Філософські вчення Аристотеля

Арістотель (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші.

Арістотель - фундатор /засновник/ формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:

1. Закон тотожності:

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон вилучення третього.

Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину. Так, перипатетиками /назва послідовників Арістотеля/ було систематизовано близько 200 наявних на той час державних об'єднань - грецьких полісів. Узагальнення науково природничих знань дано Аристотелем в трактатах "Фізика "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслиться необхідність філософії для конкретних наук (метафізика - це філософія, яка існує понад фізикою). У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель - фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософії насолоди /. Щасливою людину робить добродійність /арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.

Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання - це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад - це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення "раб - господар", але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?[9, c. 64-66]

Критика Арістотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: "Платон мені друг, але істина — дорожча". Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.

Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття "матерія". Він розуміє матерію як пасивний "матеріал" буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

Таке вирішення проблеми загального та індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Арістотель вирішує шляхом залучення понять "можливість" і "дійсність". Матерія постає носієм можливостей, а форма — дійсності. Таким чином, матерія у Арістотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.

В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем "формою форм". Ця форма форм визначається як "перше двигун", незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена "божественною формою"[11, c. 56-58].

На розвиток свого вчення про форми Аристотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так він створює підвалини нової науки про форми мислення—формальної логіки. Аристотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.

Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Аристотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати існування такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Арістотель керується цією ж методологією. Він вважав, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Александр Македонський. Однак сталося так, що діяльність царя Македонії завершується його випадковою смертю від малярії. Сучасники таку несумісність досконалої, логічно обґрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю[8, c, 41-42].

Висновки

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

Історичне значення філософії Аристотеля в тім, що він:

• вніс істотні корективи в ряд положень філософії Платона, критикуючи вчення про "чисті ідеї";

• дав матеріалістичне трактування походження світу й людини;

• виділив 10 філософських категорій;

• дав визначення буття через категорії;

• визначив сутність матерії;

• виділив шість типів держави й дав поняття ідеального типу - политті;

• вніс істотний вклад у розвиток логіки (дав поняття дедуктивного методу - від часткового до загального, обґрунтував систему силогізмів - висновку із двох і більше посилок висновку).

Матеріалізм і ідеалізм

Матерія і свідомість — об'єктивне і суб'єктивне — це най-ширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія.

У процесі розвитку філософії, відокремлення від неї конкретно-наукового знання, визначення нею свого предмета питання про відношення свідомості й матерії оформилось як основне. Його зміст чітко визначив свого часу Ф. Енгельс у праці "Люд-віг Фейербах і кінець класичної німецької філософії": "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття ."

Сьогодні деякі філософи, особливо ідеалісти, все більше ставлять під сумнів це визначення. Вони по-різному формулюють основне питання філософії, проте здається, що вони поступаються сформульованому Енгельсом.

Основним питанням філософії має бути саме людина в її ставленні до природи й до інших людей, тобто відношення "суб'єкт — об'єкт". Вирішення цього питання й визначає тип та характер світогляду, ставлення до природної і соціальної дійсності, життєві орієнтації. Воно пронизує постановку і розв'язання всіх світоглядних питань — про сутність руху, простору й часу, про причинність, співвідношення необхідності й свободи тощо.

У межах свого основного питання філософія виокремлює дві взаємопов'язані між собою сторони.

Перша сторона: що саме — матерія чи свідомість, дух є первинним, має самобуття, і що є вторинним, залежним у своєму бутті? Цю сторону називають онтологічною.

Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перешкоди на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною.

Залежно від того, що ж саме визнають первинним, виокремлюють два філософські напрями — матеріалізм та ідеалізм.

Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму, який у своєму розвитку пройшов три основні історичні форми, обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:

• наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко пов'язуваний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою;

• метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (переважно XVII-XVIII ст.);

• діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матеріалізм і діалектика органічно поєднані.

Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в остаточному підсумку визнавав створення світу, становили ідеалістичний напрям.

Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм — це вчення про первинність якогось позалюдського духовного начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має самобуття, субстанціональність.

Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта "Я" і заперечує об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне дотримання суб'єктивно-ідеалістичної лінії приводить до соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші люди — це продукт власної свідомості. Проте необхідно зазначити, що й самі суб'єктивні ідеалісти прагнуть уникати такого висновку.

Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духовного начала.

Матеріалізм історично й по суті пов'язаний з наукою, оскільки прагне осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сторонніх доповнень.

Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу щодо матерії, природи, заперечення самобуття матеріального світу. Не будучи тотожним релігії, філософський ідеалізм все ж таки є немовби її теоретичним підґрунтям.

Друга сторона основного питання філософії — проблема пізнаванності світу (гносеологічна) — теж вирішувалась різними філософами неоднаково.

Усі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаванність світу. Складніше визначити позицію ідеалістів з цього питання. Деякі з них вирішують це питання позитивно, хоча сутність пізнання тлумачать неправильно. Наприклад, для об'єктивних ідеалістів пізнання світу є пізнанням людиною в речах і явищах якоїсь надприродної ідеї ("духу", "розуму"), яка втілена в них. Та й саму людину зі своїм людським розумом розглядають як втілення цього ж духовного начала.

Для суб'єктивних ідеалістів пізнання — це відображення суб'єктом власної свідомості, встановлення зв'язків між елементами її змісту.

Таким чином, кожна форма ідеалізму заперечує в пізнанні саме те, що з матеріалістичного погляду є головним: відображення в свідомості людини існуючої незалежно від неї матеріальної дійсності.

Інші представники ідеалістичного напряму заперечували пізнаванність об'єктивного світу або вважали можливості його пізнання обмеженими. Таке вчення одержало назву агностицизму (від Kagnosfs — непізнаванний).

Агностицизм являє собою ідеалістичне розв'язання другої сторони основного питання філософії, оскільки відриває свідомість від матерії і протиставляє її цій останній. В окремих випадках агностицизму віддавали перевагу або належне й непослідовні ("сором'язливі" та ін.) матеріалісти.

Як матеріалізм, так і ідеалізм мають свої власні корені (причини, умови виникнення й розвитку). Розрізняють корені соціальні (включаючи й класові) та гносеологічні.

Завжди вважалось і вважається, що матеріалізм був зацікавлений в істинному пізнанні природи й суспільства, а ідеалізм — не спроможний на це, хоч протиставляти їх абсолютно й не варто. На формування цих напрямів значно впливали соціально-економічні, політичні, духовні та культурно-історичні фактори.

Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення розумової праці від фізичної при переході від первісного до класового суспільства, панування людей, які монополізували розумову, духовну працю, над тими людьми, справою яких була фізична й виконавська праця. Це породжувало у представників панівного класу переконання, що духовна діяльність, думка є чимось важливішим, ніж діяльність матеріальна, і тому дух передує матерії, породжує її.

Це питання було й залишається складним, оскільки свідомість не тільки є властивістю високоорганізованої матерії (залежна від неї), а й має відносну самостійність і тому передує фізичній діяльності людини (не тільки відображає світ, а й творить його).

Гносеологічні корені ідеалізму В. І. Ленін характеризує у "Філософських зошитах", зокрема у фрагменті "До питання про діалектику". Він пише, що "філософський ідеалізм є тільки нісенітницею з точки зору матеріалізму грубого, простого, метафізичного. Навпаки, з точки зору діалектичного матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений . розвиток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней пізнання в абсолют, відірваний від матерії . Прямолінійність і однобокість . суб'єктивізм . foila . гносеологічне коріння ідеалізму".

Таким чином, гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій складності й суперечливості процесу пізнання, в тих моментах суб'єктивності, які в ньому є. До ідеалізму приводить невиправданий відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від практики: перебільшення, роздування, абсолютизація цієї окремо взятої сторони. Так, відчуття — це необхідне начало пізнання, його джерело. Проте якщо його розглядати як "єдине дане", як те, за межі якого вийти принципово неможливо, то це призводить до агностицизму або суб'єктивного ідеалізму. Абсолютизація (перебільшення) загальних, абстрактних понять, їх надіндивідуальність характеру, відрив від практики, в процесі якої вони формуються, веде до об'єктивного ідеалізму, тобто до такого стану, коли поняттям, ідеям починають приписувати самостійне, позалюдське існування.

Низку таких коренів (гносеологічних, соціальних) можна було б продовжити. Та при цьому зрозуміло одне, що найбільш повно, глибоко може пізнати, осмислити світ лише той, хто користується діалектико-матеріалістичним підходом.

Крім основного світоглядного питання в історії філософії значне місце посідає й інша проблема: чи пов'язані між собою різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдиним цілим? Перебуває він у процесі зміни, розвитку чи є незмінним?

Те чи інше розв'язання цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення.

Протилежні способи розв'язання цієї проблеми і виступають у формі діалектики й метафізики (в розумінні антидіалектики),

боротьба між якими пронизує усю історію філософської думки, як і боротьба матеріалізму та ідеалізму.

І хоча про ці вчення й методи йтиметься далі, все ж коротко зупинимось на них і тут.

Метафізика як філософський метод дослідження визнає речі, явища, процеси відособленими одне від одного, а зв'язки між ними — лише зовнішніми, тому вони, а також поняття, які їх відображають, розглядаються відокремленими один від одного.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища, процеси, а також поняття, які їх відображають, взаємопов'язані й зовнішньо, й внутрішньо. Оскільки світ за всієї його різноманітності є одним цілим, тому й діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом його дослідження, розглядалося з урахуванням внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Конкретизацією цієї вимоги є системний і комплексний підходи, які мають важливе значення для сучасної науки й практики.

Метафізика визнає речі й явища незмінними. Метафізичний метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Хоча розвиток ними й не заперечується, проте він зводиться лише до кількісних змін або тлумачиться як повторення одних і тих самих циклів. Тому з метафізичної точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, систему розглядати в розвитку, вивчати, як цей предмет виник, які етапи в своїй еволюції пройшов, які тенденції його подальшого розвитку, перетворення на щось інше.

Метафізика заперечує в речах будь-які внутрішні протиріччя, розглядає речі як самототожні. З метафізичного погляду суперечності трапляються лише між різними речами (зовнішні), а також у мисленні (коли мислення здійснюється неправильно).

Згідно з принципами діалектики, всі предмети, явища є внутрішньо суперечливими. "Боротьба" внутрішніх сторін, тенденцій становить сутність речей і служить джерелом, рушійною силою їх саморозвитку, причиною якісних змін, перетворення на щось інше.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб виявити й дослідити протиріччя, які дають ключ до розуміння тенденцій і закономірностей розвитку.

Звідси випливає, що для глибокого й правильного осягнення світу наші поняття повинні бути взаємопов'язаними, розвиватися; потрібно вміти схопити й відобразити в нашій думці притаманні речам протиріччя, вміти розуміти протилежності в єдності й взаємопереходах — відповідно до об'єктивної реальності.

Діалектика і метафізика (як матеріалізм та ідеалізм) — це одночасно й форми світорозуміння, й методи пізнання. Причини переважання в науці й філософії в ту чи іншу історичну епоху діалектичного чи метафізичного методів були соціальне обумовленими. Прогресивні сили завжди тяжіли до діалектичного методу, інші — навпаки.

Основні риси античної філософії. Періодизація античною філософії.

Світогляд Античності формувався під впливом домінування античного способу виробництва. Для здійснення економічного процесу не було потреби з єднуватись в над централізоване суспільство, не було потреби в застосуванні в значній мірі колективної праці. Людина не розчинялась у колективі, зберігала за собою комплекс прав і свобод, і об єднання в спільноту йшло рівнийз рівним.

Формувався певний тип Античного світогляду, який визначав демократизм.

Основні риси:

1.Людина став основним об’єктом філософського дослідження

2.філософ.Античності не носить чітко виражені релігійні ознаки, доходить до нас у міфах ,легенд, а в класичний період у вигляді цілісних протонаукових філософських доктрин

3.Антична філософія визначається певною логічністю і послідовністю,тобто логічно довести навідмінно від релігійних доктрин вона розглядає питання і проблеми опираючись на раціоналізм і логіку , а не виключно на віру

4.Вона характеризується плюралізмом і демократичністю, існує боротьба наук та суперництво у відповідях на питання

5.не дивлячись на позитив на їх логічність і раціональність можемо сказати, що вона не дала відповіді на есхалотогічність:скінченності існування, буття, це призвело до кризи Ант філософії до кризи Ант світогляду

Періоди Античної філософії:

1.Докласичний( досократівський)

2.Класичний(сократівський)

3.період Еллінізму

Докласичний період

Людина ще не є основним об’єктом досліджень..Основна проблема буття і субстанції.Пізнавши першооснову , ми зможем пізнати все.

Існувало 2 напрямки:

1.Мілецька школа-в основі всього 1 прастихія.Фалес-вода,Апейрон-як першооснова всього,Анаксімен-повітря,Демокріт-Земля

2.Елладська школа- на відмінно від мілейців, елладці стояли виключно на ідеалістичних позиціях, вважали що в основі всього не предмети, а є вічні і сталі категорії- поняття, які харак все,визначають все

Ідея-сенс, доцільність мотив,алгоритм існування

Класичний період

Самий продуктивний період…Людина і все що з нею пов язане стає основним об’єктом досліджень.Зокрема, проблема пізнання суспільної організації…Сократ – є засновником гуманічтиної філософської доктрини

Еллінізм

В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи:скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушності духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.

Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.

Діяльність засновників стоїцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічного розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.

З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичногооб'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму. Продовжувачами цього були Евдор та Потамон.

Агностецизм Канта

Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалістичні позиції. З 70-х років починається другий, так званий «критичний» » період, коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”. У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини. Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження. Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у понятті "суб’єкт". Такі судження Кант називає "аналітичними". У других — зв'язок між суб'єктом і предикатом не випливає з розгляду поняття "суб'єкт", а предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав "синтетичними". У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження називаються "апостеріорними"), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються "апріорними").Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, ;і мають поза досвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання. У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму. 32. Етичні погляди І. Канта. "Категоричний імператив". Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного. У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять. В естетиці він зводить прекрасне до "незацікавленого" задоволення. В етиці Кант проголошує самоцінність кожного індивіда як особистості. Прогресивним було також вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

Міфологічно –історичний тип світогляду

Початковими всезагальними історіями, що зосереджували в собі у поетичній формі комплекс найрізноманітніших (у тому числі й філософських) знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ще Джамбаттіста Віко, міфології, а першими мислителями-поетами, що створювали їх, за його ж характеристикою, були стародавні народи.