Модуль 2 Література другої половини хх 13ст.

Театр абсурду: стильові домінанти

Театр абсурду, або драма абсурду — напрям у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п’єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль. Найбільш повно принципи абсурдизму були втілені в драмах «Голомоза співачка» (The Bald Soprano, 1950) французького драматурга Ежена Йонеско, «Чекаючи Годо» (Waiting for Godot, 1953) ірландського письменника Семюеля Беккета та п’єса «Святкування у садочку» Вацлава Гавеля. Існує чимало художніх засобів для зображення парадоксів (абсурдності) життя:

- відсутність продуманої дії;

- персонажі з неприродною поведінкою;

- дія творів не має визначеного місця і часу;

- порушена часова послідовність;

- діалоги не пов’язані логічно;

- драматургічна напруга відсутня, оскільки відсутній конфлікт між персонажами;

- наявність чорного гумору;

- герої позбавлені індивідуальності, часто мають фізичні вади тощо.

Література постмодернізму

Література другої половини ХХ 14ст. розвивалася під знаком постмодернізму, який отримав різні оцінки й трактування у працях зарубіжних філософів Ж. Дерріди, Ж. Батея, Ж.-Ф. Ліотара та 14ін.

Постмодернізм (лат. post – після, modern – сучасний) – мистецький напрям останньої третини ХХ – ХХІ 14ст., суть якого полягає у переоцінюванні традицій авангардизму та модернізму; загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві. Характерними рисами постмодернізму є переоцінка сфери мистецтва і усвідомлення вичерпності художніх засобів і форм модернізму.

Ж.-Ф. Ліотар вважає постмодернізм одним із перехідних циклів модернізму, після якого має наступити новий етап. Американський літературознавець І. Хассан розглядає постмодернізм як крайній прояв модернізму, який порвав із традицією і перетворився в 14антилітературу. Л. Фідлер виокремлює найголовнішу, на його думку, ознаку – органічну спорідненість постмодернізму з поп-культурою. Сьогодні впливовим є вчення Р. Бартра, за яким постмодернізм – це культура нового наповнення, змісту. У післямові до роману «Імя троянди» У. Еко висвітлив принципи постмодерного сприйняття, яке полягає у розчаруванні у філософських ідеях і є реакцією на кризу, що охоплює європейську культуру.

Різницю між постмодернізмом і модернізмом дослідники вбачають у ставленні до минулого: модернізм відкидає минуле, а постмодернізм повертає його з обов’язковим переосмисленням за допомогою іронії, пародії та гри. Постмодернізм звинувачують в ілюзорному псевдоісторизмі, атрофії новаторського мистецтва, шизофренізації культури, прагненні до збагачення.

Масовізм і елітарність – помітна риса постмодерної культури. Постмодерний текст є дворівневим, адресованим як елітарному так і масовому читачеві. Ознаками масової культури є простота, розважальність, прагнення до збагачення, експлуатація цікавих кожній людині тем: любов, родина, еротика, злочинність, жахи, насильство, кар’єра тощо; наявність хепі-енду. Масова література належить до індустрії розваг і завжди має попит. Термін масова література є умовним і позначає певну жанрову парадигму, яку утворюють детектив, фантастика, фентезі, меледрама тощо.

Становленню масової літератури сприяла комерціалізація письменницької діяльності, пріоритети читачів, розвиток книговидавання і книготоргівлі, підвищення освітнього рівня населення. З 1895 р. американський журнал “Букмен” друкує списки бестселерів (англ. best-seller – книга, що добре продається). Сьогодні під цим виразом ми розуміємо захопливу, успішну, модну книгу. Саме бестселерами стали твори відомих постмодерністів Ф. Бегбедера, У. Еко, С. Кінга, П. Коельйо, Ч. Паланіка та інших, кожен з яких обрав власний шлях в сучасній літературі.

Інтертекстуальність (фр. Intertextualite — міжтекстовість) — термін, що вживається для позначення спектру 15міжтекстових відношень й засвідчує, що будь-який текст завжди є складником широкого культурного тексту. Це явище складне й багатогранне, що полягає у відтворенні конкретних літературних явищ інших творів у літературному творі, написаних раніше, а також у наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямків).

Теоретичні основи інтертекстуальності як методу дослідження ґрунтуються на розумінні художнього твору та відкритого тексту, пов’язаного з іншими текстами через алюзії, ремінісценції, цитати. Різні типи та форми взаємодії текстів – це не лише зовнішня форма виявлення інтертекстуальності, а й чинники формування нових, глибинних значень тексту, розширення його семантичного поля.

У сучасному літературознавстві явище інтертекстуальності у художньому творі привертає пильну увагу дослідників О. Астаф’єва, Р. Барта, Л. Біловус, Г. Блума, О. Жолковського, С. Золяна, Ю. Крістевої, Ж. Женетта, І. Смірнова , Н. Корабльової та ін. Інтертекстуальність має свою ґенезу в літературній творчості й літературній критиці та тривалу історію розвитку, в процесі якої сформувалось теоретичне поняття й уявлення про його зміст та обсяг.

Текст постмодерного твору є лабіринтом. У ньому захований смисловий центр, відсутня ієрархія складників та змінюється поняття естетики: прекрасним є дисгармонія, безсистемність, хаотичність, асиметрія. Твори зрілого постмодернізму належать перу У. Еко, Х.-Л. Борхеса, Айріс Мердок, М. Павича та 16т..

Останні десятиліття ХХ 16ст. позначені розвитком наукової фантастики, спричинений розвитком науково-технічного прогресу, апокаліптичним сприйняттям світу. Письменники говорять, що усе в світі взаємопов’язане і взаємозумовлене і майбутнє планети і всього людства залежить від людини. Фантасти Р. Бредбері, А. Азімов, Р. Шеклі та інші не пророкують світлого майбутнього, а наполягають на неминучій загибелі цивілізації і культури.

У другій половині ХХ 16ст. спостерігаються спроби письменників оновити реалізм. Г.-Г. Маркес, А. Кампетьєр, Ж. Амаду та інші долучаються до течії, яка називається «магічний реалізм». У творах цієї течії фантастичне і реальне перемішано в єдність. Фантастика входить в тканину твору як ординарна подія без будь-яких ефектів. Фантастична дійсність є художнім засобом пізнання прихованого змісту реальності.

Експериментальною можна назвати поезію другої половини ХХ 16ст. Митці Анна Ахматова, Й. Бродський, Х. Мартісон, П. Неруда, Б. Пастернак, О.Твардовський, Віслава Шимборська та інші намагалися оновити лексику, поетику, реагуючи на запити інтелектуального та духовного життя людини.