2. Посилення кризових явиш в соціально-економічному житті України протягом 60-80-х рр. XX ст.

У цілому в Україні все помітніше виявлялася притаманна для колонії структура економіки, що характеризувалася переважанням паливних і сировинних галузей. А перетворення всіх найважливіших республіканських міністерств на союзно-республіканські означало, що ліквідовувалися рештки автономії України.

Численні заходи щодо піднесення сільського господарства, які ухвалювалися на пленумах ЦК і з'їздах компартії України, на зборах республіканського партійно-господарського активу протягом другої половини 60-х — першої половини 80-х рр., істотних наслідків не давали. Бо вони являли собою лише декларації, не підкріплені економічними важелями, не зачіпали становища безпосереднього виробника сільськогосподарсько) продукції — селянина, задовго до цього відчуженого од землі. Та й у період застою розселянювання сільських трудівників продовжувалося.

До цього слід додати безгосподарське використання земель. З 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більш як на мільйон гектарів. Багатющі й найурожайніші землі відводилися під індустріальне будівництво у всезростаючих розмірах. Не завжди раціонально здійснювалися хімізація, охорона навколишнього середовища, підвищення родючості грунтів, незрідка бездумно складалися й здійснювалися програми меліорації. Найродючіші у світі заплавні чорноземи вздовж Дніпра були затоплені водоймищами.

Занедбаною залишалася соціальна та духовна сфера на селі. Відмінності у побутових і культурних умовах життя селян і міських жителів у цілому практично не усувалися, якщо не посилювалися. До цього слід додати складні умови праці, часто ненормованої. Значна частина сільськогосподарських робіт виконувалася вручну. Все це спричинювало виїзд найбільш дієздатної частини сільських трудівників у міста. Протягом 1966—1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилася на 4,5 млн. чоловік (понад чверть усього сільського населення). Обезлюдніли або як "неперспективні" припинили своє існування сотні сіл республіки.

На стані сільськогосподарського виробництва негативно позначилися адміністративно-командні методи керівництва ним. Представники партійного й державного апарату, починаючи з районної ланки, постійно втручалися в діяльність колгоспів і радгоспів, спускали безліч директив щодо технології ведення рослинництва і тваринництва, виявляли повне недовір'я до фахівців сільського господарства, які працювали безпосередньо на полях і фермах. Цим, з одного боку, зміцнювалася влада апарату, з другого — сковувалася ініціатива трудівників села, ставало зайвим самостійне мислення. Продовжувала діяти прихована форма визиску селян, який проводила держава, підвищуючи ціни на сільськогосподарську техніку, автомашини, добрива тощо, залишаючи практично без змін закупівельні ціни на сільгосппродукцію.

Збільшувався розрив між зростанням фінансування сільського господарства й обсягом вироблюваної продукції. Зокрема, у 1966—1985 рр. середньорічні державні капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво збільшилися в 2,5 раза, а валовий збір зерна —лише на 18 %, м'яса — на 38 %. Значна частка вини за таке становище припадає на некомпетентність і вольові методи керівництва адміністративно-командної системи. Та й селянин, відчужений од землі, не міг і не хотів працювати краще.