1.Українська літературна мова як унормована, відшліфована форма загальнонародної мови української нації. Т.Г.Шевченко основоположник нової української літературної мови. Роль І.П.Котляревського в історії української літературної мови.

На основі писемної мови в процесі історичного розвитку суспільства звичайно й виникає літературна мова. Літературною називають таку мову, якою користуються державні і громадські організації та установи, школа, наука, художня література, газети, журнали, театр, радіо, кіно тощо. Літературна мова обслуговує дуже складні потреби суспільства, всі сфери його діяльності, а тому вона повинна бути добре організована, мати унормований словник, загальновживані граматичні форми, усталену вимову й правопис, які є обов'язковими для всіх, хто нею користується. Мовна норма має важливе соціальне значення. Адже тільки єдиний правопис і стала вимова, обов'язкові для всіх правила відмінювання слів і синтаксичних зв'язків між словами, однакове розуміння змісту вживаних слів, єдиний наголос у словах саме й створюють ті якості літературної мови, що потрібні їй як засобу спілкування між людьми, об'єднаними у великий колектив.

Обов'язкові й усталені норми літературної мови складаються поступово. Спершу лише мова писаних або друкованих творів, тобто мова книжна, вважалася літературною. Роль літературної мови в житті суспільства донаціонального періоду обмежена

У період формування нації й розвитку національної мови функції літературної мови поширюються й ускладнюються. Вона стає загальнонаціональною, спільною для всіх членів нації.

Національна літературна мова обслуговує всю різноманітну суспільну діяльність народу. Спільна мова, як відомо, є однією з найголовніших ознак нації.

У національній літературній мові, остаточно складаються і усталюються обов'язкові для всіх, хто нею користується, норми. Таким чином створюються дві форми загальнонаціональної літературної мови — писемна й усна. В основі загальнонаціональної літературної мови завжди лежить жива народна мова.

Літературна мова й місцеві діалекти завжди перебувають у певному взаємозв'язку,. Крім того, літературна мова, особливо її словниковий склад, безперервно збагачується за рахунок народних говорів

Українська національна мова сформувалася на основі середньо-наддніпрянських говорів. Граматична будова, словниковий склад і фонетична система сучасної УЛМ також увібрали найбільше рис саме цих говорів.

Новий етап в історії української літературної мови знаменує вихід у світ «Енеїди» (1798) І.П. Котляревського і його ж «Наталки Полтавки» (1838). Багата і яскрава мова українського народу в художньому обробленні талановитого письменника була покладена в основу літературної мови. У цьому новаторство ГП. Котляревського. Важливо те, що він написав твори одним із основних діалектів - полтавським. Народна мова, щоправда, використана, головним чином, з настановою на гумор (близькість до інтермедій, творчості мандрівних дяків), і тут письменник виявив майстерність (злиття комізму образів з комізмом мовним, антиприродне схрещування різних стилів, «очуднювання» мови тощо). І.П. Котляревський не виробив норми, у творах багато вузькоговіркового, мова носить знижений характер. Він є першим класиком нової української літератури. Т.Г. Шевченко казав «Будеш, батьку, панувати...».

Епохальний поворот у розвитку української літературної мови здійснив Т.Г.Шевченко. Якщо І.П. Котляревського називають зачинателем нової української літературної мови, то Т.Г. Шевченка - основоположником. (Однак треба сказати, що ряд літературознавців і мовознавців все ж таки І.П.Котляревського називають основоположником нової української літератури і мови). Заслуга Т.Г. Шевченка в тому, що він з надзвичайною майстерністю розкрив красу і силу українського слова. Його мова носить наддіалектний характер, він не копіював окремі говірки (попередники підготували грунт), добирав типове й відкидав випадкове в мові. Широта ідей і тем зумовили розкриття всіх багатств мови, вироблення єдиної гнучкої мовно-стилістичної системи, здатної для передачі будь-яких думок, почуттів. Його мова «в багатьох випадках - мірило законності вживання» (Л.А. Булаховський). Т.Г. Шевченко виробив мовні норми, перетворив мову в універсальне знаряддя культури, відкрив необмежені перспективи її дальшого розвитку. Шевченко підніс УЛМ на вищий, якісно новий рівень розвитку., він відкрив нові можливості УЛМ в задоволенні суспільних потреб українського народу.

Шевченко поповнює словниковий склад, розвиває синтаксис, виробляє, удосконалює і усталює граматичні та фонетичні норми УЛМ, розширює її стилістичні можливості.

УЛМ після Шевченка збагачується, розвивається й удосконалюється в творах таких видатних прогресивних письменників, як Марко Вовчок, М. П. Старицький, І. К. Тобілевич, Панас; Мирний, П. А. Грабовський, І. Я. Франко, Леся Українка, М. М. Коцюбинський та ін. російські й українські вчені та письменники не раз відзначали структурне багатство і великі внутрішні можливості української мови.

Високу оцінку української мови знаходимо у працях видатних російських вчених академіків О. О. Шахматова, Ф. Є. Корша, українських вчених П. Г. Житецького, К. П. Михальчука, А. Є. Кримського, письменників і поетів І. Я. Франка, Ю. Федьковича, Лесі Українки, І. С. Нечуя-Левицького, П. Г. Тичини, М. Т. Рильського, В. М. Сосюри та багатьох інших.

2.Писемна й усна форми сулм. Функціональні стилі української літературної мови.

Писемна і усна форми української літературної мови

У сучасному мовленні однаково поширені обидві форми УЛМ — писемна й усна. Вони однаково важливі для суспільства, обом їм однаково властиві основні лексичні й граматичні норми, проте кожна з них має і свої специфічні особливості, які зумовлені особливостями функціонування писемної і усної мови.

Усна форма літературної мови переважно обслуговує поточні потреби спілкування в суспільстві людей, безпосередньо зв'язаних між собою. Кількість учасників усного спілкування обмежена.

Писемна ж форма літературної мови обслуговує різноманітні потреби народу в галузі науки, художньої літератури, політики, державної і господарської діяльності тощо. Вона розрахована на спілкування з необмеженою кількістю людей. Автор і той, кому призначається написане, безпосередньо між собою не спілкуються. В зв'язку з цим у писемній мові не можна застосувати додаткові засоби, що властиві усній мові або її супроводять, як інтонація, жести тощо. Отже, всі ці фактори й зумовлюють значно вищі вимоги до організації писемної мови/ ніж до усної.

Саме тому в писемній мові використовуються переважно повні речення, а в усній, що звичайно являє собою діалог, дуже поширені неповні речення. Писемній мові властиві не тільки прості, а й складні речення, які дуже часто в ній навіть переважають; вживання їх викликається потребою оформити й повно розгорнути складну думку, що передається тим, хто не присутній при розмові. В усній мові такі речення можливі, але для неї характерне переважне використання простих коротких речень, бо при безпосередньому спілкуванні висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова, з одного натяку, і розгорнуте оформлення ЇЇ не потрібне.

Писемна й усна форми літературної мови характеризуються і деякими відмінностями у використанні словникового багатства національної мови. Якщо для писемної мови потрібні слова добираються більш суворо, з урахуванням літературної традиції, то в усній можливе вживання розмовної лексики і такої, яка стоїть на межі з діалектною. В усній мові звичайно переважає лексика побутового та виробничого характеру і значно менше, ніж у книжній, або писемній, мові, поширені слова з абстрактним змістом.

Стильові різновиди сучасної української літературної мови

Сукупність мовних, засобів, зумовлених змістом, функцією і цілеспрямованістю висловлювання, називається функціональним стилем мови. Отже, відмінності в усній і писемній формах літературної мови, зумовлені її змістом, функцією і спрямуванням, визначаються певними стилями.

Науковий стиль – широке використанням абстрактних слів, а також наукової й технічної термінології, яка допомагає точно визначити різні поняття. У науковій мові переважають складні речення всіх типів, за допомогою яких висловлюються складні думки та логічні взаємозв'язки між ними. Невластиві слова з емоційним забарвленням, Сфера застосування цього стилю — наукові й науково-технічні праці,

Офіціально-діловий стиль: стандартні і однотипні вирази, уникнення повторень і двозначних слів, використання спеціальної канцелярської і офіціально-ділової термінології, повною відсутністю слів з емоційним забарвленням тощо. Діловий стиль поширений у законодавчих актах, офіціальному листуванні між установами та організаціями і в канцелярських документах.

Для стилю художньої літератури властиве використання всього лексичного багатства мови, зокрема слів, які означають явища повсякденного життя й побуту людей, а також образних і емоційно забарвлених слів. Синтаксис художньої мови характеризується використанням речень усіх типів, зокрема окличних і питальних, а також неповних і номінативних.

Публіцистичний стиль поєднує в собі засоби наукового і художнього стилів. Мова публіцистичних статей та виступів, як і наукова, характеризується точністю, послідовністю, системою логічних доводів і, як мова художня, образністю, виразністю та емоційним забарвленням. Мета публіцистики полягає не лише в тому, щоб викласти чи з'ясувати певні суспільно-політичні питання, переконати читачів та слухачів у правильності висунутих думок, а й у тому, щоб організувати їх на здійснення поставлених завдань. У публіцистиці широко використовуються суспільно-політична лексика, чітко сформульовані заклики й політичні гасла, риторичні запитання, урочисті вирази, засоби гумору й сатири.

Крім основних функціональних стилів, у сучасній українській літературній мові можна виділити ще ряд стильових різновидів, які властиві їй у певному конкретному виявленні. Наприклад, у мовній практиці широко вживається термін науково-популярний стиль.

Часто в літературній мові виділяють також і такі стилі, як епістолярний, ораторський, розмовно-побутовий.