Питання для самоконтролю.

1. Які художні напрями набули поширення а образотворчому мистецтві на початку ХХ ст? Назвіть митців та їх твори.

2. У чому полягає цінність творчості М. Бойчука та його школи?

3. Яке мистецтво розвивалося в перші три десятиліття поряд із новітніми течіями? Назвіть основні його жанри.

4. Яких митців реалістичного напряму в українському образотворчому мистецтві перших трьох тисячоліть ви знаєте?

5. У чому полягала трагічність культурної ситуації в Україні у 30-х – першій половині 50-х років? Назвіть провідних митців цього періоду?

6. Назвіть провідні тенденції українського образотворчого мистецтва кінця 50-80х р... ХХ ст. Яких живописців та скульпторів ви знаєте? Що вас приваблює у їхній творчості?

7. У яких умовах розвивається образотворче мистецтво на сучасному етапі? Розкажіть про творчі пошуки митців.

8. Які тенденції у мистецтві мають позитивне значення, які – негативне?

Тема: Українське мистецтво XX ст. Театр План

1. Особливості розвитку театрального мистецтва ХХ ст.

2. Новаторські театральні експерименти Леся Курбаса.

3. Епоха ідеологічних міфів соцреалізму.

4. Театральна культура 60-80-х років.

5. Студійні пошуки сучасного театру на зламі століть.

У XX ст. плідно розвивалося театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918р, коли у Києві утворилося три театри: Державний драматичний (у березні 1919р. перейменований у Перший Український театр ім. Т. Г. Шевченка), Державний народний театр (з 1922р. Український драматичний театр ім. М.Заньковецької) та Молодий театр (з 1922р. – модерний український театр «Березіль»).

Режисером і актором «Молодого театру» був Лесь Курбас. Вищу освіту він здобув в університетах Відня та Львова, мав досвід акторської роботи у трупі, де працювали його батьки, - у театрі товариства «Руська бесіда» на Галичині. Молодий театр проіснував лише два сезони. У програмі його діяльності, сформульованій у маніфесті, оприлюднювалися не тільки естетичні, а й громадянські, соціальні та етичні позиції митців нової генерації, які вбачали у театрі рушійну силу культурного розвитку. За короткий час «Молодий театр здійснив понад 10 вистав (режисери – Лесь Курбас, Гнат Юра). Традиції італійської комедії дель арте знайшли відображення у виставі «Горе брехунові» за Грільпарцером,театральний символізм – у постановці «Чорної пантери» В.Винниченка та драматичних етюдів О. Олеся.

Однією з найвідоміших вистав в історії українського театру взагалі і «Молодого театру» зокрема стала постановка Лесем Курбасом трагедії Софокла «Цар Едіп».

На відміну від театру М.Садовського, що продовжував традиції українського побутового театру, Л. Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сучасних засобів відтворення української та європейської драматургії.

Л. Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру. Прагнучи вивести український національний театр із провінційного тупика, він у 1922 році створив «Березіль» - мистецьке об’єднання груп акторів колишнього «Молодого театру». Це був своєрідний експериментальний центр, що мав на меті об’єднати слово, рух, жест, музику, світло, декоративне мистецтво в один ритм.

Театральна практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, М. Крушельницького, Н. Ужвій, В. Чистякової. У 1926 –1933рр. театр працював у Харкові. Л. Курбас вважав що театр повинен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві.

«Березіль» з його чіткою національною мистецькою позицією постійно зазнавав критики . Наприкінці 1933р. Л. Курбаса заарештували, а театр перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т. Шевченка.

На жаль, із насильницьким впровадженням соціалістичного реалізму всі театральні новаторства, увесь перелік драматургів, до якого входили Я. Мамонтов, І. Кочерга, М. Куліш, Ю. Яновський, Л. Первомайський, які сперечалися і дискутували між собою, фактично було замінено єдиною постановочною формулою та єдиним ім’ям – О. Корнійчук.

Театр доби соцреалізму прагнув до так званої ілюзіоністичної сценічної моделі, де все певною мірою було подібне на справжнє життя. «Життєподібна» театральна форма стала носієм тоталітарного ідеологічного міфу – міфу про світле майбутнє, безтурботне життя та ін.

Головним драматургом-міфотворцем був О. Корнійчук. Саме на його драматургії в Україні витворилася модель соцреалістичного театру. Основними втілювачами цього міфу стали видатні українські актори 80-50рр. А. Бучма, О. Ватуля, Н. Ужвій, В. Добровольський, Д. Мілютенко, Ю. Шумський, Г. Юра, І. Мар’яненко, М. Крушельницький, О. Сердюк та ін. Більшість з них працювали у Київському театрі ім. І.Франка, Харківському театрі ім. Шевченка.

Можна стверджувати, що український театр 30х - поч. 60х років – це театр визначних акторів. Рівень виконавської майстерності цих митців досягає апогею. Створені ними образи: А. Бучма – Микола і Н.Ужвій – Анна («Украдене щастя»), Д. Антонович – Тихон і В. Чистякова – Катерина («Гроза»), Л. Гаккебуш – леді Макбет («Макбет»), М. Крушельницький – король Лір («Король Лір») вражала детальною психологічною розробкою, сильною гуманістичною енергетикою.

Варто згадати плідну роботу у ці роки таких режисерів як В. Василько, І. Юхименко, Г. Ігнатович та ін.

У кінці 60-х років театр певною мірою зміг вийти з тенет тоталітарного мистецтва. Із забуття повернулися імена багатьох визначних театральних діячів, репресованих у 30х роках. Було здійснено кілька постановок за п’єсами М. Куліша, видано спогади про Леся Курбаса.

Наприкінці 60х – у середині 70х років формується нове покоління українських акторів і режисерів, серед яких С. Данченко, Б. Ступка, В. Івченко, Ф. Стричун. Саме цьому поколінню належить провідна роль у театральному процесі 70 – 80 рр, що увійшли в історію як «застійні».

На сценах театрів з’явилися визначні постановки: «Касандра» Київського театру ім. І.Франка, «Камінний господар» Харківського театру ім. Т.Шевченка, «Земля» Чернівецького театру ім. О. Кобилянської, «Украдене щастя» Львівського театру ім. М. Заньковецької.

Кінець 80х – початок 90х років XX ст. став у театральному мистецтві України часом шукань, значних організаційних змін. Було створено низку нових театрів і так званих театрів – студій. Український театр увійшов у епоху постмодернізму. Невеликі театри – студії, що переважно працювали у камерних залах, інколи у підвальних приміщеннях сприяли становленню нового покоління українських режисерів – експериментаторів. На їх сценах з’явився особливий репертуар – раніше заборонена драматургія абсурду, вистави – колажі за культовою прозою XX ст. (Дж. Джойс, Д. Кафка).

Один з найвідоміших експериментальних авангардних театрів України – Львівський театр ім. Леся Курбаса під керівництвом Володимира Кучинського. Цей режисер спробував відновити театр-лабораторію, театр-майстерню, головну мету якого вбачав у створенні засобами театру особливої творчої матерії, здатної вивести на поверхню життя людського духу.

На початку 90х років в Україні з’явилася когорта молодих режисерів, які творили альтернативне мистецтво не в суспільних колективах, а в системі державних театрів. На малій сцені Національного академічного театру ім. І.Франка поставив свою першу виставу нині відомий у світі А. Жолдак, Державний угорський театр у Береговому очолив А. Відняневський – головний режисер Національного театру у Будапешті.

Кілька спроб створити новий тип авангардного театрального колективу відбулося у Харкові, зокрема на малій сцені Харківського театру ім. Шевченка, свого часу очолюваного Л.Курбасом, що дістав назву «Березіль». Одна з кращих постановок на сцені – вистава «Маклена Граса» за М. Кулішем режисера С. Пасічника.

Нині в Україні працює чотири театри, що мають статус національних: Національна опера ім. Т. Шевченка, Національний академічний театр ім. І. Франка, Національний Львівський академічний театр ім. М.Заньковецької, Національний академічний театр російської драми ім. Л.Українки, а також понад десять академічних колективів і велика кількість державних театрів і антреприз.

Національний академічний драматичний театр ім. І.Франка з 1979 по 2001р. очолював режисер Сергій Данченко. За час його керівництва утвердилися і зміцніли кращі традиції акторської школи, сформувалося нове покоління провідних акторів: Б.Бенюк, А. Хостікоєв, Н. Сумська, Л. Кубюк, Л. Смородіна. Кращі виставки з творчого доробку С. Данченка – «Украдене щастя» І. Франка, «Візит старої дами» Д. Дюрренматта, «Енеїда» за І. Котляревським, «Тев’є – Тевель» за Шолом Алейхемом, «Король Лір» Шекспіра, «За двома зайцями» М. Старицького. Згодом художнім керівником театру стає Богдан Ступка.

З 1987року головним режисером національного Львівського академічного театру ім. М.Заньковецької є Федір Стригун. За останнє десятиріччя на сцені театру з’явилися такі вистави як «Павло Полуботок» К. Буревія, «Народний Малахій» М. Куліша, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Хазяїн» Карпенка-Карого, «Ісус, син Бога живого» В. Босовича та ін.

У репертуарі національного академічного театру російської драми ім. Л.Українки вистави «Школа скандалу» Р. Шерідана, «Ревізор» М. Гоголя, «Пані міністерша» Б. Нушича, у яких беруть участь провідні актори театру П. Назарова, В. Заклунна, Л. Кадочникова, О. Бондаренко та ін.

На початку нового тисячоліття театральне мистецтво знову опинилося на роздоріжжі. Стара мережа театрів потребує реформування, утворюється новий тип видовища, виникають нові організаційні театральні форми. Так, у Києві створено приватний театр «Браво» (худ. керівник Л. Титаренко), виникли театральні агентства, актори державних театрів почали працювати за контрактом.

Кардинально змінюється сам театр. У сучасному театральному процесі помітні дві основні тенденції: з одного боку театр вбирає в себе дедалі більше елементів розважальних видів мистецтва – шоу, естради, цирку, з іншого – він стає елітарнішим, тяжіє до камерності, втрачає риси масового мистецтва.