1.Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем А. Наковим (фр. Andréi Nakov) для виставки «Tatlin's dream», улаштованої в Лондоні 1973 року. ТодіЗахід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. І це змусило згадати про відомих у всьому світі майстрів, за походженням, вихованням, самосвідомістю і національними традиціями пов'язаних з Києвом, Харковом, Львовом, Одесою, таких як «найвірніший син України» Давид Бурлюк; поляк, котрий мав себе за українця, Казимир Малевич; професор Київського худінституту бандурист Володимир Татлін; засновниця української школи конструктивістської сценографіїОлександра Екстер. Нарешті, феномен Олександра Архипенка, просиленого враженнями рідної землі: магією трипільської культури, архаїкою половецьких статуй, співучою лінійністю мозаїк Софії Київської і рельєфів Михайлівського Золотоверхого собору, кольорами селянської кераміки.

На такому тлі поява Єрмилова і Богомазова не здавалася випадковістю. Уважний погляд на українську історію мистецтв без труднощів помічає низку пріоритетів. Перший абстрактний твір з'явився тут — малюнок Василя Кандинського на обкладинці каталогу «Салон Іздебського 2» (1910); перша широка міжнародна авангардна виставка у Російській імперії (той-таки Салон Іздебського) відбулася в Одесі і Києві, а вже потім у Петербурзі і Ризі. У всіх новаторських художніх об'єднаннях Росії, від «Бубнового валета» до «Мішені» і «Ослячого хвоста», українці (футуристи, неопримітивісти, бойчукісти) — найактивніші учасники і заводії. Та й виставлені там картини рясніли назвами: «Київ», «Плавні на Дніпрі», «Кобза», «Вулиця Фундуклеївська». Чорний квадрат на білому тлі з'явився уперше влітку 1914-го (раніш за Малевича!) у написаному під Києвом трактаті Богомазова «як найбільш викінчена форма», за словами автора.

Постмодернізм в сучасному українському образотворчому мистецтві.

Постмодернізм (фр. postmodernisme - після модернізму [1]) - термін, що позначає структурно подібні явища у світовій суспільного життя і культурі другої половини XX століття [2]: він вживається як для характеристики постнекласичного типу філософствування, так і для комплексу стилів в художньому мистецтві . Постмодерн - стан сучасної культури, що включає в себе своєрідну філософську Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталітету українцівВ умовах незалежної України головна увага державних і недержавних структур і організацій зосереджувалася на сприянні вільному розвиткові всіх стилів і жанрів українського образотворчого мистецтва, широкій популяризації його шляхом улаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок. Значне зацікавлення громадськості викликали Всеукраїнські виставки до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, до 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, до 5-ї річниці проголошення незалежності України. Українські митці брали участь у міжнародних виставках із живопису, графіки, гобелену в Білорусі, Польщі, Угорщині. В Україні здобули популярність виставки відомих українських художників Олексія Фіщенка, Михайла Романишина, Григорія Синиці, Надії Бабенко та ін. Здобуття Україноюнезалежності спонукало до інтенсивних пошуків живописців С. Неледву, Ю. Луцькевича, О. Дубовика, Шарчука, М. Александрова та ін.Чіткий портрет нашого життя простежується у творчості талановитого художника Валерія Франчука. Всього він брав участь у 25 виставках, п'ять з яких – персональні. Серед найкращих його картин — "Пройди, безвихідь", "Проти вітру", "До світла", "Тривожна звістка", "Свята печаль", "Мій шлях".

Центральними подіями мистецького життя Києва останніх років були традиційні весняні та осінні вернісажі в Київській міській галереї мистецтв "Лавра". На них демонструвалися живописні, графічні твори, твори декоративно-прикладного мистецтва сучасних українських художників. Популярними серед киян та гостей міста стали щорічні художні виставки, присвячені безпосередньо Києву.

Живильним джерелом розвитку професійного мистецтва залишається народна творчість. У 1990-і рр. в Україні працювали 9,5 тис. майстрів народного мистецтва. Лише в 1995 р. проведено 18,5 тис. виставок народного ужиткового мистецтва.

Економічні труднощі, які переживає Україна, особливо актуалізують проблему соціального захисту митців. Здійснюється він, передусім, через придбання державою художніх творів. У 1992-1996 рр. було придбано близько 2,4 тис. творів, що свідчить про значне скорочення кількості придбаних творів. Хоча обнадіює поширення художніх ярмарок, що засвідчують формування художнього ринку України. У 1996 р. указом Президента України засновано стипендії для видатних діячів культури, мистецтва, науки та освіти України. Серед перших стипендіатів – найвидатніші митці: Михайло Дерегус, Данило Лідер, Анатолій Базилевич, Тетяна Яблонська, Сергій Шишко, Данило Нарбут,Марія Тимченко, Марія Примаченко, Євген Волобуєв. Загалом у 1995-1996 рр. близько 30 митців України отримували державну стипендію.

Крім офіційної сфери культури, значного розвитку в сучасній Україні набуло неакадемічне мистецтво, в якому найбільшу роль відігравав постмодерністський напрямок. В цьому плані, визначною рисою українського мистецтва завжди було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури. Неакадемічний живопис (андеграунд) ніколи не припиняв свого існування в Україні й нерідко, знаходячись в повній ізоляції, видавав оригінальні рішення.

Автентичність притаманна і постмодерністському мистецтву, в якому вона виявляється в тенденції до синкретизму, до злиття різних видів мистецтва, єдності стилів і жанрів. Постійне повторення ситуації від стику до стику, незначна інформаційна відмінність наступної строфи від попередньої, відкритий нескінченний ритм є також характерним для народного мистецтва. Ще одна "первісна" характеристикапостмодернізму – його ритуальність, що виявляється в акціях, хепенінгах, перформансах, головне в котрих – сам факт переживання дійства. Але автентичність сучасного українського мистецтва переважно виявляється не в цьому, а в збереженні менталітету і глибинних, духовних зв'язків зі своєю традиційною культурою. І тому у сучасному українському мистецтві, на противагу західній тенденції деконструкції та нігілізму, виявляється лінія пошуку духовної основи нового відродження.

Творчість українських художників також вдається до неоромантизму і психоделіку, експресіонізму Твори Г. Король, О. Клименка та багатьох інших українських митців стверджують позачасові цінності, які наближають нас до універсалізму Всесвіту, дозволяють відчути єдність із духом Космосу. Українському сучасному мистецтву чужа деструктивність, йому ближчий скоріше конструктивний обрис абсурдного мистецтва.

Українські художники лише напівсприйняли одне з найголовніших правил гри поставангарду: постійно ставити питання, запозичувані з нехудожньої сфери — науки, ідеології, соціології тощо, але вирішуються вони пластичною мовою, а не мовою символів "об'єкта", хепенінгу. Особливістю національної традиції є чуттєво-образне, духовно-релігійне, екзистенціальне усвідомлення людського буття на противагу західній ментальності, в якій панували неологізм, імперативність мислення, тиранія абстракції. А звідси зв'язок з непроминущим, вічним, життєустрій, естетизм, катарсичне переживання, що простежується в творах українських митців.

Прикладом цього напряму є представник українського трансавангарду Арсена Савадова, картина якого "Смуток Клеопатри" (1987 р.) стала своєрідною емблемою українського постмодернізму. Митця турбує довічна проблема Життя і Смерті, торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності, але зовсім по-різному підходять вони до її втілення.

Виникнення школи українського постмодернізму в живописі також пов'язують із Манежною виставкою 1988 р. (іноді ЇЇ називають "українська хвиля", "український трансавангард"). Найцікавіші художники постмодернізму – О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харченко, О. Голосій; художники групи "Паризька комуна", "Вольова грань національного постмодернізму", "Одеської школи" – О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов та ін.