5. Морфологічні особливості

У романі «Польві дослідження з українського сексу» О. Забужко нами було виявлено 39 діалектизмів, які ми поділили на частини мови. Нами були виділені:

1. іменники – 14 одиниць: лотр, хлоп, звичайка, чолопок, ліхтарня, злуда, ошмаття, трумна, бараболя, шалик, пательня, сарака, млака, гурма;

2. прикметники – 2 одиниці: черлений, файний;

3. займенники – 1 одиниця: тамтой;

4. прислівники – 7 одиниць: іно, небавом, назверх, шпетненько, вділ, денно, штудерно;

5. числівники – 1 одиниця: штири;

6. дієслова – 10 одиниць: звомпити, шварнути, шамотатися, вглибати, шкробати, зворохобитися, валасатися, кушпелити, доглупатися, випоминати;

7. сполучники – 2 одиниці: гейби, коб;

8. вигуки – 1 одиниця: цяп-цяп;

Також ми виділили 1 вставне слово – мо`.

Отже, можна зробити висновок, що в тексті найбільше можна виділити одиниць іменників, дієслів та прислівників. Інші частини мови зустрічаються рідше.

6. Граматичні особливості

Аналізуючи роман О. Забужко ми помітили, що в ньому переважають складнопідрядні речення: «Нещасний ти чоловiк, Миколо: любив машину – розбив, любив жiнку – зламав, – в нiч остаточного розриву їй приснилося (i той сон вона – запам’ятала‑таки, винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд неї, обернений спиною – така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан пацаном! – по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди – не розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним – спокiйно!), розважно‑ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться». Дуже часто вони ускладнені:

1. прямою мовою: «Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв’язно пiдхоплює з неї зовсiм iнша жiнка, цинiчка з явно приблатньонними, нiби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разi коли що, й матом засандалити: якщо людина в цiлому (кожна!) – одна велика в’язниця, то звичайно ранiше та лотра мешкала в нiй десь у найдальшiй камерi, виходячи назовнi рiдко, тiльки коли доводилося направду круто й солоно, та й то нiби напоказ: З‑замахали, – говорила крiзь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмiшкою, або ж, травлячи пiслясмак чергової обиди (обид останнiм часом випадало предостатньо!), з гнiвно виряченими очима переповiдала друзям: Дєвочку на побiгеньках iз мене зробити хочуть – а во! – била себе ребром долонi по згину стиснутої в кулак лiвицi, – в Америцi блатне бабисько навчилося лаятись по‑анлiйському, особливо гарно вдавалося йому "Шшiт!" – котяче шипiння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе "О, кам он – гiв мi е брейк!", яким колись раз уперезала була того чоловiка, – взагалi, з тим чоловiком саме ця, вiдьомськи розчiхрана, з нездорово блискучими очима й зубами i якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на переднiй план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподiванок, той чоловiк визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери – щойно зачувши, в першiй же сутичцi, оту його брутальну, мордобiйну iнтонацiю: "Ти менi скажи – на хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасiв мав – отак‑о!" – лотра радiсно ринулась йому навперейми, впiзнавши партнера, тiльки в цьому вони й були партнерами, – i вже невгавала, розпаношившись в умовах нiколи ранiше не звiданої свободи: "Я вчора голову почав лiпити", – брався вiн розповiдати в її присутностi колезi‑скульптору, i лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й гудзики в нестримному захватi словесного виверження: "Авжеж, злiпи собi, серце, голову, злiпи – не завадить!" – вiн темнiв на виду так, нiби замiсть кровi в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: "Перестань мене пiдйобувати!" – вiдьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за довший час хоч чимось задоволеної: "Гой‑го, серце, – де твоє почуття гумору?" – "Я його на тiй квартирi залишив", – бовкав вiн: з тої квартири вони, Богу дякувать, виїхали, i найлiпше було б її по них запечатати бодай на пiвроку, заки звiтриться чумний дух, – "Ну збiгай, принеси, – шкiрилася вiдьма, – я тут зачекаю", – "Ключа здав", – бовкав вiн, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала – я, а в тебе був дублiкат", – вiдбивала вона: швидке, навальне фехтування кiлками, за яким сторонньому просто не встежити, нi, що не кажiть, а з них таки була пара, нема що!»;

2. однорідними членами речення: «В кухнi – крихiтнiй eat‑in kitchen холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, iно вiдвернешся, безсило вiдхилятися, як щелепа на вже несамовладному обличчi, i все це вiдгороджено невисоким дощаним стояком, щось нiби шинквасом, – на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кiмнати – аякже, чому нi! – ну хоч би вранiшню каву, або на обiд – пiдсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкрумiле, мерехке од спiлих сокiв, iз грайливо пiдiбганими нiжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливiшим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум’янцем з утiхи, що зараз його з’їдять, – можна також подавати який‑небудь джус, чи джин з тонiком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смiшно поторохкують, можна й без льоду, взагалi, можливостей безлiч, треба тiльки одного – щоб хтось сидiв по той бiк їхньої довбаної загороди, в якiй, здається, завелася мурашва, бо по стiльницi раз у раз повзе щось, що в гiгiєнiчному американському домi не повинно би повзати, та i в неамериканському теж, – хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмiшкою, з кухнi подавати, позаяк же там нiхто не сидить i сидiти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стояковi iмпровiзований зимовий сад iз двох безневинних вазонiв – три тижнi тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квiтах – раз, i рясне намисто лискучих, схожих на пластиковi, червоних бубок на високих стеблах з елегантно завуженим листям – два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, нiби цi три тижнi їх день у день поливалося сiрчаною кислотою, – на мiсцi буйної кучми клаповухо звисають кiлька пожовклих листочкiв з нерiвно обгорiлими краями, а колишнi тугi червонi намистини щодалi, то бiльше нагадують сушену шипшину, навiщось поначiплювану на рудi цурупалки, – найсмiшнiше, що ти якраз не забувала, поливала свiй "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотiла чогось живого в цiй черговiй, казна‑якiй з ряду‑йому‑же‑несть‑кiнця, тимчасовiй хатi, де бруди всiх попереднiх винаймачiв невiдмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх вiдмивати, – але подлi американськi бур’яни виявилися занiжнi на твою депресiю, що незбовтана гусне в цих чотирьох стiнах, взяли й здохли, поливай не поливай, – а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!, – так ось, у кухнi з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, i нiчим перекрити цей звук – навiть касети на поставиш, бо портативний магнiтофончик також чомусь вийшов з ладу»;

3. вставними реченнями і словосполученнями: «Схiдний фаталiзм, еге ж, – у росiян це є, з нами гiрше, складнiше, ми, власне, нi се, нi те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою iндивiдуальної хотi, вiрою у власне "можу!" – одначе пiдстав для його справдження, чiтких структур, котрi б те "можу!" пiдхоплювали й тримали, ми нiколи не виробили, шамотаючись вiками на днi iсторiї, – наше вкраїнське "можу!" самотнє i тому безсиле»;

Варто зазначити, що у творі поширені і складносурядні речення: «"Поїдемо тодi на каву?" – все знялося з мiсця, вихор кушпелив листям по осiннiх дорогах, i мiстечко, в якому вона народилася i яке цiлий час десь на вiдстанi, нiби на днi озера, берегло в собi схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад – у нестерпно нiжнiй, вологiй пiдсвiтцi, це, власне, почалося з першого дня – прибутний, пiдземний гул розбудженої пам’ятi, впiзнавання знайомих вуличок: ах, ось вони якi! – вiтрина аптеки на розi, на тому ж мiсцi, що й двадцять п’ять рокiв тому, – спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих слiз: тут ставили мiську ялинку, i вона фотографувалась тодi з Дiдом Морозом, п’ятирiчна дiвчинка в оцупкуватiй шубцi, запах мандаринок i бузкового надвечiрнього снiгу, його блиск пiд лiхтарнями – а на тому боцi, трохи далi, був, здається, кiнотеатр (ранковий сеанс – iз татом за руку – щось документальне, про мавпочок)?...»

Простих речень з діалектною лексикою нами не виявлено.

Можна сказати, що будова речень у цьому романі дуже складна, що робить їх важкими для прочитання.