14) IP–адресація [ред.]
IP-адресація (айпі-адреса, скорочення від англ. Internet Protocol Address) - призначення комп'ютеру унікальної мережевої адреси, побудованої за протоколом IP. У мережі Інтернет потрібна глобальна унікальність адреси, у разі роботи в локальній мережі потрібна унікальність адреси в межах мережі.
Види IP-адрес [ред.]
IPv4(англ. Internet Protocol version 4) - четверта версія IP протоколу, перша широко використовувана версія. IPv4 описаний в RFC791 (вересень 1981 року), замінив RFC 760 (січень 1980 року).IPv4 використовує 32-бітові адреси, що обмежують адресний простір 4294967296 можливими унікальними адресами. Зручною формою запису IP-адреси (IPv4) є запис у вигляді чотирьох десяткових чисел значенням від 0 до 255, розділених крапками, наприклад, 192.168.0.1.
IPv6(англ. Internet Protocol version 6) - нова версія протоколу IP, покликана вирішити проблеми, з якими зіткнулася попередня версія (IPv4) при її використанні в Інтернеті, за рахунок використання довжини адреси 128 біт замість 32. Адреси розділяються двокрапками (напр. fe80: 0:0:0:200: f8ff: fe21: 67cf). Велика кількість нульових груп може бути пропущено за допомогою подвійної двокрапки (fe80 :: 200: f8ff: fe21: 67cf). Такий пропуск може бути єдиним в адресі.
Класи мереж [ред.]
Для ефективнішого використання єдиного адресного простору Internet введено класи мереж:
Мережі класу A ( 1–126) мають 0 в старшому біті адрес. На мережну адресу відводиться 7 молодших бітів першого байта, на гост–частину – 3 байти. Таких мереж може бути 126 з 16 мільйонами вузлів у кожній.
Мережі класу B (128–191) мають 10 у двох старших бітах адрес. На мережну адресу відводиться 6 молодших бітів першого байта та другий байт, на гост–частину – 2 байти. Таких мереж може бути близько 16 тисяч з 65 тисячами вузлів в кожній.
Мережі класу C (192–223) мають 110 у трьох старших бітах адрес. На мережну адресу відводиться 5 молодших бітів першого байта та другий і третій байт, на гост–частину – 1 байт. Таких мереж може бути близько 2 мільйонів з 254 вузлами в кожній.
Мережі класу D (224–239) мають 1110 у чотирьох старших бітах адрес. Решта біт є спеціальною груповою адресою. Адреси класу D використовуються у процесі звернення до груп комп'ютерів.
Мережі класу E (240–255) зарезервовані на майбутнє.
Статичні та динамічні IP-адреси [ред.]
IP-адреса називається статичною (постійною, незмінною), якщо вона прописується в налаштуваннях пристрою користувачем, або якщо призначається автоматично при підключенні пристрою до мережі, але використовується протягом необмеженого проміжку часу і не може бути присвоєна іншому пристрою.
IP-адреса називається динамічною (непостійною, змінною), якщо вона призначається автоматично при підключенні пристрою до мережі і використовується протягом обмеженого проміжку часу, як правило, до завершення сеансу підключення.
Динамічні IP-адреси також бувають віртуальними, обслуговування віртуальної IP-адреси проводиться за технологією NAT: користувачам надається можливість безперешкодно отримувати інформацію з мережі Інтернет, при цьому втрачається всяка можливість іншого доступу до комп'ютера з мережі, так наприклад, комп'ютер з таким ip не може використовуватися в якості веб-сервера. Не віртуальні ip називають реальними, прямими, зовнішніми, громадськими або публічними, «білими», всі такі ip є статичними.
Для отримання IP-адреси клієнт може використовувати один з наступних протоколів:
DHCP - найпоширеніший протокол налаштування мережевих параметрів.
BOOTP - простий протокол налаштування мережевої адреси, зазвичай використовується для бездискових станцій.
Zeroconf - протокол налаштування мережевої адреси, визначення імені, пошук служб.
RARP - застарілий протокол, який використовує зворотну логіку (з апаратної адреси - в логічу) популярну і понині в широкомовних мережах протоколу ARP. Не підтримує розповсюдження інформації про довжину маски (не підтримує VLSM).
Маски в IP-адресації [ред.]
Маска — це число, що використовується в парі з IP-адресою; двійковий запис маски містить одиниці в тих розрядах, які повинні в IP-адресі інтерпретуватися як номер мережі. Оскільки номер мережі є цільною частиною адреси, одиниці в масці також повинні становити безперервну послідовність. Для стандартних класів мереж маски мають наступні значення:
клас А - 11111111. 00000000. 00000000. 00000000 (255.0.0.0);
клас В - 11111111. 11111111. 00000000. 00000000 (255.255.0.0);
клас С- 11111111.11111111.11111111.00000000(255.255.255.0).
Стек протоколів TCP/IP [ред.]
Архітектура протоколів TCP/IP призначена для об'єднаної мережі, що складається зі з'єднаних між собою за допомогою шлюзів окремих різнорідних комп'ютерних підмереж.
Протоколи цієї сім'ї розроблялись для мережі ARPANET Міністерства оборони США, а пізніше отримали широке використання у мережах UNIX–машин та всесвітній мережі Internet. Стек протоколів TCP/IP розроблено та протестовано ще до прийняття стандартів ISO, а тому ієрархію управління в IP–мережах визначають п'ятьма рівнями:
Hardware level ;
Network interfase ;
Internet level ;
Transport level ;
Application level .
1 – нижній рівень Hardware level описує середовище передавання.
2 – рівень Network interfase ('мережний інтерфейс') містить апаратнозалежне програмне забезпечення, яке забезпечує поширення інформації на певному відрізку середовища передавання.
3 – рівень Internet (міжмережний) level представлений протоколами IP, ARP, RARP та ICMP.
4 – протокол IP не забезпечує гарантовану доставку пакетів, збереження порядку та цілісності їх потоку. Ці завдання вирішують протоколи TCP (Transmission Control Protocol) та UDP (User Datagram Protocol), які відносяться до Transport (транспортного) level.
5 – рівню Application (прикладному) level відповідають прикладні задачі, серед яких найбільш відомими є гіпертекстові засоби віддаленого доступу WWW, обмін файлами FTP (File Transfer Protocol), протокол служби логічних імен DNS (Domain Name Service), електронна пошта SMTP (Simple Mail Transfer Protocol) та емуляція термінала віддаленого UNIX–серверу TelNet.
Команди для IP [ред.]
В ОС Windows свою IP-адресу можна дізнатися, набравши ipconfig у командному рядку.
В ОС Unix свою IP-адресу можна дізнатися, набравши ifconfig в командному рядку.
IP-адреса, яка відповідає доменному імені, можна дізнатися за допомогою команди: nslookup example.net
15) Поштовий сервер, сервер електронної пошти — в системі пересилки електронної пошти так зазвичай називають агент пересилання повідомлень (англ. mail transfer agent, MTA). Це комп'ютерна програма, яка передає повідомлення від одногокомп'ютера до іншого. Зазвичай поштовий сервер працює «за лаштунками», а користувачі мають справу з іншою програмою -клієнтом електронної пошти (англ. mail user agent, MUA).
Наприклад, в поширених конфігураціях клієнтом пошти користувача є Outlook Express, повноцінна версія Microsoft Outlook, абоMozilla Thunderbird. Коли користувач набрав повідомлення і посилає його одержувачу, поштовий клієнт взаємодіє з поштовим сервером, використовуючи протокол SMTP. Поштовий сервер відправника взаємодіє з поштовим сервером одержувача (безпосередньо або через проміжний сервер — релей). На поштовому сервері одержувача повідомлення потрапляє в поштову скриньку, звідки за допомогою агента доставки повідомлень (англ. mail delivery agent, MDA) доставляється клієнту одержувача. Часто останні два агенти суміщені в одній програмі (наприклад, sendmail), хоча є спеціалізовані MDA, які в тому числі займаються фільтрацією спаму. Для фінальної доставки отриманих повідомлень використовується не SMTP, а інший протокол — часто POP3 або IMAP — який також підтримується більшістю поштових серверів. Хоча у найпростішій реалізації MTA досить покласти отримані повідомлення в особисту теку користувача у файловій системі центрального сервера («поштова скринька»).
Часто поштовий сервер включає програмне забезпечення для організації розсилок електронної пошти.
Термінальний сервер[ред.]
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Неперевірена
версія
Термінальний сервер (англ. terminal server) — сервер, що надає клієнтам обчислювальні ресурси (процесорний час, пам'ять, дисковий простір) для вирішення завдань. Технічно термінальний сервер — надпотужний комп'ютер (або кластер), підключений до мережі з термінальними клієнтами — у котрих є, як правило, малопотужні або застарілі робочі станції або спецрішення для доступу до термінального сервера. Термінальний сервер служить для віддаленого обслуговування користувача з наданням робочого столу.
Зміст [сховати]
|
Процес роботи [ред.]
Термінальний клієнт після встановлення зв'язку з термінальним сервером пересилає на останній дані (натисненням клавіші, переміщенням миші), що вводяться, і, можливо, надає доступ до локальних ресурсів (наприклад, принтер, дискові ресурси, пристрій читання смарт-карт, локальні порти (Com/lpt)). Термінальний сервер надає середовище для роботи (термінальна сесія), в якій виконуються додатки користувача. Результат роботи сервера передається на клієнта, як правило, це зображення длямонітора і звук (при його наявності).
Переваги термінального сервера
Зниження тимчасових витрат на адміністрування
Підвищення безпеки — зниження риски інсайдерських зломів
Зниження витрат на програмне і апаратне забезпечення
Зниження витрати електроенергії
Недоліки
Концентрація всієї функціональності в рамках одного (декілька) серверів — вихід з ладу будь-якого елементу між додатком і клієнтами (сервер, комутатори, СЬКС) приводить до простою багатьох користувачів.
Посилюються негативні наслідки помилок конфігурації і роботи ПО (наслідки помилок позначаються не на окремих користувачах, а на всіх користувачах сервера відразу ж)
Проблеми з ліцензуванням (деяке ПО не передбачає ситуації роботи декількох користувачів на одному комп'ютері або вимагає використання дорожчих версій).
Проблеми ліцензування [ред.]
В умовах використання вільного ПО (такого, як X Window System) проблема ліцензування не виникає. Для ПО, що передбачає в ліцензійній угоді обмеження на кількість копій/користувачів, виникає скрута.
В умовах термінального сервера можуть використовуватися наступні моделі ліцензування:
Per seat (per device — на робоче місце) — для кожного пристрою (тонкого клієнта або робочої станції) потрібна окрема ліцензія, незалежно від кількості користувачів. Подібна схема використовується при ліцензуванні Terminal Services у складі Windows Server.
Per user (на користувача) — для кожного користувача (незалежно від числа одночасно працюючих користувачів) потрібна окрема ліцензія.
Per connection (конкурентна ліцензія) — для кожного з'єднання потрібна окрема ліцензія, при цьому кількість користувачів/робітників місць не грає ролі — важлива кількість одночасно обслуговуваних користувачів.
Таку систему ліцензування використовує Citrix Metaframe. В цьому випадку існує 'пул ліцензій', кожне нове з'єднання забирає одну ліцензію з пулу. Ліцензія повертається в пул при закінченні з'єднання.
У багатьох крупних пакетах ПО передбачається особливий сервіс — сервер ліцензій (додаток, що займається обліком, видачею і прийомом ліцензій). В умовах крупних мереж рекомендується виділення під сервер ліцензій окремого комп'ютера (або декілька — для резервування).