1. Гетьманування п. Дорошенка. Причини поразки української національно-визвольної війни 1648-1676 рр. Та її історичне значення.

Основні причини поразки національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.: 

- відсутність досвіду державного будівництва в еліти, котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації навколо національної державної ідеї, гострі суперечності між окремими угрупуваннями; 

- переважання в ментальності значної частини еліти, козацтва та інших верств населення особистих, групових і станових інтересів над національними та державними; 

- відсутність на початку революції сформованої національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва; 

- розкол України на два великі регіони: козацьку Україну та Західну Україну, що ставало на заваді об’єднання зусиль нації в її боротьбі за незалежність;  - розпад козацької України на два гетьманства (Лівобережне і Правобережне) та Запорожжя, що призвело до міжусобної боротьби; 

- ліквідація встановленої Б.Хмельницьким монархічної форми правління й утвердження республікансько-олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади; 

- прорахунки урядів (після смерті Б.Хмельницького) у проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну боротьбу; 

- різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного геополітичного становища України; 

- постійна агресія з боку сусідніх держав. 

 Національно-визвольна війна 1648-1676 рр., не дивлячись на поразку, мала велике історичне значення. Вона: 

зумовила формування ідеї утворення незалежної соборної української держави; 

призвела до відтворення Української дер­жави, частина якої па території Ліво­бережної України (гетьманщина) проісну­вала на правах автономії в складі Росії до 80-хрр. XVIII ст.

вплинула па розвиток національної само­свідомості українців;

сформувала нову політичну еліту, яка стала па захист українських національних інтересів;

збагатила традиції боротьби українців за національне і соціальне визволення:

сприяла розвитку української культури, перш за все, народної творчості, літе­ратури, літописання.

2. Дисидентський рух в Україні.

Дисидентський рух виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки.

Дисидентський рух ставив за мету вільний розвиток української культури і мови, забезпечення громадянських прав і був проявом національно-визвольного руху.

Слід підкреслити, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.

Ядро українського дисидентська склали вже відомі Вам "шістдесятники" - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський, критики І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, перекладач М.Лукаш. Згодом до них приєдналися В.Стус, В.Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал П.Григоренко та інші.

Етапи дисидентського руху

- Сер. 50-х рр. - 1968 р. - зародження дисидентства, його ідеологічне та організаційне оформлення.

На цьому етапі основним проявом дисидентства стали протести, звернення на адресу керівників країни, які стосувалися національної проблеми, репресій проти інакодумців, проблем демократизації. Поширилася безцензурна література - "самвидав" і "тамвидав". У "самвидаві" циркулювали такі визначні твори, як "Інтернаціоналізм чи русифікація" І.Дзюби, "Приєднання чи возз'єднання" М.Брайчевського, "Собор у риштуванні" Є.Сверстюка, "Репортаж із заповідника ім. Берн" В.Мороза. Самвидавча література була головним джерелом інформації дисидентського руху, пробуджувала патріотичні почуття, національну самосвідомість.

З метою переходу до організованих форм боротьби утворюються легальні групи дисидентів.

У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітничо-селянська спілка на чолі з Л.Лук'яненком, яка вимагала виходу України зі складу СРСР згідно з Конституцією.

Україна мала "стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм".

За доносом групу заарештували, Л.Лук'яненка засудили до страти, а через 73 доби вирок замінили 15-річним ув'язненням.

У1967 р. органами КДБ була викрита підпільна організація "Український національний фронт", що діяла з 1964 р. на західноукраїнських землях. Учасники УНФ ставили за мету утвердження самостійної Української держави, розробили програму перебудови суспільства на демократичних засадах.

-" 1968-1976 рр. - піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його із підпілля.

Активізації діяльності дисидентів сприяли:

- інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., що викликала хвилю обурень і протестів;

- видання протягом 1970-1974 рр. у Львові самвидавчого журналу "Український вісник", головним редактором якого був В.Чорновіл. Журнал сприяв організації і консолідації дисидентського руху;

- нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р. Радянський Союз підписав Гельсінський Акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. У 1976 р. в Україні для сприяння і контролю за реалізацією Гельсінського Акта була створена Українська Гельсінська Група, яку очолив письменник М.Руденко. Це була перша легальна дисидентська організація. її членами стали 37 осіб - усі найбільш активні дисиденти того часу: В.Чорновіл, Л.Лук'яненко, В.Стус, І.Кандиба, Ю.Шухевич та ін. Влада вчинила погром групи. 23 особи були заарештовані і позбавлені волі. У неволі загинули В.Стус, Тихий, Ю.Литвин. Розгром групи і репресії призвели до спаду активності дисидентського руху.

- 3 середини 80-х рр. - з початком перебудови - діяльність дисидентів активізується, створюються умови для національно-державного відродження.

Цей етап дисидентського руху буде висвітлено далі - при огляді суспільно-політичного життя України в період перебудови.

Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.