12. Чергування в системі приголосних фонем в сулм. (з історичним коментарем).

У сучасній українській літературній мові при словозміні і словотворенні відбувається ряд закономірних історичних чергувань приголосних (третє питання плану). Найпоширеніші з них такі: чергування |г| - |ж|, |к| - |ч|, |х| - |ш|: ворог - ворожий, рука - ручний, вухо - вушний. Ці чергування властиві всім слов'янським мовам, а беруть вони свій початок ще в мові давньоруського періоду. В давнину всі ці чергування відбулися за певних фонетичних умов, які тепер уже не діють, а чергування відбуваються за традицією. Приголосні |г|, |к|, |х| колись були твердими й не могли пом'якшуватися. Тому вони могли стояти тільки перед голосними заднього ряду. Коли ж ці приголосні потрапляли в позицію перед голосними переднього ряду, які вимагали пом'якшення попередніх приголосних, то вони відповідно змінювалися на |ж'|, |ч'|, |ш'|, які на українському ґрунті стверділи й перейшли в |ж|, |ч|, |ш|. У сучасній українській мові |г|, |к|, |х|, як і |ж|, |ч|, |ш| можуть стояти як перед голосними заднього (камінь, горе), так і перед голосними переднього ряду (гірко, тихо і под.) Тому в сучасній українській мові перед |і| та |е| нового утворення, а також у запозичених словах чергування |г|, |к|, |х| із |ж|, |ч|, |ш) не відбувається (гірко, геній, хімія). Зміни |г|, |к|, |х| на |ж|, |ч|, |ш| перед голосними переднього ряду називаються першим перехідним пом'якшенням, або першою палаталізацією.

Чергування |г| - |з'|, |к| - |ц'|, |х) - |с'| виникло також на спільнослов'янському ґрунті, але пізніше, ніж зміна |г|, |к|, |х| на |ж|, |ч|, |ш|. Перехід цей відбувався тоді, коли |г|, |к|, |х| стояли перед голосними |1і| та |и| дифтонгічного походження. Тому в сучасній українській мові чергування |г|, |к|, |х| - |з'|, |ц'|, |с'| відбувається перед |і| з колишнього \Ь\ у давальному відмінку однини іменників жіночого роду І відміни та в місцевому відмінку однини іменників жіночого, чоловічого та середнього роду (нога - нозі, рука - руці, муха - мусі; дорога - в дорозі; бік - на боці), а також перед закінченням |і| з колишнього |и| в називному відмінку множини (друг - друзі). Отже, чергування |г| - |з'|, |к| - |ц'|, |х| - |с'| зветься другим перехідним пом'якшенням, або другою палаталізацією. Воно поширилося і на слова іншомовного походження (ліга - у лізі, аптека - в аптеці).

Чергування передньоязикових і задньоязикових приголосних із шиплячими спостерігається в дієслівних формах перед суфіксальним |й), наприклад: плакати - плачу з (давнього - плак + йу), колихати - колишу, садити - саджу, мастити - мащу.

Чергування губних із сполуками бл, нл, вл, мл, фл (робити -роблю, топити - топлю, графити - графлю, ловити - ловлю). Приголосний |л| у східнослов'янських мовах розвинувся на місці |й| після губних приголосних. (Докладніше про ці та всі інші види чергувань див.: М.А. Жовтобрюх, Б.М. Кулик. Курс СУЛМ- К., 1972.-С. 142 - 146; Н.І. Тоцька. СУЛМ. - К., 1981.-С. 126- 132; М.ЯЛлющ, СУЛМ.-К., 1994.-С.82-83).

13. Орфоепія. Сучасні орфоепічні норми, причини відхилень від них. Норми українського наголосу.

Розділ мовознавчої науки, який вивчає систему правил, що визначають єдину вимову, властиву літературній мові, називається орфоепією

Орфоепічні правила обов'язкові для всіх, хто користується даною літературною мовою Сучасні єдині орфоепічні норми української літературної мови історично склалися на основі вимови, властивої центральним українським говорам—середньонадцніпрянським (полтавським і київським), хоч певний вплив на них мали, звичайно, і говори інших українських діалектів.

В основі орфоепічних норм лм лежать відповідні фонетичні закон-ті, властиві ум. Основні з них: 1. ненаг. Е та И у вимові зближається і вимовляється як Еи чи Ие .

ненаг.О здебільшого вимовляється чітко [вода]. Лише в деяких словах перед складом з наг. У він наближається у вимові до У [зозуля]

дзв. приг. перед гл. та в кінці слів вимовл.дзв. [книжка]

приг. Р вимовл тв. в кінці складу і в слова [звір]. На поч..складу буває м’яким [расний]

шиплячі приг.вимов. тв. [ніж]

приг Ц’ у кінці слова вимов. м’яко [стілец]. Тв.вимова буває лише в словах іншом.походження та в деяких вигуках [шприц]

зв. ДЖ, ДЗ вимовляються злито [джерело]

у небагатьох словах переважно іношом. походження, вжив. проривний зв. г [ганок]

перед гол Е всі приг.вимовл. тв [література]

приг.В не оглушується і не переходить у Ф. Після гол.у кінці склад і перед приг.у кінці слова вимовл. як У

Ум. відзн. милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовлена спрощ.груп приг.важких для вимови: СТН,ЖДН,ЗДН,РДЦ,ЛНЦ,РНЧ : вісник, серце.

Причини відхилення: 1. мовл.оточення, у якому живуть, навч.ті,хто їх припускається. Оточ. може бути діалектним, або багатомовним, що не сприяє вироб.чистого мовлення; 2. слабке знання фонетики і граматики, поган.обізн. з словн. складом лм, зокрема з лекс. запозиченням; 3. недбале ставлення до своєї мовл.діял-ті, байдужість до того, де, коли і як сказане недоречне слово.

Необхідно: багато читати тв.різних стилів; намагатися користуватися практично кількома мовами; незалежно від сфери своєї діяльності стежити за змінами норми, які фіксуються в нових виданнях словників, правописах; критично ставитися до написаного і промовленного слова; не йти за модними тенденціями; шанувати мову.

Акцентуаційні норми мають еталоном живе народно-розмовне мовлення, тому ці норми частіше змінюються. Акцентуаційні правила мають істор.х-р. і хоч сьогодні мовець володіє суч.нормами, він, читаючи давніші тексти, повинен зберігати у словах старий наголос, якщо цей наголос мав ритмічну або стилістичну роль. Норми наголошування засв.зі звучання зрвзків – мовлення оточення, зі словників, у першу чергу орфоепічних. Хоч історичне вивчення наголосу ведеться здавна, сформулювати вичерпно систему таких правил немає ні можливості, ні особливої потреби(народно розмовна норма вивільняє їх з рамок штучності).

Хоча один акцентуаційний закон все ж сформульовано – закон чітко звуч.слова: нагол.у слові, як правило, стоїть у тому місці, де він сприяє чіткому звучанню усіх складів усього слова. І ще одне правило: власні назвиіншомов.походж.зберігають наголос, який вони мають у мові, з якої запозичені. В основу правил нагол.укр..назв, покладено трад., істор.підхід, що вимагає від мовл.знання цієї істор.традиції.