20. Стилістичні функції антонімів

Антонімія (протилежність) слів формується проти­лежністю їх лексичного значення.

Антоніми (грец. anti — проти і onyma — ім’я) — пари слів, які се­мантично протилежні одне одному.

Антоніми належать до тієї ж самої частини мови, ста­новлять замкнене попарне об’єднання слів: життя — смерть, чоловічий — жіночий, говорити — мовчати, завжди — ніколи. Це лексичні різнокореневі антоніми, тобто слова іншого звукового складу і з протилежною семантикою. Менш типові однокоре- неві (лексико-граматичні, словотвірні) антоніми-, логічний — алогічний, ініціативний — безініціатив­ний, мобілізація — демобілізація, надія — безнадія.

Слова з не виступають антонімами лише тоді, коли з цим префіксом вони набувають нового, протилежного значення: воля — неволя, друг — недруг. Парні слова бі­лий — небілий, холодно — нехолодно не є антонімами: першим словом позначається наявність певної ознаки, а другим — заперечується.

Слова-антоніми, як і майже всі інші повнозначні слова, бувають полісемантичними (багатозначними). В антонімічну пару таке слово входить із якимсь од­ним лексичним значенням. Унаслідок цього утворю­ються найрізноманітніші за своєю семантикою сполу­чення слів: свіжий хліб — черствий хліб (антонімічні словосполучення), але: свіжий вітер (холодний) — теплий вітер; свіжий огірок (не підданий обробці) — солоний огірок; свіжий погляд (оригінальний) і заста­рілий погляд — не антоніми, бо протилежного значен­ня в цих поєднаннях слів немає, в усякому разі воно маловиразне.

Антонімічний ряд слів формується лише тоді, коли обидва слова (антоніми), будучи повністю семантично про­тилежними, все ж мають якусь спільність, бо вказують:

—   на наявність або відсутність певної ознаки: роз­квіт — занепад, веселий — сумний, мовний — позамов­ний, народний — антинародний;

—   на початок дії або стану чи їх припинення: увімк­нути (електоролампочку) — вимкнути, заснути — прокинутись, зацвісти — відцвісти, зайти — вийти;

—   на більший чи менший вияв ознаки (більше — менше): далекий — близький, великий — малий, широ­кий — вузький, спека — мороз, ускладнювати — полег­шувати, пізно — рано;

—  на вік: молодий — старий, сучасний — минулий;

—  на простір: північ — південь, схід — захід, лівий — правий, широта — довгота, горизонтальний — вер­тикальний;

—  на смакові відчуття: солодкий — гіркий, свіжий — сухий;

—   на стать: чоловік — жінка, батько — мати, хло­пець — дівчина, співак — співачка;

—    на інтелектуальні, морально-етичні й естетичні властивості особи: розумний — дурний, щедрий — ску­пий, дружній — ворожий, жорстокий — ніжний, люби­ти — ненавидіти.

Найбільше антонімів серед іменників (початок — кінець, радість — горе), прикметників (гострий — ту­пий), дієслів (нагрівати — охолоджувати). Зовсім ма­ло антонімів серед займенників (всі — ніхто, всякий — ніякий) і прийменників (від — до, під — над).

Антонімами не бувають:

—   власні іменники: Микола, Олена, Львів, Україна та ін.;

—    іменники, що позначають конкретні предмети: стіл, вікно, рука, сталь, море, вино та ін.;

—  усі числівники: один, дев’ять, п’ятсот та ін.;

—  більшість займенників: я, він, цей тощо;

—  галузеві (мовознавчі, хімічні тощо) терміни, серед них і вузькоспеціальні: фонема, афікс, сполучник, роз­чин і т. ін.;

—   прикметники: голубий, зелений, червоний, мате­рин та ін.;

—  дієслова: копати, читати, майструвати тощо.

Окрему групу становлять контекстуальні

антоніми. Наприклад, тільки в певних реченнях

слова чорний — тендітний, землянка — хата можуть тлумачитись як антоніми: У мужички руки чорні, в па­ні рученьки тендітні; В мужика землянка вогка, в па­на хата на помості (Леся Українка).

Антоніми належать до важливих і оригінальних ху­дожньо-зображувальних засобів мови. їх стилістичні функції широкі, розгалужені. Антонімами формується антитеза — мовний зворот, вислів, у якому різко протиставляються думки, явища, риси характеру, пове­дінки особи тощо з метою посилення враження від мов­леного — сказаного чи написаного. Тому антоніми ши­роко використовуються в художньому, науковому, пуб­ліцистичному та інших стилях мови; зовсім обмежено вдаються до них в оціфіційно-діловому мовленні, а та­кож і в народній творчості: І любов, і гнів у тому гомо­ні морськім (М. Рильський); Навіть трудно розказати, що за лихо стало в краю — люди мучились, як в пеклі, пан втішався, мов у раю. Пан гуляв у себе в замку, у яр­мі стогнали люди (Леся Українка); Брехня стоїть на одній нозі, а правда на двох (Нар. творчість).

Отже, антоніми становлять досить численну групу лексем — семантично контрастних, протилежних, вод­ночас широко вживаних і стилістично виразних, зде­більшого наснажених очевидною емоційністю.

• 21. Омоніми (грец. homos – однаковий і όnyma –

• ім’я) – слова, які мають різне лексичне

• значення, але однакове написання і звучання.

• Омоніми найчастіше утворюються внаслідок

• семантичного розвитку багатозначності слів,

• через що не завжди вдається встановити чітку

• межу між омонімами і багатозначними словами.

• Повні О, всі форми яких збігаються:

• (деркач1 – птах і деркач2 – віник; листопад1 –

• назва місяця і листопад2 – опадання листя восени;

•  Неповні О, які характеризуються неповним

• звуковим збігом. Особливі їх різновиди – омофони, омографи й

• омоформи.

• 1. Омофони (грец. omophones – однозвучний, від homos – однаковий і

• phone – звук) – слова, які утворені з однакових фонем, але відрізняються

• семантично і написанням:

• Гончар - гончар, Роман – роман

• Омографи (грец. homos – однаковий і grapho –

• пишу) – це слова з різною семантикою, які

• розрізняються лише наголосом:

• замок і замок

• . Омоформи це слова, які збігаються за звучанням і написанням

• лише в окремих граматичних формах:

• діти – куди вас діти;

Зі стилістичною метою найчастіше використовуються омоніми, що виникли на рідному ґрунті внаслідок розпаду семантичної єдності. Основна стилістична функція омонімів – досягнення жартівливого чи іронічного ефекту. Омонімія є основою для створення каламбурів. Каламбурна манера характерна для художньої  літератури. Можливості омонімів використовує і публіцистика (заголовки). Українська мова – міжмовна омонімія (укр. слова – протиставлені росій.). Більшість омонімічної лексики є нейтральною, але омоніми все-таки відіграють певну стилістичну роль як важливий засіб словесної гри, матеріал для створення дотепів і каламбурів. В омонімії майстрів слова приваблює суперечність між формою й змістом – адже це слова однакові (звучанням) і водночас різні (значенням). В офіційно-ділових і наукових текстах омоніми зі стилістичною метою не використовуються, що залежить від специфіки й призначення цих стилів. Але омоніми широко вживаються в художній літературі, в народній творчості, в усному мовленні. Вони увиразнюють думку, а часом надають мовленню іронічного, гумористичного чи сатиричного забарвлення. Омоніми є основою для створення каламбурів, а каламбурна манера вислову характерна для художньої літератури. Проте стилістичні можливості омонімії використовує й публіцистика, особливо в полемічно загострених творах: “Це глина чи цеглина?” (заголовок у газеті). Омоніми є важливим засобом не лише для досягнення гумористичного чи іронічного ефекту. Наприкінці поетичного рядка вони часто не тільки римуються, а й наповнюються особливою виразністю та силоюПароніми – слова, близькі за звучанням, але різні за значенням: нагода – пригода, дефектний – дефективний, декваліфікація – дискваліфікація. До паронімів належать тільки ті слова, що мають невелику відмінність у вимові. Інколи в паронімів є спільна морфема: уява – уявлення, мова – мовлення. Семантичні зв’язки між паронімами можуть буті синонімічні (тяжкий – важкий), антонімічні (емігрант – іммігрант); вони можуть бути пов’язані певною семантичною близькістю (дипломник – дипломант), належати до однієї тематичної групи (калина – малина). Стилістичні можливості паронімів ґрунтуються на їхній звуковій близькості й семантичних контактах. Пароніми використовуються для створення каламбурів. Сфера вживання паронімів – публіцистика, художня література, усне розмовне мовлення. Паронімія для створення каламбурів виявляється набагато придатнішою, ніж омонімія, оскільки близькість звучання, а не точний звуковий збіг дає більші можливості для змалювання відповідних ситуацій. Звукова близькість значеннєво відмінних слів дає можливість змалювати яскравішу картину, насичену образами. Паронімія забезпечує музичність фрази. У  цій же функції широко використовують пароніми в усній народній творчості: Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику в зеленому горщику. Ще одна функція паронімів – семантичне зіставлення. Два близькозвучних слова дають можливість виразніше зіставити якісь риси людини, рельєфніше описати події, явища тощо: Барвистість іспанського пейзажу доповнюють пейзани в мальовничих шатах, що захоплено вітають туристів і закидають їх магноліями та камеліями. (Ю.Смолич) Стилістичне вживання паронімів

Особливу групу слів лексики української мови ста­новлять пароніми.

Пароніми (грец. para — біля, поряд і опута — ім’я) — однокоре- неві слова, які належать до тієї ж самої частини мови, мають різ­не або частково інше лексичне значення, однак близькі між собою фонетично, різняться афіксом (афіксами) чи окремими звуками або тільки одним звуком (фонемою).

До паронімів належать слова абонемент — доку­мент на право користуватися (за плату чи безплатно) чим-небудь — книжками з бібліотеки, телефоном, міс­цем у театрі і под. і абонент — той, хто користується абонементом; адресант — той, хто адресує, посилає ко- му-небудь листа, телеграму і т. ін., відправник, і адре­сат — той, кому пишуть, адресують, надсилають лист і т. ін.; адреса — місце проживання чи перебування ко- го-небудь або місцезнаходження чого-небудь і адрес — письмове вітання кого-небудь з нагоди певної видатної події в його житті; гарнітур — комплект, набір предме­тів, котрі служать якій-небудь одній меті (гарнітур меблів) і гарнітура — повний комплект певних дру­карських шрифтів; ступінь (вчений ступінь) і степінь (математичний термін); компанія — група людей і кам­панія — суспільно-політичний або господарський захід та ін.

Слова-пароніми завжди поєднані одне з одним се­мантично й фонетико-граматично, і цей зв’язок між ни­ми усвідомлюється мовцями. Паронімами може стиму­люватись поява певної (позитивної чи негативної) емо­ційності, в конкретному мовленнєвому контексті ними може створюватись і більш чи менш очевидна калам- бурність. Близькозвучністю і своєрідною семантичною близькістю паронімів породжується неповторність властивої їм експресії, що відповідно налаштовує мов­ців емоційно, не залишає їх байдужими до висловлюва­ного. Пароніми використовують в усіх стилях мови. їх стилістична наснага й енергія найширше виявляється в художніх текстах і у фольклорі: Не знаходжу в них [у футбольних м’ячах] нічого ні динамічного, ні демоніч­ного (О. Гончар) — сказано інтригуюче, частково й ка­ламбурно (звукова близькість, але семантична віддале­ність: це, імовірніше, омонімія); Я певний, ви знайдете, зв’яжетесь… — Ні з ким я в’язатися не буду… (С. Жу- рахович) — вислів помітно контрастний, пароніми в ньому створюють ефект незвичності, отож, і досить ви­разної емоційності. Поетичний вислів І невідь звідки падають ці сни… Лечу на крилах персів в країну пер­сів, в державу персів, в князівство персів, у Персію, сказати б (І. Драч) пародійний, стилістично зорієнто­ваний на збудження певного почуттєво-гумористично- го стану людини, наповнює сказане відтінком незлої насмішливості.

Отже, пароніми становлять досить виразний еле­мент і засіб мовлення різностильового, найчастіше — художньо-літературного.

…………

22. Стилістичні функції неологізмів

 

Рушійною силою всіх змін у лексиці мови є навколишня дійсність, діяльність, номінативно-мовленнєва творчість людини від часів родового й племінного буття до національного, міжнаціонального. Людина завжди називала все пізнаване, пізнане, усвідомлене чи тільки усвідомлюване, уявлюване нею: явища природи, суспільні та індивідуальні реалії. Так у мовній системі виникли слова і сполучення слів, які на перших порах були новими, тобто неологізмами.

Неологізми (грец. neos — новий і logos — слово, вчення) — нові слова, я ні з'являються в мові для того, щоб позначити, назвати нові поняття, явища, процеси.

Виникають неологізми внаслідок розвитку, змін у суспільному житті, особливо в науці, техніці, мистецтві і т. ін. На думку А. Грищенка, «...статус неологізмів відповідні слова зберігають доти, доки вони не стають узуальними, тобто загальновживаними, властивими усному і писемному мовленню якнайширших кіл носіїв літературної мови».

Кожне окреме слово, сполучення слів, фразеологізм, навіть наголос у слові вперше з'являється в устах і свідомості окремої особи, однак слова з багатьох причин конкретного автора не мають. Виняток становлять слова — терміни. Наприклад, з іменем російського вченого Михайла Ломоносова (1711 —1765) пов'язане вживання слів — термінів кислота, маятник, насос, сузір'я (калька із созвездие), словосполучення земна вісь. Це приклади лексичних новотворів (неологізмів). Крім них, з'являються й семантичні неологізми, пор.: 1) бригадир — у Росії XVIII ст. — військовий чин, середній між полковником і генералом (нині це історизм); 2) бригадир — переважно керівник якогось колективу осіб на виробництві, заводі. Наприкінці XIX — на початку XX ст. слова винахідник, дослідник, представник, письменник, прихильник, видавець, промовець, гуртківець, читач, перекладач, дописувач, споживач, гуморист, прогресист, україніст, експериментатор, співачка та інші вважались неологізмами. У 50 — 60-ті роки XX ст. до неологізмів належали слова цілинник і космонавт, тепер перше з них стало історизмом, а друге сприймається як загальновживане слово.

З'являючись разом з новим поняттям про предмет, явище та ін., неологізм не відразу входить до активної лексики, часто і не сягає її меж. Тільки ставши загальновживаним і загальнозрозумілим, він перестає бути неологізмом, усвідомлюється як слово звичайне, щоденне або ж як одиниця пасивної, суто спеціальної, галузевої тощо лексики.

Крім нових слів, які з часом стають загальномовними, є також слова, створені письменниками, громадськими діячами з певною функціональною метою, напр.: яблуневоцвітно, розкрилено (росту), пустун-літун, майбуття, сонцебризний, вітровіння, акордитись, ясносоколово; Стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий я (П. Тичина). Або: підхмар'я цвіт (А. Малишко), шумливі хвилі (Ю. Смолич), крайсвітній (Ю. Яновський), зореносець, залізнотіла, сталево-серда, ширококрилий (М. Бажан), фальшак, безвірко, безбровко, плюндрач (О. Гончар) та ін. Такі неологізми прийнято називати індивідуально-авторськими ( контекстуально-мовленнєвими, оказіональними). Вони використовуються тільки в певному авторовому контексті, іншими мовцями вживаються лише епізодично.

Авторські неологізми своєрідно увиразнюють мовлення, набувають цілком очевидного стилістично-функціонального забарвлення, напр.: Той, хто безпомильно б'є ковадлом по ковадлу, як по голові, ...хто вміло викручує залізо, як руки, — крутизалізенко, той, хто вправно хапає кліщами деталі, як язика, — хапайкленко (В. Голобородько). Деякі лексеми — неологізми письменники запозичують з народного мовлення. Так, О. Гончар творчо використав слова терпень, холодень, голодень, які з'явились у роки голодомору.

Отже, неологізми в мові — це завжди її оновлення, в більшості випадків логічно й стилістично вмотивоване збагачення, мовленнєво-лексична динаміка в мові, вияв її розвитку.