2. Становище західноукраїнських земель в 20-30-ті рр. XX століття.

Українські землі під владою Польщі

З 1919 р. під польською окупацією опинилася Східна Галичина та Західна Волинь. Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап - «невизначеності» (1919-1923). З погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. На Паризькій мирній конференції Польща зобов''язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці закони, гарантії і права залишилися на папері, але вони стали вагомими аргументами під час вирішення долі західноукраїнських земель. 14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав - Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

II етап — «тиску» (1923-1926). При владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму - окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі і створити однонаціонільну польську державу. Економічна політика в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших польських земель. Наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства - Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське - припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Стримування промислового розвитку Західної України не змогло вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і пом''якшити проблеми від аграрного перенаселення і безземелля. Українське населення «східних кресів» називали «русинами», а всю територію - Східна Малопольщин

III етап — «пошуку компромісу» (1926-1937). Ю.Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря», в умовах стабілізації внутрішнього становища в країні. Відбувається зміна акцентів офіційної політики в українському питанні.

Українські землі під владою Румунії

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення) у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922-1929 pp. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. В перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р.

Складною була і ситуація в сільському господарстві. Після аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі. На початку «реформи» орендна плата за гектар становила 1160 лей і незабаром зросла до 2 тис. лей. Це спричинило хвилю розорень.

Ці ж процеси були характерними і для Північної Буковини. У квітні 1932 p. міністр сільського господарства Міхалакі визнав, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті». 22 роки під владою Румунії поділяють на три періоди: 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. - періоди реакції, 1928-1937 pp. - період відносної лібералізації. У перший період реакції у провінції запроваджено воєнний стан, українські землі активно роздавалися офіцерам румунської армії. На травень 1925 р. багато офіцерів королівської армії осіло в Аккерманському повіті. Будь-який виступ проти властей жорстоко придушувався, як і Татарбунарське повстання 1924 p. Відбувалася активна румунізація краю: закривалися всі українські школи, переслідувалася українська церква, до 1927 р. Буковина втратила автономію. 

Українські землі під владою Чехословаччини (Закарпаття)

Після розвалу Австро-Угорської імперії постало питання про долю Закарпаття. 23 жовтня 1918 р. карпатські русини, за порадою президента США В.Вільсона, приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла емігрантів з колишньої Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) і до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію.

Чеська буржуазія підкорила економіку Закарпаття, перетворивши його у аграрно-сировинний придаток економічно розвинутих чеських земель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був зразком відставання і застою: промисловість в економіці - 2%, за показниками економічного розвитку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст.

Про кризовий стан сільського господарства свідчить те, що майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів, через високу орендну плату, численні штрафи та податки, розміри яких за 1919-1929 рр. збільшилися в 13 разів. Такий державний курс викликав опір з боку народних мас.