1.Цикл мовознавчих дисциплін, що в комплексі з літературознавчими, суспільними та іншими гуманітарними науками забезпечує вищу філологічну освіту, передбачає глибоке і всебічне вивчення системи і структури національної мови, аналіз і відносно повний опис лінгвістичних одиниць усіх рівнів. Оскільки «поряд із проблемою мовної будови існує ще проблема мовного вживання» і мова «є тільки тоді, коли вживається»[1], то цикл мовознавчих дисциплін не може бути повним без навчального курсу стилістики.

Якщо в попередніх мовознавчих дисциплінах увага зосереджувалася на природі й сутності мовних одиниць, семантичних і формально-граматичних ознаках їх, то в стилістиці вивчаються ті самі мовні одиниці, але з погляду їх виражальних функцій у процесі мовлення залежно від мети, призначення, умов і сфери спілкування. Відомий французький стиліст Шарль Баллі визначив стилістику як науку, що «вивчає експресивні факти мовної системи з точки зору їх емоційного змісту, тобто вираження в мовленні явищ із сфери почуттів і дії мовленнєвих факторів на почуття», підкресливши таким чином, що пред­метом стилістики є емоційно-експресивне в мові і мовленні. У сучасній лінгвістиці предмет стилістики розуміється значно ширше, складніше і не так однозначно. Предметом стилістики національної мови с і її стилістична система, і наука про неї. Насамперед предмет стилістики пов'язується з розумінням мовного стилю як типового способу виразної передачі інформації. Стиль, за словами І. К. Білодіда, — «це не тільки лад слів, а й певний лад думок».

Лінгвістична стилістика вивчає мовні засоби вираження не лише емоційно-експресивного, а й інтелектуального (логічного) та художньо-естетичного змісту мовлення. Мовні засоби експресивного вираження інтелектуального, емоційно-вольового, естетичного в процесі спілкування — це ті самі мовні одиниці відповідних рівнів, що вивчаються в лексикології і граматиці, але стилістика розглядає їх з погляду необхідності чи доцільності використання в певних типах мовлення, з погляду відбору з-поміж низки однотипних одиниць. Кожний акт мовлення (усного чи писемного) спрямований на досягнення мети спілкування, він завжди відбувається або зафіксований у якійсь типовій ситуації. Лінгвістична стилістика має визначити, якими мовними засобами успішно досягається мета, чому саме цими, а не іншими обраними засобами для даного типу спілкування, за якими критеріями здійснюється добір мовних засобів і вибір серед них. Стилістика пронизує всі рівні мовної системи. З мовних одиниць кожного рівня виділяють:

одиниці, що мають стилістичні ознаки (конотації, забарвлення), що зумовлені їх лексико-граматичною природою (.Батьківщина, рідний край, гарний, поганий, добро, зло, щастя, козаченько, матусенька, дівчинонька, личенько, гарнесенький, кохати, ненавидіти, роззява, хуліган тощо);

стилістичні ознаки яких виникають на реалізації їх валентностей {золота осінь, золота людина, золоті руки, чорне золото, золото спартакіади; книга життя, полудень віку; волосся білявими житніми колосками);

що перебувають у якісно-експресивних опозиціях (крокувати — швендяти, плечі — рамена, губи — уста, обличчя — пика, голос — глас, чоло — лоб, ворота — врата)\

що виникають оказіонально шляхом семантичних зміщень, лексико-граматичних перетворень (прихватизація, фірмач, совок, хрущоба, прокол, шлангувати, приводнитися, роз- вітатися, туалетитись, фараонувати).

Стилістика вивчає не тільки стилістичний інвентар (мовні одиниці), а й засоби його організації в певних типах мовлення, способи добору, поєднання і використання мовних одиниць для створення образу типового стилю чи певного стилістичного ефекту, колориту. Цілі ряди мовних одиниць можуть набувати стилістичних ознак тільки у поєднанні, зіставленні з іншими рядами (наприклад, лексичні шари за походженням, емоційним забарвленням, функціональним призначенням). Добір та організація мовних засобів відбувається з урахуванням мети, завдань, умов і ситуації спілкування, рольових і соціальних ознак його учасників, що в комплексі формує тип мовного спілкування. Тому стилістика вивчає виражальні мовні засоби відповідно до типу мовного спілкування, а також і самі типи мовлення. Стилістика сучасної української мови розглядає виражальні засоби мови з позиції функціональної природи мови, у зв'язку з суспільно-соціальними потребами і завданнями спілкування. Вона досліджує закономірності використання мови у різних сферах суспільного життя, тобто її функціональні стилі і їх мовленнєву системність.

Отже, у предмет лінгвостилістики української мови як на­вчальної дисципліни входять:

засвоєння теоретичних засад курсу, опанування основними поняттями і категоріями лінгвостилістики;

вивчення стилістичних ознак (значень, забарвлень) мовних одиниць усіх рівнів, як реальних, так і потенційних стилістичних ресурсів мови;

використання стилістичних засобів для експресивного вираження інтелектуального, емоційно-вольового й естетичного змісту мовлення, для ефективності мовлення;

розкриття закономірностей функціонування української мови у різних сферах суспільного життя, в ситуаціях спілкування;

характеристика стилів української літературної мови і функціональних стилів мовлення, визначення їх мовленнєвої системності, яка утворюється в процесі мовленнєвої діяльності з мовного матеріалу під дією позамовних чинників;

формування мовного чуття та естетичного смаку мовців;

піднесення рівня культури мовного спілкування.

ПРОБЛЕМАТИКА СТИЛІСТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Свідченням того, що стилістика сформувалась в окрему мовознавчу дисципліну, є наявність у неї свого предмета дослідження у спільному для всіх мовознавчих дисциплін об'єкті — мові. Крім того, стилістика має свою проблематику, систему понять і категорій та методологію і методику наукового пошуку. До головних проблем лінгвостилістики можна віднести:

визначення мовного стилю як основного поняття лінгвостилістики;

закономірності функціонування мови у різних сферах її суспільного життя та ситуаціях мовного спілкування;

принципи і критерії класифікації та жанрової диференціації стилів;

описові стилі мови;

експресивні стилі мовлення;

функціональні стилі та підстилі;

співвідношення функціональних стилів і усної та писемної форм мови;

мовленнєва системність як формуюча ознака функціонального стилю;

мовні засоби вираження у функціональному стилі почуттєвих, вольових та інтелектуальних сфер особистості;

проблема об'єктивного і суб'єктивного (індивідуального) в стилі;

взаємодія стилів, підстилів і їх цілісність;

співвідношення стилю (стилів) художньої літератури з іншими функціональними стилями;

поняття стилістичних значень і конотацій та стилістичні норми;

історичний характер стилістичних норм;

стильова і стилістична інтерпретація текстів;

стильове текстотворення;

співвідношення інтралінгвістичного й екстралінгвістичного у стилістиці;

співвідношення національного та інтернаціонального у сти­лістиці національної мови;

стилістика як репрезентація сучасного етапу історії україн­ської літературної мови.

Стилістика сучасної української мови крім проблем, властивих кожній національній мові, має суто свої, соціолінгвістичні, спричинені суцільними заборонами, обмеженнями й утисками української мови в епоху тоталітарних режимів. Унаслідок такої несправедливої політики офіційно-діловий і науковий стилі української мови не досягли такого високого розвитку, як художній стиль. У багатьох сферах наукової, суспільно- політичної, державно-управлінської, професійно-виробничої діяльності не розроблено або мало розроблено і не задіяно тер- міносистеми і підсистеми української мови. Усно-розмовний стиль (як і інші стилі) сучасної української мови засмічений невиправданими кальками, суржиком, просторіччям. Лінгвістичний геній українського народу і його протоукраїнських предків витворив мову дивовижної краси і сили. Виняткова евфонія, чітка морфеміка, гнучкий синтаксис, неймовірно різно­манітна лексична синоніміка семантичних полів думки, волі, емоцій, сприймань, чуттів, рухів, дій, станів, процесів; багата символіка, образність, афористичність висловів, лексична й фраземна сполучуваність — це все залишається ще переважно у межах художнього стилю, не є здобутком живого українського літературного мовлення основної маси громадян України. Низька мовна культура гальмує процеси національно-культурного, духовного відродження української нації, формує комплекс вторинності, меншовартості не тільки української мови, а й усього українського.

Отже, до головних стилістичних проблем на цьому етапі розвитку української літературної мови можна віднести:

утвердження державотворчих і суспільних функцій українсь­кої мови та розширення сфери її використання;

повноцінний розвиток усіх стилів і жанрів;

формування і вирівнювання профільних терміносистем;

усталення мовних засобів офіційно-ділового і наукового стилів;

унормування і збагачення художньої мови та фольклору живої розмовної мови українців.

////////////////////////////////////

2. Стилістика, як і кожна наука, має свій об’єкт вив­чення і предмет вивчення.

Об’єкт стилістики української мови. Ним є реальні функції мовних одиниць кожного з рівнів мови, які впродовж її розвитку закріпились за кожною мовною одиницею — фонемою, морфемою, словом, ре­ченням. Українська мова, її одиниці з певними стиліс-» тичними функціями створені українським народом. Отже, об’єкт стилістики — це вся сукупність мовних одиниць з їх функціями (від звуків, літер до тексту), найрізноманітніше усне й писемне функціонування ук­раїнської мови. За умови стилістичного, тобто найраціо- нальнішого, використання мови в мовленні, одиниці мови забезпечують найдоцільніше з усіх поглядів вира­ження думок і почувань. Об’єктом (денотатом) стиліс­тики є також уся система функцій літературної мови, всіх її структурних елементів.

Предмет стилістики української мови. Це переважно друковані мовознавчі джерела, присвяче­ні вивченню об’єкта стилістики (реальних функцій усіх одиниць української літературної мови). Створюють йо­го, як правило, вчені-лінгвісти, які досліджують функ­ції найрізноманітніших одиниць української мови як окремої комунікативної системи.

Щоб оволодіти предметом стилістики, потрібно до­класти спеціальних зусиль, ознайомитись з науковою і науково-методичною літературою із стилістики, куль­тури мовлення, тому предметом стилістики є і сукуп­ність знань про мову, про її стилістичні (функціональні) можливості. На відміну від об’єкта стилістики, який майже не залежить від суб’єктивних якостей окремої особи, предмет стилістики має не тільки об’єктивний характер (бо об’єктивно існує об’єкт стилістики — вся система реальних мовних одиниць), а й суб’єктивний, оскільки кожен мовець більшою чи меншою мірою сво­єрідно користується мовними одиницями з властивими кожній із них функціями. Це залежить від загальної ерудиції мовця, знання ним мови, його життєвого досві­ду, віку, професії, інших особистісних якостей.

Отже, вивчення об’єкта і предмета стилістики важли­ве для розуміння стилістики мови і стилістики мовлення.

Стилістика — розділ мовознавства й літературознавства (поетики), що вивчає функційно-стильові засоби мови та їхнє застосування з погляду норм, їхніх варіантів (нормативна стилістика) і відхилень (літературна стилістика) в синхронному й діахронному (історична стилістика) перекрої. Основний предмет вивчення — стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). Стилістика також досліджує еволюцію стилів у зв'язку з історією літературної мови, мову художнього твору в її еволюції, експресивні засоби мови, фігури та тропи. Культу́ра мо́ви — рівень володіння нор­мами усної і писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майс­терне використання мовно-виражальних засо­бів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії літературної мо­ви, граматики, лексикології, стилістики, сло­вотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мов­них явищ.

Важливими складовими частинами культури мови є ортологія, лінгвостилістика (функціональна та експресивна оцінка мовних засобів). Головне за­вдання культури мови — виховання навичок літературного спілку­вання, засвоєння і стабільне використання літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мо­ви, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику.

Культура мови безпосередньо пов'язана із станом нормування, кодифікації літератур­ної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція культури мови полягає, зокрема, в досягненні діалектичної рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної і писемної мо­ви.

Культура усної мови — це традиції усного спілкування інтелігенції, освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. У прагненні громадськості регулювати мовні процеси, берегти чистоту мови, визначати мі­ру вживання іншомовних слів, неологізмів, взага­лі мовних змін часом діють тенденції пуризму, коли через настійні заборони вживати певні слова й вислови культивується мова дистильо­вана, навіть штучна, далека від живомовної прак­тики. Тому культуро мовні рекомендації мають постійно враховувати різноманітність стилів і форм висловлювання, спиратися на факти історії літературної мови для того, щоб уникати суб'єктив­них, заборонних правил. Увага громадськості до культури мови визначається загальним рівнем розвитку національної культури.

Людина створила культуру, а культура — людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Культура це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Належачи до певного соціуму, індивідуум зі своєю появою на світ органічно входить у вироблену його співвітчизникам культуру, стає її користувачем і носієм. Чим міцніші зв'язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота й інтернаціоналіста. Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, а свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистос­ті. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літератур­ну мову як акумулятор людських знань. Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духов­них вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються вираз­ні ознаки бездуховності... Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, пе­рекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь пе­рестали сприйматись як плями на службовому мундирі. Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності, думки розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.  (За ^ В. Русанівським) Культура мовлення – це система вимог, регламентацій щодо вжи­вання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній). Належна культура мовлення – це свідчення розвинутого інтелек­ту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культу­ри мовлення є подолання «мовних стереотипів»: стереотипи мовлен­ня – це стереотипи мислення. Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспіль­ства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення. Мовлення є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких має мету, що випливає із загальної цілі спілкування. У мовленні реалізуються всі мовні засоби та виражальні можливості. Водночас мова збагачується через мовлення. Стилістика вивчає мову й мовлення, а саме займається відбором виражальних мовних засобів для їх функціонування в мовленні. Одним з критеріїв доцільного відбору є правильність, тобто дотримання мовних норм. Це питання належить до культури мовлення. Отже, стилістика тісно пов’язана з культурою мовлення, і спільне в цих науках – дослідження правильності й нормативності мовлення.  Стилістика як наука розглядає виражальні мовні засоби і стилі мовлення. У залежності від предмету дослідження виділяють стилістику мови й стилістику мовлення.  1. Стилістика мови вивчає стилістичні ресурси всіх мовних рівнів: лексики, фразеології, морфології, синтаксису. Стилістика мови включає поняття синонімії (лексичної, морфемної, граматичної – морфологічної й синтаксичної). Емоційно-експресивне забарвлення мовних явищ – теж невід’ємний компонент стилістики, невіддільний від явища синонімії, оскільки емоційно-експресивні елементи характерні для окремих синонімічних варіантів як засоби вираження їх стилістичної функції. Наприклад, іменник губи – стилістично-нейтральне слово. Зате його синонім уста має відтінок урочистості й вживається здебільшого в художньому стилі. 2. Стилістика мовлення охоплює функціональні стилі мовлення (науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, художній і розмовний), загальні ознаки стилю:

• функцію висловлювання (спілкування, повідомлення);

• завдання мовлення, мовленнєву ситуацію, тему і форму висловлювання;

• стильові риси (образність – відсутність образності, емоційність – нульова емоційність);

• мовні засоби (фонетичні, лексичні, словотвірні, морфологічні, синтаксичні).

3. Стилістика розвинулася у 19 — 20 століттях з риторики, яка виникла в античній Греції й Римі як мистецтво судово-вікового красномовства. Теоретичні підстави греко-римської риторики, спершу в їх латинсько-польській бароковій версії, були запроваджені у шкільне навчання по братських школах. У 17 столітті в Київській Академії виникли компілятивні рукописні підручники латинською мовою (найдавніший збережений 1637; спершу з польськими практичними прикладами). З поетик 18 ст. виділяються:

• поетика Т. Прокоповича (рукопис лекцій з 1705 — 06 «De arte rhetorica», видана друком 1786),

• поетика М. Довгалевського (1736 — 37), Г. Сломинського (1744 — 45) і

• поетика Ю. Кониського (1746 — 47),

пізніші поетики спираються й на латинсько-німецькі (Й. Ґ. Гайнеке) та російські («Риторика» М. Ломоносова, 1748) зразки (рукопис «Риторика» монастиря в Нямці). Перебрані з риторики поняття (гол. з ділянки «прикрашання» мови: евфонії, ритміки, римування, фігур, тропів) залишаються основним стрижнем стилістики і досі. Їх елементи включала вже «Граматика» М. Смотрицького (1619). Такі елементи традиційної риторичної стилістики, сполучені з правилами віршування і поетикою (напр., Аполлоса-Андрія Байбакова «Правила піитическіе», 1774), увійшли в середньошкільні навчальні програми 19 — 20 ст.ст. У такому дусі складені галицькі підручники зі стилістики початку 1920-их pp. В. Домбровського («Українська стилістика і ритміка», «Українська поетика»).

Настанова на народну мову та новотвори в її дусі і, отже, боротьба проти церковнослов'янських, російських, польських і німецьких кальок у публіцистичному, діловому й науковому стилях, «галицько-наддніпрянська» мовна дискусія початку 20 ст. і поширення сфер ужитку української мови з постанням української держави — все це призвело до студій стилістики українського фолкльору й авторів 19 ст., що писали в дусі народної мови, як і до дослідження немистецьких стилів, які від народної мови віддалялися, — в першу чергу на Центральній Україні у 1920-их pp. (О. Курило, О. Синявський, М. Гладкий, М. Сулима, С. Смеречинський, Б. Ткаченко Й ін.), рідше за її межами (І. Огієнко, В. Сімович, О. Панейко та ін. — тут із скеруванням проти галицьких діалектизмів й провінціалізмів), скрізь із настановою на менше чи більше поміркований мовний пуризм. Разом з репресіями початку 1930-их pp. на цьому відтинку української культури прийшов в УРСР русифікаційний курс, який з деякими полегшеннями 1939 — 41 та 1960-их pp. триває й досі. Дослідження мистецьких стилів обмежено мовою авторів, офіційно рекомендованих; припинилася боротьба за очищення стилів стандартної літературної мови від русизмів, а головну атаку спрямовано проти українських діалектизмів і так званих архаїзмів та за якнайбільше наближення мови до зрусифікованих норм, які бездискусійно накидають нормативісти з Інституту Мовознавства (І. Білодід, В. Русанівський та ін.). Про обговорення істотних проблем стилістики не було й мови на спеціальних наукових конференціях (із стилістики української мови у Чернівцях, із «культури мови» в Києві 1963), ні в збірниках статей зі стилістики, так званих «культури мови» (серія «Питання мовної культури» 1 — 4, продовжена як «Рідне Слово» 5 — 8, а. далі «Культура слова» 9 — 13, 1967 — 77). Почавши з 1950-их років помітне пожвавлення дослідів у ділянці статистичних метод дослідження стилів (В. Перебийніс й ін.). Створені підручники української стилістики (В. Ващенко, А. Коваль, І. Чередниченко), том «Стилістика» в курсі «Сучасна українська літературна мова» за редакцією І. Білодіда мають переважно нормативний характер. Методологічно вони сильно залежать від концепцій В. Віноградова, але сприйнятих дуже спрощено.

У ділянці дослідів немистецьких стилів, зокрема й позалексично-синтаксичних їх елементів (так зване «мовлення») характеризовано стиль преси (М. Жовтобрюх, П. Дудик й ін.), діалогу й монологу (Д. Баранник, П. Дудик), науковий (Алла Коваль), фоностилістику (П. Тимошенко, В. Ващенко, О. Масюкевич, В. Перебийніс), використання граматичних паралельних форм (В. Ващенко), стилістичні функції словотвору (Д. Баранник), лексики й фразеології (М. Пилинський, В. Мельничайко, Н. Тарасенко, Б. Антоненко-Давидович) та синтакси (В. Ващенко, І. Чередниченко, В. Чернецький). Праці про стиль давніх авторів рідкі (О. Синявський, І. Свенціцький, А. Генсьорський, А. Ніженець, Л. Батюк, Є. Марковський, В. Крекотень, В. Сич,В. Микитась, В. Колосова, П. Яременко,— на еміграції: Д. Чижевський, славісти-чужинці Б. Ґрешель та ін.).

Культуромовний підхід до літературної писемної практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда,Лаврентій Зизаній, Павло Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед інших мов.

Культура української мови утверджувалася за­вдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарічія» 0. П. Павловського (1818), до­слідженням Якова Головацького, Павла Житецького, Костя Михальчука, Агатангела Кримського та ін. Станов­ленню лексичних норм української мови сприяв «Словарь ук­раїнської мови» за редакцією Бориса Грінченка (1907—1909).

З 20-х рр. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації української мови супроводжувалося по­явою перекладних термінологічних словників, практичних курсів української мови, посібників з культури мови, серед них праці Олени Курило, Миколи Сулими, Сергія Смеречинського, Миколи Гладкого, Євгена Плужника, Валер'яна Підмогильного. Аналізові літературних норм української мови було присвячено збірник «Культура української мови» (1931).

Загально-літературна норма утверджувалася в працях Івана Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і роз­витку літературної мови, обґрунтовував специфіку синтаксичної, лексичної, правописної норми тощо.

Кодифі­кації літературних норм у 30—40-і рр. сприяло видання праці «Норми української літературної мови» Олекси Синявського (1931). Унормування української літературної мови в післявоєнний період ґрунтується на прийнятті «Українського правопису» (1946), його 2-ї (1960), 3-ї (1990) і 4-ї (1993) редакцій, на виданні нормативних словників сучасної української мови.

Діяльність наукової і письменницької громадсь­кості в галузі культури мови активізувалася в 60—80-і рр. В 1963 у Києві відбулася республіканська конференція з питань культури мови, на якій учителі, письменники висловили тривогу про стан викладання української мови в школах, про звуження функцій української мови в республіці, а отже, й про загальне зниження культури мови. Громадський резонанс мали виступи й культуромовна діяльність письменників Максима Рильсь­кого, Костянтина Гордієнка, О. Ільченка, Б. Антоненка-Давидовича, М. Шумила, П. Панча, О. Кундзіча, Д. Білоуса, мовознавців М. Жовтобрюха, В. Русанівського, М. Пилинського, В. Коптілова, А. Коваль та ін.

Поширенню орфоепічних норм су­часної української мови сприяли «Словник наголосів ук­раїнської літературної мови» (1959) та «Орфо­епічний словник» (1984) М. Погрібного, словник-довідник «Українська літературна вимова і наголос» (1973). Лексичні та граматичні норми української мови розглядалися у працях Є. Чак.

1972 в Інституті мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР утворено відділ культури мови (тепер цей відділ в Інституті української мови HAH України), з 1967 видається збірник «Культура слова». Протягом 70—80-х pp. культура мови постійно пропагується через засоби масової інформації (радіожурнал «Сло­во про слово», з 1989 — «Слово», у 80—90-х pp. -телепередачі «Живе слово», «Культура україн­ської мови», з 1990 — «Говоримо українською»). Активізувалася діяльність у галузі культури мови на сто­рінках газет і журналів, особливо у зв'язку з прийнятим 1989 Законом УРСР «Про мови в Українській PCP».

………………….

4. Стиль (від латин. Stilus - паличка для письма).

Стиль літературної мови - різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль - це власне слова на власному місці.

Кожний стиль має:

• сферу поширення і вживання (коло мовців);

• функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

• характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

• система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вони не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіка кожного стилю, його різновидів, особливостей - надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін "стиль мовлення" слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови - спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови - усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманні розмовному стилю, а інша - переважно писемна. Оскільки останні сформувалися н книжній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших - переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони - різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства - забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди - підстилі - для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

Розмовний стиль

Сфера використання - усне повсякденне спілкування в побутів, у сім'ї, на виробництві.

Основне призначення - бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше - нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються особистими (суб'єктивними) стосунками мовців. Друге - обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків, результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки:

• безпосередня участь у спілкування;

• усна форма спілкування;

• неофіційність стосунків між мовцями (неформальне);

• невимушеність спілкування;

• непідготовленість до спілкування (неформальне);

• використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації);

• використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка);

• емоційні реакції;

• потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

• Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

• суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення, зниженості);

• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

• часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами (поп-, пона-, поза-);

• фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т. д.);

• заміна термінів розмовними словами (електропоїзд - електричка, бетонна дорога - бетонка.

Типові форми мовлення - усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією - їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

Жанри реалізації - бесіда, лист

Художній стиль

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві - художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції найсуттєвішу - естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

• найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності - образність (образ - персонаж, образ колектив, образ - символ, словесний образ, зоровий образ);

• поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

• естетика мовлення, призначення якої - викликати в читача почуття прекрасного;

• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе та ін.);

• зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності;

• відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи;

• визначальним є суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби:

• наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

• використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

• запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

• уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

• поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

• широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

• повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

• а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

• б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

• в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

• г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль

Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз'яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

• логічна послідовність і доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• об'єктивний аналіз;

• точність і лаконічність висловлювань;

• аргументація та переконливість тверджень;

• однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

• великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

• оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

• використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

• залучення цитат і посилань на першоджерела;

• як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

• наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

• окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

• монологічним характером текстів;

• переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

• а) власне науковий) із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези) який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

• б) науково-популярний - застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

• в) науково-навчальний - наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й н включає використання елементів емоційності.

Публіцистичний стиль

Сфера використання - громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

• інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні, злободенні суспільно-політичні проблеми;

• активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

• пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

• доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

• поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

• сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників;

• висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

• широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

• синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів;

• лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність, приватизація та ін.);

• використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото - вугілля, нафта, легені планети - ліси та ін.);

• уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський старт і под.);

• із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст. (ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор); префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія, неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний);

• синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

• ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

• ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі інформації поділяється на такі підстилі:

• а) стиль ЗМІ - засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

• б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

• в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

• г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Епістолярний стиль

Сфера використання - приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів, наприклад художньої літератури, публіцистики ("Посланія" І. Вишенського, "Листи з хутора" П Куліша та ін.).

Основні ознаки - наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звернення; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскриптум. (Р. S. - приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби - поєднання елементів художнього, публіцистичного та розмовного стилів.

Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формувань увічливості.

Конфесійний стиль

Сфера використання - релігія та церква.

Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Конфесійний стиль утілюється в релігійних відправах, проповідях, молитвах (усна форма) й у "Біблії" та інших церковних книгах, молитовниках, требниках тощо (писемна форма).

Основні засоби:

• суто церковна термінологія і слова - символи;

• непрямий порядок слів у реченні та словосполученні;

• значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

• наявність архаїзмів.

Конфесійний стиль від інших стилів відрізняє небуденна урочистість, піднесеність.

Організаційно-діловий стиль

Його функціональні підстилі.

У ст. 11. "Закону про мови" записано: "Мовою роботи, діловодства й документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів підприємств, установ. організацій є українська мова".

Офіційно-діловий стиль - функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Основне призначення - регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систему мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна наука специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління - організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники, Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є контракт на адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управлінська діяльність - це завжди - "гра за правилами". Як наслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використовування весь час однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції.

Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

• офіційний характер;

• адресність;

• повторність;

• тематична обмеженість.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

• нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

• точність та ясність повинні поєднуватись з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

• документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

• наявність усталених одноманітних мов6них зворотів, висока стандартизація вислову;

• сувора регламентація тексту для чіткої організації текст поділяє на параграфи, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в те5стах ділових (управлінських) документів.

Мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

• широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонування закладу, узяти участь, регламентація дій);

• наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

• обов'язкова відсутність будь-якої авторської мовної індивідуальності т емоційно-експресивної лексики;

• синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

• наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;

• чітко регламентоване розміщення та будова тексту, обсяг основних частин, наявність обов'язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

• до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв'язком, натомість широко використовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий - використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними т службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний - використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури.

Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях). нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання. розслідування, арбітраж).

Цей підстиль обслуговує й регламентує правові та конфліктні відносини:

• між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

• між підприємствами, організаціями та установами;

• між державою та приватними особами;

• між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

• між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постановах, запитах, повідомленнях та ін.

……………….

5. Крім функціональних стилів, в українській мові виділяються й інші стильові різновиди,основою класифікації яких є неоднакове експресивне забарвлення,характерне для того,чи іншого мовлення.З цього погляду розрізняють такі експресивно забарвлені різновиди літературної мови: урочисто-офіційний,інтимно-ласкавий,ввічливий,фамільярний,жартівливий, сатиричний.

Урочистий різновид [ред.]

Він характеризується вживанням слів і словосполучень з піднесеним емоційним змістом, окличних речень.Воно найчастіше виявляється і публіцистичному та ораторському стилях.

Офіційний різновид [ред.]

Офіційне забарвлення властиве діловому і зрідка приватному листуванню,а іноді й усній розмовній мові. Воно створюється вживанням офіційних звертань(слів офіційно-ділової мови,описових синтаксичних зворотів), а також тим,що в такому листуванні немає займенників першої і другої особи однини. lol

Інтимно-ласкавий різновид [ред.]

Інтимно-ласкаве забарвлення досягається насамперед використанням слів із суфіксами пестливості та вживанням епітетів з пестливим значення і простих синтаксичних конструкцій,властивих розмовній мові.Воно властиве розмовно-побутовому ,епістолярному,художньому мовленню для вираження почутів,симпатії.

Ввічливий і фамільярний різновид [ред.]

Забарвлення ввічливості у мові досягається вживанням слів із значенням пошани до особи,якій адресується мовлення, а фамільярний тонхарактеризується наявністю слів і словосполучень, я кі підкреслюють перебільшену невимушеність та безцеремоність у ставленні до своїх співрозмовників.

Жартівливий різновид [ред.]

Жартівливий,або гумористичний, колорит надається мові вживанням слів у невідповідному до ситуації значенні, перебільшення якостей осіб і предметів,про які йдеться мова. До такого емоційного забарвлення вдаються у деяких художніх творах та в розмовно-побутовому мовленні.

Сатиричний різновид [ред.]

Сатиричний емоційний тон найчастіше спостерігається в публіцистичному,ораторському і художньому мовленні, а іноді і врозмовному. Найголовнішим мовним засобом сатири є вживання слів,за допомогою яких виражається презирство і зневага жо потворних вчинків ,обурення ними.

6. Українська національна мова існує у двох формах: а) у вищій формі. загальнонародної мови - сучасній укранській літературній мові, б) у нижчій формі загальнонародної мови - її територіальних діалектах. Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

1.  Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близькі) 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

1.  Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1.  створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2.  ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

3. Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова.

1.  Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Діалект (від грец. ошіеккк - розмова, говір, наріччя)-це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, і сторико-культурних традицій, самосвідомості¹⁶. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч - діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.

Основними наріччями української діалектної мови є:

1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополісь-кий діалекти).

2. Південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).

3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови - це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу і розвинулись у самостійну національну українську мову. На захист народної мови став свого часу І. Франко, заявляючи:

Діалект, а ми його надишем

Міццю духу і огнем любови

І нестертий слід його запишем

Самостійно між культурні мови.

Соціальний діалект - це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення¹⁷, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні та групові жаргони, арго, різновиди утаємничених засобів спілкування.

Розмежовують поняття загальнонародна мова і літера¬турна мова.

Загальнонародна мова — це сукупність слів, граматичних форм, особливостей вимови й наголошення, що їх викорис¬товують люди, для яких українська мова є рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, професійну лексику, жаргони тощо.

Вищою формою загальнонародної мови є літературна мова.

………………….

1. 7.  Норма літературної мови —це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

1.  орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

2.  графічні (передавання звуків на письмі),

3.  орфографічні (написання слів),

4.  лексичні (слововживання),

5. морфологічні (правильне вживання морфем),

6.  синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

7.  стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

8.  пунктуаційні (вживання розділових знаків),

9. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало знати мовні норми й послідовно дотримуватися їх.

 Мовні норми характеризуються:       - системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);       - історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);       - соціальною зумовленістю (виникають у зв'язку з потребами суспільства);       - стабільністю (не можуть часто змінюватися).       Із поняттям "мовна норма"  пов'язане поняття "культура мови".       Культура мови – це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповід­ності нормам вимови, слововживання та ін., установ­леним для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. 

Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови... (М. Рильський).