2.Які основні атрибутивні ознаки людини?

Основні атрибутивні ознаки людини-це цілісність,унікальність,активність,вираження,відкритість,саморозвиток,саморегуляція.

3.У чому полягає специфіка людської діяльності.

Діяльність завжди здійснюється в певній системі стосунків людини з іншими людьми. Вона вимагає допомоги і участі інших людей. Її результати роблять певний вплив на навколишній світ, на життя і долі інших людей. Тому в діяльності завжди знаходить своє вираження не лише відношення людини до речей, але і його відношення до інших людей.

Іншими словами, в діяльності виражається особа людини і одночасно діяльність формує його особу. Так, участь в цілеспрямованій суспільно корисній діяльності дружного, організованого колективу розвиває у людини колективізм, організованість, уміння зв'язати свої інтереси з інтересами суспільства. Розуміння провідного впливу діяльності на формування особи було покладене А. С. Макаренко в основу розробленої ним теорії і практики виховної роботи.

Він писав: "...я вимагаю, щоб дитяче життя було організоване як досвід, що виховує певну групу звичок.".1. Відповідно до цієї вимоги усе життя колективу вихованців було організоване так що вона включала дітей в різні види діяльності, вимагаючи прояви певних якостей особи(цілеспрямованості, дисциплінованості, чесності, відповідальності, наполегливості). Наприклад, нічні походи і чергування вимагали від колоністів подолання страху, прояву витримки і самовладання. Акти сміливої поведінки, повторюючись, переходили в звичку. Потреба в певних вчинках, що здійснюються в певних умовах, породжує звички, що переростають в якості особи. "Посієш вчинок - збереш звичку; посієш звичку - збереш характер"! - говорить народне прислів'я.

Виникнення і розвиток різних видів діяльності у людини є складним і тривалим процесом. Активність дитини тільки поступово, в ході розвитку, під впливом виховання і навчання приймає форми свідомої цілеспрямованої діяльності.

4.Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності займає біологічний фактор?

Людина є соціальною і біологічною істотою.

Процесс антропогенеза подчинялся законам биологической эволюции. Ее азбучное правило: в эволюции возникают и передаются из поколение в поколение только те свойства организмов, которые так или иначе способствуют выживанию и размножению вида. Или, иначе говоря, сохраняются только те гены, которые нужны для репликации (воспроизведения) самих этих генов. В силу этого эволюция развивала у Homo sapiens такие особенности тела и психики, которые соответствовали реальным условиям жизни. Происходил естественный отбор, ведущий к развитию прямохождения, строения руки и т. д. И что особенно важно, -- к совершенствованию мозга. Вместо того чтобы обеспечивать выживаемость за счет инстинктов, эволюция человека пошла по другой линии: выживаемость за счет интеллекта.

5.Чому людське буття щонайперше означається як проблема?

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. "Чому взагалі є суще, а не навпаки - ніщо?" - це запитання М. Гайдепер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сущого. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву "онтологія" (від давньогрецького "онтос" - буття, суще). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання "Яким та як є буття? ", а метафізика — "Чому та що є буття? ". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебуває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епістемологія (або гносеологія)".

Проблема буття - це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

Проблема буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасильство, незаподіяння шкоди будь-якому життю. У християнстві вважається, що людина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічим не ушкодженого буття