прислівниками (як і словами інших частин мови) у кожному конкретному випадку, потрібно знати власти­ву їм семантико-граматичну сутність, своєрідніть, зок­рема й те, що вони поділяються на такі групи:

1. Означальні прислівники. До них належать:

—   якісно-означальні: розумно, вдало, добре, гаряче, міцно, урочисто;

—   кількісно-означальні: вдвічі, вдвоє, вкрай, три­чі, дуже, надзвичайно, багато, ледве-ледве, дотла, трохи;

—   означальні прислівники способу дії: спросоння (сказати), (пропав) безвісти, (йшли) гуртом, (їхали) слідом, (турбувались) по-батьківськи, (розмовляли) втрьох, (зробили) по-нашому і под.

1. Обставинні прислівники. Серед цієї групи розріз­няють:

—   прислівники часу: вдень, вночі, вчора, завтра, вранці, ранком, тепер, влітку, взимку, зроду-віку, дони­ні, колись, віддавна та ін.;

—   прислівники місця: внизу, здалеку, угорі, право­руч, всюди, зверху, навколо, скрізь, туди, сюди, дорогою, лісом, шляхом, спіднизу тощо;

—  прислівники причини: згарячу, зопалу, здуру, зні­чев’я, зосліпу, спересердя та ін.;

—   прислівники мети: на зло, навмисно, наперекір, напоказ та ін.

1. Предикативні прислівники. Вони виражають пев­ний стан природи або людини, те, що не залежить від її волі: холодно, вітряно, тепло, лячно, розумно, радісно, сиро, зоряно, похмуро, сонячно; треба, потрібно, необ­хідно, можна та ін.

2. Модальні прислівники. Це прислівники, якими виражається ставлення мовця до висловленої ним дум­ки (значення можливості, імовірності, припущення, ствердження, реальності, достовірності і т. ін.): мабуть, гріх, жаль, біда, безперечно, диво, лінь, сором, охота, страх, страшно, пора, час та ін.

Визначальне в семантиці прислівників полягає в то­му, що їм здебільшого властиве широке, різноаспектне й своєрідне значення ознаки: Вкрай тяжко хворий на­прикінці зустрічі ледве заговорив. Логічний центр цьо­го речення представлений підметом (субстантивованим іменником) хворий; він заговорив (значення дії, тобто значення певної ознаки); заговорив -» ледве (ледве — оз­нака ознаки до заговорив)-, тяжко <— хворий (прислів­ник тяжко виступає ознакою (означенням) до хворий-, вкрай <- тяжко (вкрай, будучи кількісно-означальним прислівником і обставиною міри, ступеня, слугує озна­кою іншої ознаки — тяжко). Отже, прислівник здат­ний виражати не тільки ознаку кого-небудь або чого-не- будь, а й ознаку іншої ознаки. На цьому й ґрунтується широка гама стилістичного використання прислівників, їх семантико-стилістична гнучкість, активне вживання в усіх стилях мови. Прислівники суттєво розширюють ви­ражальні засоби мови, додають мовленню неповторних значеннєвих елементів і емоційності. їм властива пряма і непряма, тропеїчна семантика, пор.: — На плечах несе­те мливо? [борошно]. — Тяжко? —Аби тільки було що нести (М. Стельмах); переносні значення: В неволі тяж­ко, хоча й волі, Сказать по правді, не було (Т. Шевченко); Тяжко мені. Тяжко, мамо! Нащо дала вроду? (Т. Шев­ченко). Тільки море хлюпотілося ласкаво та камінці журхотіли по-домашньому (Ю. Збанацький).

Прислівникову функцію можуть виконувати й такі фразеологічні чи фразеологізовані сполучення слів, у яких немає прислівника: Пішов я світ за очі (Т. Шев­ченко); Як люди линуть в ранню рань до Дніпрогесів- ської греблі (М. Рильський).

Кожне стилістично довершене використання при­слівника (як і слова іншої частини мови) — це один із раціональних за певною ознакою (ознаками) спосіб мов­леннєвої комунікації, в якому дуже важливо враховува­ти те, що:

1)   якісно-означальним прислівникам, як і якісним прикметникам, властиві форми вищого і найвищого ступенів порівняння: високо — вище, більш високо і найвище, найбільш високо. Ці форми морфологічно не­змінні; синтетичні (однослівні) прислівники активніше використовуються в художньому і розмовно-побутово- му мовленні, аналітичні (складені, двослівні) переважа­ють у мовленні науковому і офіційно-діловому;

2)  група прислівників в українській мові однозвучна з іншими повнозначними і службовими словами:

—    прикметниками: Панас Кандзюба хвилювався найбільше (М. Коцюбинський), найбільше — прислів­ник, але: Найбільше щастя для мене — незалежна Ук­раїна — слово найбільше є прикметником;

—  іменниками: Матері кожної дитини жаль (жаль — модальний прислівник), але Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жод­ного сліду… (М. Коцюбинський), жаль — іменник; Додо­лу верби гне високі, Горами хвилю підійма (Т. Шевчен-

ко), горами — іменниковий прислівник, але: За горами гори хмарою повиті (Т. Шевченко), горами — іменник;

—  прийменниками: Довкола розкинулись мило дріб­ні береги (Леся Українка), довкола — прислівник, але: В лісах довкола села [за селом] паслися корови і воли (І. Франко), довкола — прийменник;

—  частками: Молодь вся була на полі, Бо якраз на­стали жнива (Леся Українка), якраз — прислівник, але: Вранці-рано, в Пилипівку, Якраз у неділю, Побігла за водою… (Т. Шевченко), якраз — частка (саме), яку легко вилучити з речення;

—  сполучниками: Як передати листа, щоб він…?; Як там Вам усім живеться? (М. Коцюбинський), як — прислівник; Не надишусь я тобою, як зорю не розлюблю (В. Сосюра), як — сполучник, пор.: …і зорю не розлюблю.

Отже, прислівники становлять для стилістики бага­тий, лексично своєрідний, дієвий та ефективний (з по­гляду логічного, власне значеннєвого й почуттєвого) мовний матеріал.