Партесний спів як вершина української барокової музики.Творчість а.Веделя,м.Березовського,д.Бортянського.

Партесний спів прийшов на зміну одноголосному знаменному співу. Офіційно партесний спів дозволений в храмах із 1668 року за згодою східних патріархів.У Росії партесний спів почав поширюватись після приєднання України у 1654 році. Поширювався він шляхом копіювання українських рукописів і запрошення співаків до Росії, що відбувалось у контексті загальної «європеїзації» російського суспільства. Згодом у Росії сформувалася самостійна школа партесного співу.Теоретичні основи партесного співу були викладені у ряді трактатів. Найвідоміший і єдиний збережений (в кількох редакціях) - «Мусикійська граматика» Миколи Дилецького. Для його точного запису прийнялася лінійна система нотації, звана київським знам'ям. Партесний спів плекали особливо хори, організовані при церковних братствах. Їх рівень був настільки високий, що вони справно виконували твори на 4, 6, 8 і 12 голосів.. Його становлення відбулося під впливом стилю бароко. Концертність, стала виявом контрастів, динамізму, боротьби різних стихій. Театральність, патетична риторика, притаманні стилеві бароко, позначились на прийомах музичної композиції. Діапазон образно змісту цих одночасних акапельних концертів, був досить широкий, він охоплював піднесено-урочисті, лірико-драматичні, гумористичні та сатиричні сфери. Поступово під впливом західноєвропейської професійної музики одночасний партесний концерт доби бароко змінюється циклічним духовним концертом періоду класицизму, побудованим на контрастному зіставленні частин циклу. Велика музична форма і складні прийоми поліфонічного розвитку давали змогу композиторам передавати в музиці високі гуманістичні ідеали епохи-загальнолюдські моральні цінності, філософські роздуми про сенс життя. Вони готували кваліфікованих регентів, співаків, вчителів музики, переписували музичну літературу, пізніше почали її друкувати. 9. Канти в укр. музичній культурі Кант — це триголосна, куплетної будови світська побутова пісня. Виник він у міському побуті на межі xvi та xvii ст. І продовжу» вав Розвиватися протягом двох віків. За змістом поетичного тексту і характером музики канти можна розподілити на ліричні, гумористичні, Сатиричні й урочисті. В деяких із них звучали мотиви соціальної нерівності. Подібні до кантів пісні духовного змісту називали псальмами. Канти створювали як музиканти-професіонали — композитори, регенти хорів, співаки, вчителі, так і любителі музики — учні братських шкіл, ремісники, а також мандрівні дяки. Мандрівними дяками називали студентів, які не закінчили колегіуму чи академії через матеріальні нестатки. Вони подорожували по містах і селах, заробляючи на прожиття співами. Кант має свої особливості — це гомофонно-гармонічна фактура, триголосся. Мелодія супроводжується другим голосом переважно в терцію; третій голос — бас — є гармонічним фундаментом, основою акордів. У поетичному тексті жартівливого канта «щиголь тугу маєт» розповідається про залицяння щигля до синиці. На їхньому весіллі свашкою є зозуля, світилкою — сорока, за музику відповідає гусак, який грає на кобзі. В музиці канту відчутні риси танцювальності, що виявляються як у характері самої мелодії, так і в квадратній структурі типу «4 такти + 4 такти» в урочистому канті «радуйся, радость твою воспіваю» цікавим є приспів, де застосовано імітаційний виклад, а також каданс. Наводимо перший ліричний кант «уже тя лишаю» свідчить про ладове, метро-ритмічне і структурне багатство цього жанру. Кант «уже тя лишаю» є у порівнянні з іншими творами, розглянутими вище, справді новим щодо ладових, ритмічних і структурних особливостей. Найбільшого розвитку кант досяг у XVIII ст. Він вплинув на розвиток партесного концерту, а також чотириголосного хорового концерту.  10. Золота доба укр. музики. Загальна характеристика в в контексті культури 18 ст. В історії української художньої культури ІІ половину ХУІІІ ст.. називають «золотим віком української музики. У цей період класичних вершин досягає духовна і хорова творчість блискучого тріо український композиторів М.Березовського, А Веделя і Д.Бортнянського. Відомим осередком спеціальної музичної освіти була Глухівська музична школа, яка діяла протягом декількох десятків років. У ній викладали нотну грамоту, хоровий спів, гру на інструментах – скрипці, гуслях, бандурі .Після навчання хлопчиків відправляли до Петербурзької придворної капели – відомого хорового колективу, що більш як на половину складався з українців. Вони носили таку ж форму як і в Києво-Могилянській академії – форму церковних півчих. Упродовж довгого часу її очолював відомий . прекрасний музикант Марко Полторацький з Чернігівщини, після нього – український композитор Дмитро Бортнянський. Традиції української музичної культури мали велике значення для розвитку російської духовної хорової музики. Українських співаків, учителів співів, регентів та композиторів постійно відряджали до Росії, де запроваджували спів на зразок київського. Таким чином здобутки української музики включалися в загальноєвропейську культуру.У другій половині 18 ст. з'явилися визначні українські композитори Ц. м. — М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель. Панівною у їхній творчості була форма циклічного хорового концерту. З 18 ст. походять важливі вид. церк. співів: «Ірмолой» (Л. 1707) і «Богогласник» (Почаїв, 1790). Окремим родом Ц. м. є канти і псальми, пісні релігійного змісту сильно просякнені елементами української народної музики. Вони найчастіше триголосні; були поширені особливо у 17 і 18 вв. В XVII столітті починає дуже розвиватися партесний спів, а коли Петро Могила став митрополитом Київським і заснував у Києві Академію, це велике світило всієї України стає найміцнішою твердинею партесного співу і остає нею аж до кінця XVIII століття. Кінець XVIII і початок XIX століття - це доба найвищого розвитку української музики, що виявився в творчості Максима Березовського, Дмитра Бортнянського та Артема Веделя. Березовський і Ведель були учнями Могилянської Академії.  Максим Березовський(1745-1770.) Артемій Ведель (1767-1808)- композитор, хоровий диригент, співак, скрипаль - увійшов в історію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хорову музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Багато його творів не дійшли до наших днів. Нам відомо близько 30 хорових концертів, серед них – «Доколе. Господи…», а також частини з «Літургії,»Всеношна»,»Покаянне тріо» .. Діапазон концертів А Веделя – від скорботних до урочисто величальних. Його музика вирізняється експресивністю мелодики. Неабиякий вплив на митця мала українська пісенно-романсова лірика. Наприклад, мелодика «Херувимської» «Херувимська» - урочисті пісне співи православної церкви, що входять до літургії; назва походить від початкових слів « Іже херувими».близька до української народної пісні»Повій вітре на Вкраїну».Простота й виразність зумовила популярність цієї музики. Яскрава самобутність творчості А.Веделя, композитора-лірика, відображувала гуманістичні ідеали епохи. Дмитро Степанович Бортнянський (1751-1825)- - класик хорової музики 18 ст. знаменитий український і російський композитор, педагог і диригент, родом із Глухова, столиці українського козацтва.. Батько знаючи про музичне обдарування сина – чудовий голос, у 7 років відвезли до Придворного хору в Петербурзі . З того часу він вже ніколи не повертався на батьківщину. Він співав у хорі, з 11 років виконував сольні партії в опері. Співу та манери тримання на сцені навчився у видатних музикантів в Італії. Тут Дмитро вперше виявив свій композиторський талант. Деякі опери молодого композитора йшли на італійських сценах. А у 1796 році став першим керівником придворної капели в Петербурзі. На цій посадів залишався до самої смерті. Духовна музика, хоровий спів стали провідними в творчості талановитого українця. Д.Бортнянський – майстер хорового письма ассареlla .Він дуже добре знав людські голоси і вмів надавати звучанню хору особливої виразності, шляхетності та краси .Його хорові концерти сповнені глибокою життєвою мудрістю, піднесеною простотою та щирістю. Існує припущення, що композитор спочатку писав музику, а потім вже підбирав до неї текст.  В творчості Д.Бортнянського поєднались найновіші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями. В історію світової культури Д.Бортнянський ввійшов як реформатор церковного співу. Він створив понад 100 хорових творів – святково-урочистих, скорботно-елегійних… Серед них – 2 літургії, хорові концерти для одного двох хорів(4,8 голосних). Стилеві майстра притаманні інтонаційне багатство, оригінальність прийомів поліфонічного письма, стрункість форми

Макси́м Созо́нтович Березо́вський (27 жовтня 1745, Глухів — 2 квітня 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики. Біографічні дані Народився у Глухові на Сумщині в козацькій родині, в місті, де виховувалися музики для роботи при дворі російських імператорів (див. Глухівська музична школа). Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де почав писати власні твори. 1758 року — через виняткові вокальні дані відряджений до Петербурга (Росія), де став солістом у Придворній співацькій капелі князя Петра Федоровича. Там познайомився з тогочасною європейською музикою. В 1759-60 роках виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Оранієн-баумі та Петербурзі. 1769 року — відряджений до Італії на навчання у Болонській філармонічній академії, де брав уроки у відомого композитора та історика музики падре Джованні Батіста Мартіні, у якого навчався близько восьми років. Аби мати право бути капельмейстером, витримав іспит 15 травня 1771 р.на звання академіка філармонії в Болоньї разом з чеським композитором на ім'я Йозеф Мислівечек. Закінчив Академію з відзнакою. Варто зазначити, що в ці ж роки у Болонській академії навчався ще юний В.А. Моцарт. 1771 — Березовський отримав звання maestro di musica і був обраний членом Болонського філармонічного товариства. До 1773 року єдина закінчена опера, що належить М. Березовському — «Демофонт», була поставлена у Ліворно 1773 року в карнавальні свята. На початку 1774 року разом з ескадрою російських кораблів під керівництвом Олексія Орлова повернувся в Петербург . Повернувшись 1774 року до Російської імперії, М. Березовський зіткнувся із байдужістю урядовців. Йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, але цьому проектові не судилося здійснитись. Максим Березовський був зарахований (без посади) церковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели. Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. 1777 року 32-літній композитор покінчив життя самогубством (щоправда, зараз версія про самогубство піддається сумніву біографами Березовського) Не менш трагічна доля судилася його творам, які або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу.. 2005 — на фасаді Болонської музичної академії встановлено меморіальну дошку на честь українського композитора Максима Березовського. Після В.А. Моцарта, Березовський став другим композитором-чужинцем, пам'ять якого вшанована в такий спосіб у всесвітньо відомому центрі культури та мистецтва — Болонській академії. Пам'ятник Березовському споруджено у Глухові.