3. Феномен т.Шевченка в історії України.

«Феномен Т.Г.Шевченка історія українській та світовій культури» Вже багатьом поколінь українців – але тільки українців – Тарас Григорович Шевченка отже дуже багато, що саме собою вийде ілюзія, толі ми все про нього знаем,все у ньому розуміємо, і він з нами,в нас.Но це тільки ілюзія. як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною разом із її розвитком триває у ній. Він росте, і розвивається в часу, історія і ми ще йти до його усвідомлення. Ми на вічному шляху до Шевченка… поета ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – своє час і від у ньому. Хай краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба цілком охопити його як сучасника людей, проблем, суспільства ХIХ століття. Вона сама входить у наш день. Однак ми повинні завітати у його час. Тільки таким чином між нами і буде повне порозуміння. Ми схиляємося перед високим чином Кобзаря, його громадянської принциповістю й моральній чистотою, почуттям національному та соціальному справедливості, відданістю правді і свободам. Чи можемо сповна уявити, що з цим стояло, як це вимагало душевних зусиль і боротьби, як це варто було мук і головний біль, скільки цього потрібно було осяяння думки і висоти духу? Що б це представити, треба знати не лише Шевченка, чи його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. До того ж конкретний контекст політичної, ідеологічної, культурному житті Російської імперії середини ХIХ століття, у якому зароджувалося і стверджувалося нове, Шевченкове самоствердження України. Коли оцінити ставлення російської громадськості й поклали журналістики 30- 1950-х років ХIХ століття в Україну і відродженої українських літераторів, то впадає правді в очі різкість і суперечливість картини оцінок, роздумів, прогнозів. Насправді усе було складніше, драматичніше і заплутаніший. Російська громадськість у першій половині ХIХ століття перебувала значної мірою у полоні забобонів і елементарного незнання історичних, культурно-традиционных, мовних та інших аспектів процесу відродження українських літераторів – як підвищення національного відродження загалом. Відому висловлювання Віссаріона Бєлінського про те, що нібито лише возз'єднавшись з Росією, Україна отрыла двері освіти і цивілізації. Під цим кутом погляду поява великого Шевченківського феномена був випадковістю, а, навпаки, закономірністю. Це підкреслив ще Микола Костомаров: «Поезія Шевченка – законна, улюблена дочка староруської поезії, цієї вже далекої ми поезії, про яку здогадками можемо бачити з творів Ігоревого співака». У період, що безпосередньо передував Шевченка, література і громадська думку України у значною мірою обмежилася як провінціалізмом, чи сервілізмом, верноподданством, зумовленим колоніальним становищем, національним гнітом. Слово «Україна» - одна з часто вживаних у поезії Т.Шевченка. Відчуття відданого кохання до Вітчизні висловлено з такою силою відданості, що до нього важко відшукати аналогії. Але тільки одноразово (в соціально та національно) упосліджене становище України міг стати і став – у творчості Шевченка передусім – джерелом величезной революційної енергії. Шевченківська поезія – постійний суд над всяким деспотизмом від початку. Саме з з того що Шевченка відданим сином поневоленого народу і жадав його визволенню, він щиро перейнявся часткою інших принижених народів царської же Росії та ніякі заборони чи бар'єри не стримували його солідарних почуттів. Ніколи і у яких не виділяв Шевченка свій народ з інших, взагалі шукав у ньому чорт, які б притаманні тільки Мариновському одному і більше нікому. Він не була націоналістом чи інтернаціоналістом, а й просто Людиною у великому розумінні. Шевченка - творець з української літературі, у духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того національного сорому, у якому є потреба в час будь-якого національного відродження. Ці мотиви знайомі багатьом літературам світу, і особливо літературам народів, які відчули у собі національне приниження, переживали катастрофу чи занепад і який подымались на велика річ національного відродження. Разючі аналогії до цих мотивів Шевченка знайдемо у творчості Беранже, Гюго, у Лессінга, Шіллера, Гейне, Позиці, інших німецьких поетів-демократів у першій половині ХIХ століття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедріна та інших. Але найбільшими перепонами – у поетів національно- визвольних змагань: Міцкевича, Петефі, Хосе Марті… Проте водночас Шевченка дуже специфічний у характері і навіть незбагненний в енергії критики «власного панства», псевдопатриотизма, рабства, лакейства, втрати традиційної героїчної боротьби предків за свободу. Перед ним як постало питання, про хоч з нього народ, а і про то, бути же не бути йому взагалі. Перше видання творів поета – невеличка книжечка під назвою «Кобзар», надрукований ній вісім творів: «Думи мої, думи мої, хвацько Мені із вами...», «Перебендя», «Катерина», «Тополі», «Нащо Мені чорні брови, нащо карі очі», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Важко знайти іншу книжку світі, щоб для долі народу мала таке ж велике значення, як «Кобзар» Україні. Це й що то таке несподіване, нове, добуте з цих глибин народної душі, можна було вразитися його силі. «Кобзар» сонних будив, спущених із дороги на істинний шлях наставляв, старим грішників заснулу совість будив. Справді, міцно лягають в душу народу твори Шевченка. Придивимося доти першого «Кобзаря» поближе.