3. Ваша оцінка християнізації Русі.

Перші достовірні відомості про проникнення християнства на Русь відносяться до XI ст. Християни були серед дружинників князя Ігоря, християнкою була княгиня Ольга, хрестився в Константинополі і спонукати до цього сина Святослава. У Києві були християнська громада та церкву Святого Іллі. До того ж давні торгові, культурні і навіть династичні звязки (сам Володимир Красне Сонечко був одружений із сестрою візантійських імператорів Анною) Київської Русі і Візантії зіграли в цьому виборі не останню роль. До речі, близькі родинні стосунки правлячих династій, у свою чергу, виключали васальну залежність молодого російського держави від візантійського центру християнства.

Київський князь Володимир, хрестився в 988 р., почав енергійно стверджувати християнство в державному масштабі. За його наказом жителі Києва були хрещені в Дніпрі. За порадою християнських священиків, в основному вихідців з Болгарії та Візантії, дітей «кращих людей» передавали духовенству для навчання грамоті, християнських догматів і виховання в християнському дусі. Подібні дії були здійснені і в інших землях. На півночі країни, де залишалися сильні язичницькі традиції, спроби хрещення часом зустрічали труднощі, приводили до повстань. Так, для підкорення новгородців потрібна була навіть військова експедиція киян на чолі з дядьком великого князя Добринею. І протягом ряду наступних десятиліть і навіть століть у сільських місцевостях існувало двовірство - своєрідне поєднання колишніх уявлень про світ надприродного, язичницькі кургани, буйних свят рідної старовини з елементами християнського світогляду, світосприйняття.

Прийняття християнства мало велике значення для подальшого розвитку давньоруської держави. Воно ідеологічно закріплювала єдність країни. Створювалися умови для повноправного співпраці племен Східно-Європейської рівнини в політичній, торговельній, культурній сферах з іншими християнськими племенами і народностями на основі спільних духовних і моральних принципів. Хрещення на Русі створило нові форми внутрішнього життя і взаємодії з навколишнім світом, відірвало Русь від язичництва і магометанську Сходу, зблизивши з християнським Заходом.

Християнство на Русі було прийнято в східному, візантійському варіанті, пізніше отримав назву - православя, тобто правдива віра. Українське православя орієнтувало людини на духовне перетворення. Проте православя не давало стимулів для суспільного прогресу, для перетворення реального життя людей. Надалі таке розуміння цілей життя стало розходитися з установкою європейського типу на що перетворює діяльність, стало гальмувати розвиток.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 23

1. Українська політика Петра і. Наступ Росії на українську автономію.

У своїй діяльності Малоросійська колегія керувалася не нормами українських законів і традицій, а положеннями розробленого особисто імператором Генерального регламенту та Регламенту Адміралтейської колегії. Всі українські справи відтепер підлягали не Колегії іноземних справ, а Сенату, тобто визнавалися такими, що належать виключно до питань не зовнішньої, а внутрішньої політики.

Первісно, згідно з задумом ініціаторів реформи, Малоросійська колегія мала діяти паралельно з гетьманською владою, контролюючи її та поступово перебираючи до своїх рук важелі впливу на найбільш важливі сфери державного життя. Нагоду значно радикалізувати зміст реформи надала передчасна смерть гетьмана Скоропадського на початку липня 1722 р.

Виша козацька старшина, що зібралася на старшинську раду до Глухова, управління Гетьманатом передала як наказному гетьману чернігівському полковнику Павлу Полуботку та звернулася до Петра І та сенату з проханням про дозвіл на проведення нових гетьманських виборів. Але ситуація між гетьманства створювала для російського керівництва добрі можливості для переобрання Малоросійською колегією до своїх рук владних важелів в Україні. А тому санкції на проведення нових виборів дано не було.

Зважаючи на надані імператором широкі владні повноваження та значний адміністративний апарат, президент Вельямінов зразу ж по прибутті до Глухова справу повів таким чином, аби, по-перше, повністю поставити під свій контроль діяльність генеральних старшин, а по-друге, перебрати до своїх рук управління фінансовою сферою Гетьманату. Єдиним засобом боротьби наказного гетьмана П.Полуботка стало саботування розпоряджень Малоросійської колегії та активне апелювання до Петербурга з приводу перевищення її президентом своїх владних прерогатив, декларованих маніфестом 16 травня 1722 р. Одночасно старшина добивався дозволу на проведення нових гетьманських виборів, оскільки повноправний гетьман мав більше можливостей протидіяти наступу російської влади на автономні права Гетьманату.

Навесні 1723 р. П.Полуботка та старшин, запідозрених у співчутті до його дій, за наказом Петра І було викликано до Петербурга, з тим, аби С.Вельямінов мав змогу остаточно перебрати владу в Україні до своїх рук і приступити до реалізації нового етапу реформування державного устрою Гетьманату.

По прибутті до Петербурга наказний гетьман і генеральна старшина деякий час перебували на свободі, що дозволило їм продовжити боротьбу за автономні права України. Боротьба полягала як у апеляціях до Сенату та імператора з приводу службових зловживань президента Малоросійської колегії, так і намаганнях залучити до своїх акцій якомога ширші суспільні верстви українського населення. На початку листопада 1723 р. сімнадцять українських старшин на чолі з наказним гетьманом було кинуто до Петропавловської фортеці та розпочато над ними слідство.

У цей же час в Україну було відправлено спеціальну слідчу комісію. Результатом діяльності комісії стали арешти полковника Д.Апостола, генеральних старшин В.Жураковського та Я Лизогуба і цілого ряду інших осіб, запідозрених у підтримці чи співчутті намірам автономістів. Крім того, в усіх полках було проведено кардинальні кадрові перестановки, в результаті яких старшин, хоч найменше запідозрених у нелояльності до імператора, було звільнено з посад. А на їх місце було призначено тих, котрі "хоч би малу службу імператору показали". Арешти опозиційно настроєної старшини та кардинальні кадрові зміни знаменували собою завершальний етап утвердження Малоросійської колегії при владі.

Реформа політико-адміністративного устрою Гетьманату, проведена урядом Петра І в 20-х рр. XVIII ст., була багатоплановою за своїм змістом. У ході її реалізації докорінних змін зазнали всі сфери державного життя в Україні - фінанси, судочинство, місцеве самоврядування тощо. Найпершою і найбільш очевидною стала трансформація верховної влади Гетьманату.

Заходи з викорінення опозиції українських автономістів призвели до того, що на початок 1724 р. увесь склад генеральних старшин було заарештовано та відповідно усунуто від влади. На чолі української адміністрації було поставлено так званих "правителів генеральної військової канцелярії" - старшин сотенного рівня, які не мали ані належного авторитету, ані можливостей реально впливати на вирішення державних справ.

Трансформації горішнього шабля політичної системи Гетьманату обумовлюють принципові зміни і в українському діловодстві. До відмови від звичних норм ведення ділового листування, оформлення універсалів і розпоряджень російська влада змушувала правителів Генеральної канцелярії не лише у зносинах з колегією чи іншими російськими владними інститутами, а й з органами українського місцевого самоврядування.

Вельми серйозними були наслідки реформування урядом Петра І устрою Гетьманату в сфері українського судочинства. Президент колегії прагнув повністю переорієнтувати українське судівництво на російську установу, добивався впровадження на українських землях російських законів і норм судівництва.

Реформи Петра І суттєво позначалися на характері фінансових взаємин Гетьманату та царської казни. Колегія не лише перебрала до своїх рук управління фінансовою сферою Гетьманату, а й наполегливо вишукувала способи суттєвого збільшення прибутків через введення нових статей оподаткування, ліквідацію податкових пільг для козацької старшини та, по деяких статтях оподаткування, й рядового козацтва. Податки, які раніше використовувалися на потреби місцевої адміністрації, було спрямовано до загальноукраїнської казни.

Загалом же реформи, започатковані запровадженням Малоросійської колегії, остаточно анулювали договірний характер українсько-російських взаємин, шо мав місце у другій половині XVII ст. та частково на початку XVIII ст. У ході реформ відбулися: істотне обмеження автономії Гетьманату, фактична ліквідація гетьманської форми правління, безпосереднє підпорядкування Лівобережної України російським владним інституціям. У цей час вперше у повному обсязі було залучено фінансові ресурси України на загальноімперські потреби, а також розпочато активну діяльність із перенесення російських державних порядків, норм діловодства та судочинства на український державний грунт.